Нашим світом керує примара комунізму. Частина 9: Економічна пастка примари комунізму

Частина 9: Економічна пастка примари комунізму

Зміст:

Передмова

1. Розвинені західні країни запроваджують комунізм під іншою назвою

1) Високі податки та щедре соціальне забезпечення

- Прихований соціалізм

- Високе оподаткування

- Високе соцзабезпечення

- Високий добробут стимулює моральну деградацію і посилює суперечності між багатими й бідними

- Система соціального добробуту формує «культуру бідності»

- Ліві використовують політику добробуту для отримання голосів

2) Агресивний економічний інтервенціонізм у західних країнах

- Втручання з боку держави

- Наслідки й реальність інтервенціонізму

3) Соціалістична економіка веде до комуністичного тоталітаризму

2. Модель КПК — соціалістична економіка-потвора

1) Злий дух комунізму не послабив контроль над економікою Китаю

2) Що стоїть за економічним зростанням Китаю

3) Наслідки економічної моделі Китаю

3. Соціалізм заводить країни, що розвиваються, у глухий кут

1) У країнах Східної Європи колишня комуністична економіка хоч і померла, але все ще здійснює свій вплив

2) Соціалістична економіка зазнала невдачі в країнах, що розвиваються

- Венесуела: соціалізм збанкрутував успішну країну

- Зімбабве: шлях від житниці Африки до країни, що голодує

4. Державна власність і планова економіка - це аморальна система рабства

1) Державна власність: тоталітарний хомут

2) Планова економіка приречена на невдачу

5. Марксистська теорія експлуатації: інверсія добра і зла та розпалювання ненависті

6. В основі абсолютної зрівнялівки лежить ненависть і заздрість

1) Заохочення економічної зрівнялівки: крок до комунізму

2) Профспілки — цвях, який примара вбила в тіло вільних суспільств

7. Комуністичні «ідеали» спокушають людей і ведуть їх до загибелі

Висновок: багатство і мир можна знайти, лише дотримуючись моральності

Попередня | Перейти до змісту | Наступна

* * *

Передмова

Близько півтора століття тому Карл Маркс опублікував «Капітал», у якому виступив за скасування системи приватної власності та заміну її на систему державної власності. За пів століття комуністична система державної власності охопила практично третину країн світу.

Після розпаду радянського блоку в 90-х роках XX століття багато східноєвропейських країн були змушені використовувати «шокову терапію», щоб повернутися до ринкової економіки. Інші країни, де ніколи не було комуністичних режимів, але які все ж таки провели соціалістичну націоналізацію, а також пережили злидні й біди, що їх принесли системи держвласності та планової економіки — зрештою не мали іншого вибору, як почати проводити ринкові реформи. 

Для досягнення світового панування примара комунізму почала наступальні дії в усьому світі. Дивлячись на країни, які відмовилися від комунізму чи соціалістичної економічної моделі, можна було подумати, що злий дух комунізму зазнав невдачі. Але насправді все не так просто. Однією з особливостей примари комунізму є те, що вона не дотримується якихось певних принципів. Її методи й форми постійно змінюються відповідно до ситуації. Вона може відмовитися від частини своїх «принципів» і навіть критикувати їх заради досягнення більш важливої мети. Особливо гостро це видно у сфері економіки.

Після ретельного аналізу нинішнього стану світової економіки та чинників, які за цим стоять, не можна не помітити, що примара комунізму запустила свої кігті в кожний сегмент економіки. Під впливом різних ілюзорних перспектив і сліпого поклоніння державі економіка практично кожної країни поступово віддаляється від принципів вільного ринку, втрачає свою моральну основу і тяжіє до комунізму. Настав час нам прокинутися, ясно побачити реальну ситуацію і виробити необхідні заходи протидії.

1. Розвинені західні країни запроваджують комунізм під іншою назвою

У «Маніфесті Комуністичної партії» Маркс писав, що комуністичну теорію стисло можна узагальнити фразою «знищення приватної власності». Для кожної конкретної людини це означає «скасування буржуазної індивідуальності, буржуазної незалежності та буржуазної свободи». Для суспільства це означає, що «пролетаріат використовуватиме свою політичну перевагу, щоб поступово заволодіти всім капіталом буржуазії, централізувати всі інструменти виробництва в руках держави  (пролетаріату), який стане панівним класом» [1].

Для досягнення цієї мети злий дух комунізму застосовував насильство і масові вбивства в комуністичних країнах. Але оскільки у вільному суспільстві насильницький комунізм не вітали, примара комунізму розробила ненасильницькі методи. За допомогою різних видів соціалізму комунізм настільки глибоко проник у різні верстви суспільства, що зовні його важко розпізнати.

Різні економічні стратегії, які застосовуються в західних країнах, зовні не мають жодного стосунку до соціалізму ні за назвою, ні за формою. Але вони відіграють роль обмеження права людей на приватну власність, її ослаблення чи позбавлення. Вони також послаблюють механізм вільного підприємництва, розширюють державну владу і ведуть суспільство все далі дорогою до соціалізму. До їхніх методів входять високі податки, щедре соціальне забезпечення та агресивний державний інтервенціонізм.

1) Високі податки та щедре соціальне забезпечення

Однією з важливих особливостей комуністичної або соціалістичної економіки в західних країнах є високе соцзабезпечення. За нинішньої політики добробуту в західних країнах люди, які приїхали з комуністичних країн, відчувають, що просто потрапили до іншої комуністичної держави.

Прихований соціалізм

Сама держава не створює жодних цінностей. Її діяльність нагадує стрижку вовни з овець. Усі соціальні виплати беруться з податків або державного боргу, тобто зрештою їх оплачують платники податків. Високе соцзабезпечення саме собою є різновидом комунізму, за якого не застосовується насильницька революція.

Високе оподаткування — це насильницька націоналізація приватних активів для перерозподілу та економічної діяльності. Фактично це є завуальованим способом поступової відмови від системи приватної власності.

Високе оподаткування — це один із способів побудувати систему державної власності і створити повну зрівнялівку, які зазвичай нав'язують комуністичні режими. Різниця лише в тому, що націоналізація здійснюється до чи після процесу виробництва. У комуністичних країнах із плановою економікою засоби виробництва безпосередньо контролює держава. У західних країнах засоби виробництва контролюють приватники, але доходи перетворюються на державні активи за допомогою податків і схем перерозподілу. В обох випадках це рівноцінно грабежу. Просто в західних країнах це здійснюється не за допомогою вбивств і насильства, а законним шляхом за допомогою голосування та законодавства.

Певна державна допомога є розумною. Наприклад, допомога постраждалим від стихійних лих чи нещасних випадків. Саме ці позитивні аспекти системи добробуту вводять людей в оману і стають виправданням для збільшення податків. У зв'язку із цим високе соцзабезпечення вже досягло тих самих руйнівних масштабів для людей, суспільства і моральних цінностей, як і за часів комуністичної економіки.

За своєю суттю комуністична економіка руйнує в людях людську природу і посилює їхню лиху сторону. Це є основною причиною, з якої злий дух просуває комуністичні економічні цінності в усьому світі: як у країнах із комуністичними режимами, так і у вільних суспільствах.

Високе оподаткування

У західних країнах високе соцзабезпечення споживає значну частину бюджетних доходів, які надходять з податків, переведених із приватних капіталів. Інших способів підтримувати такий рівень щедрості держава не має.

Наприклад, у США на соцзабезпечення і медичне обслуговування витрачається більш ніж половина податкових надходжень. Понад 80% цих грошей беруться з податків на доходи фізичних осіб і податків на соцзабезпечення; 11% беруться з корпоративного податку [2]. У сфері соцзабезпечення багато західних країн пішли набагато далі, ніж США, тому їм, звичайно, потрібно ще вище оподаткування.

За даними Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) за 2016 рік, у 27 країнах із ринковою економікою із 35 розглянутих — ставка податку на прибуток була понад 30%. Дві країни з найвищими податками на прибуток — 54% і 49,4% розташовані у Європі. Крім того, у деяких країнах Європи їжа чи шопінг обкладаються податком на додану вартість, який становить близько 20% [3]. Якщо до цього додати корпоративні та інші податки, то загальна податкова ставка буде ще вищою.

Згідно з іншими даними, 1900 року у 20 економічно розвинених країнах податок на прибуток був дуже низьким. Наприклад, найвищий податок на прибуток того часу був в Італії, він становив 10%. В Австралії, Японії та Новій Зеландії ставки податку на прибуток становили близько 5%. Але станом на 1950 рік максимальна ставка податку на прибуток у цих 20 країнах у середньому становила вже понад 60%. Потім вона поступово знизилася і зараз тримається на рівні близько 40% [4].

Високе оподаткування обтяжує не лише багатих. Бідні також зазнають негативного впливу від податків. Тоді як багаті часто мають різні легальні способи ухилення від податків, надане бідним соцзабезпечення зменшується в міру того, як їхній дохід досягає певного порогу. Виникає ситуація, за якої чим більше працюєш, тим менше соцзабезпечення.

Високе соцзабезпечення

1942 року британський економіст Вільям Беверидж виступав за державу загального добробуту, за створення «всеосяжної та універсальної системи соцзабезпечення, яка приносить користь усім громадянам». У сучасному суспільстві система високого соцзабезпечення значно розширилася. Вона вже охоплює медичне обслуговування, пенсії, виробничі травми, безробіття, житло, освіту, догляд за дітьми тощо, і це виходить далеко за межі традиційної благодійної допомоги тим, хто тимчасово терміново її потребує.

В одній з доповідей Фонду «Спадщина» говориться, що 2013 року в США понад сто мільйонів людей, тобто близько третини населення країни, отримали соціальну допомогу (не включаючи соцзабезпечення та медичне страхування) у середньому в розмірі 9 тис. доларів на людину [5]. Згідно зі статистикою Бюро перепису населення США, 2016 року близько 12,7% населення США перебувало за межею бідності. Але багато хто може дуже здивуватися, якщо дізнається, у яких умовах жили ці люди.

Відповідно до проведених державою опитувань, 96% батьків у бідних домогосподарствах повідомили, що їхні діти ніколи не голодували. Майже 50% збіднілих домогосподарств жили в особняках, а 40% жили в таунхаусах. Лише 9% жили в трейлерах. 80% мали кондиціонери, 40% — широкоекранні РК-телевізори. Три чверті домогосподарств, які жили за межею бідності, мали автомобілі [6]. Зарахування такої великої кількості людей до категорії «бідних» стало достатньою підставою для розширення системи добробуту.

Рівень соцзабезпечення, який у США надає держава, нижчий за середній рівень у країнах-членах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Більшість людей, що живуть у країнах Північної та Західної Європи, користуються набагато вищим соцзабезпеченням, ніж американці.

Наприклад, у Данії навіть найбагатші громадяни довічно користуються системою соцзахисту, до якої входить безкоштовна медична допомога, вища освіта та інші пільги. У Греції до початку економічної кризи громадяни отримували 14 місячних зарплат, виходили на пенсію у віці 61 року, а їхня пенсія становила понад 90% від зарплати. Шведи користуються правом на 550 днів безперервно оплачуваної відпустки через хворобу та іншими пільгами.

Розширення системи добробуту від традиційної тимчасової допомоги в надзвичайній ситуації до соціального забезпечення для всього населення на постійній основі фактично є методом, за допомогою якого злий дух поступово нав'язує світові комуністичну економіку.

Високий добробут стимулює моральну деградацію і посилює суперечності між багатими й бідними

З погляду економіки суть добробуту полягає в тому, щоб брати гроші в одних людей і передавати їх іншим. У такий спосіб держава, яка безпосередньо проводить перерозподіл коштів, дає змогу великій кількості людей отримувати вигоди, не витрачаючи зусиль. Тобто така система високого добробуту веде людей до моральної деградації. Особливо добре це можна побачити у країнах Північної Європи.

Шведський учений Німа Санандаджі підтвердив цей погляд, використовуючи дані дослідного проєкту «Всесвітній огляд цінностей». На початку 80-х років минулого століття 82% шведів і 80% норвежців були згідними з тим, що «державну допомогу, яку ви не заслуговуєте, отримувати неправильно». Але за результатами опитувань, проведених у Норвегії та Швеції 2005 і 2008 років відповідно, лише 56% норвежців і 61% шведів погодилися із цією заявою [7].

Система високого соцзабезпечення скорочує доходи тих, хто наполегливо працює, і винагороджує тих, хто менш працьовитий і живе коштом держави. Згодом це непомітно призводить до спотворення моральних принципів людей. Ті кілька поколінь, які виросли за системи високого добробуту, значною мірою втратили уявлення своїх предків про те, що потрібно покладатися на свою працю, незалежність, відповідальність і старанність. Вони сприймають цю систему як належне і навіть уважають, що добробут є правом людини. У них сформувалася звичка покладатися на державу і навіть тиснути на неї, щоб отримувати від неї постійну допомогу. Уявлення людей змінилися, і це вже є практично незворотним. Так диявол користується методом «варити жабу в теплій воді» (щоб вона не помітила, як звариться). За допомогою системи високого добробуту він підриває моральні засади суспільства.

Крім того, високе державне соцзабезпечення позбавило людей, що беруть участь у традиційній доброчинності, можливості робити добрі справи, а тих, хто приймає їхню добровільну допомогу, — можливості відчути вдячність.

У традиційному суспільстві допомога бідним — це добровільний особистий учинок. Це робилося або у формі безпосереднього передання грошей нужденним зі співчуття до них, або у формі пожертвування благодійним організаціям, таким, як церкви. За таких умов були певні жертводавці грошей і одержувачі, а можливість отримувати допомогу була привілеєм, а не правом. Одержувачі відчували вдячність жертводавцям за доброту. Це почуття подяки стимулювало їх використовувати отриману допомогу на те, щоб докласти більше зусиль і покращити свої справи. Ті, хто отримав таку допомогу і зміг налагодити своє життя, швидше за все, у такій же формі відплатять суспільству. Тобто вони самі стануть у пригоді тим, хто перебуває в такому ж становищі, у якому вони перебували раніше.

Французький мислитель Алексі де Токвіль зазначив, що в системі традиційних цінностей благодійність поєднує в собі переваги щедрості й подяки, які спільно покращують суспільство і здійснюють позитивний вплив на мораль. Крім того, відносини між жертводавцем і одержувачем здатні послаблювати протистояння та антагонізм між багатими та бідними. Тобто в таких відносинах представників обох класів пов'язує, з одного боку, бажання допомогти, а з другого — почуття вдячності [8].

Роздута сучасна система добробуту обриває зв'язок між жертводавцями та одержувачами, бюрократизує процес благодійності. Сьогодні «жертводавцями» є платники податків, які віддають частину свого багатства вимушено, а не діляться ним добровільно. Своєю чергою, одержувачі не мають жодного зв'язку зі своїми благодійниками і, відповідно, не відчувають жодної подяки за допомогу.

Токвіль уважав, що соціальний добробут загострив конфлікти між багатими та бідними. Оскільки багатих людей силують віддавати частину свого багатства, у них зростатиме невдоволення і презирство до тих, хто отримує допомогу. Своєю чергою, бідні, на думку Токвіля, теж будуть невдоволеними, оскільки вважають цю матеріальну допомогу належною. Водночас вони ніколи не будуть нею задоволені: «Один клас, як і раніше, дивиться на світ з острахом і ненавистю, а другий з відчаєм і заздрістю дивиться на свої нещастя» [9].

Високий добробут також стимулює в суспільстві заздрість і політичні конфлікти. Це є черговим методом примари комунізму, спрямованим на руйнування моральної та соціальної гармонії між людьми. Це добре можна простежити у Греції, після того, як у країні вибухнула економічна криза. Різниця лише в тому, що там почалася боротьба не між багатими та бідними, а між середнім класом та елітою. Ухилення від сплати податків у Греції стало «національним видом спорту», ​​як про це писав журнал The Economist із посиланням на грецьких посадовців [10]. Щоб не засмучувати своїх виборців, грецький уряд компенсував зменшення податкових надходжень за допомогою позик і в такий спосіб підтримував добробут на рівні інших європейських країн.

Коли починається економічна криза, щойно держава спробує скоротити соцзабезпечення, це відразу ж викличе невдоволення та опір з боку всього населення, яке звикло до високого рівня життя. Народ відразу ж спрямує вістря невдоволення на багатих людей і вимагатиме, щоб вони платили більше податків. Усе це створюватиме державі головний біль. Так буде досягнуто мети злого духа — між людьми загостриться ненависть і ворожнеча.

Система соцзабезпечення посилює уявлення людей про те, що можна отримувати, не працюючи, а також послаблює бажання наполегливо працювати та активно розвиватися. Усе це, навпаки, завдає лише шкоди економіці.

2010 року троє економістів — Мартін Халла, Маріо Лакнер і Фрідріх Г. Шнайдер — провели дослідження щодо держав загального добробуту. Вони дійшли висновку, що система соціального добробуту стримує прагнення суспільства до активного розвитку і наполегливої праці. Вони також зазначили, що негативний ефект від цієї системи проявиться не відразу, а в довгостроковій перспективі. Так, ці три економісти зробили висновок: держави загального добробуту підривають фундамент власної економіки [11].

Система соціального добробуту формує «культуру бідності»

2012 року газета «Нью-Йорк таймс» опублікувала статтю із заголовком «Користь від дитячої неписьменності», у якій описується вплив системи добробуту на сім'ї з низьким доходом, які живуть уздовж гір Аппалачі у східній частині США.

У статті зокрема йшлося про те, що багато збіднілих сімей у цьому регіоні відмовилися відправляти своїх дітей до школи. Батьки побоювалися, що якщо їхні діти навчаться читати, то вони більше не зможуть отримувати допомогу від держави. У той час кожна така сім'я щомісяця отримувала за державною програмою соцзабезпечення чек на 698 доларів аж до досягнення дитиною 18 років [12].

Цю програму допомоги було запущено близько 40 років тому з метою допомогти сім'ям виховувати дітей із фізичними або розумовими вадами. Нині понад 55% дітей, які отримують допомогу за цією програмою, не мають яскраво виражених ознак розумової чи фізичної відсталості. Усього у США налічується близько 1,2 мільйона таких дітей, за догляд яких платники податків щороку платять 9 млрд доларів [13].

Система добробуту взаємодіє з негативним боком людської природи. Підживлюючи одне одного, вони формують зачароване коло. Попри добрі наміри тих, хто створює і захищає політику добробуту, вони побічно допомагають комуністичній примарі в її прагненні знищити людство.

Понад століття тому Токвіль сказав пророчі слова, вказавши на те, що система соцзабезпечення не зможе ефективно розподіляти допомогу, оскільки неможливо дізнатися, чи дійсно люди збідніли від незалежних  обставин, або ж це сталося з їхньої провини [14].

З погляду економіки зловживання соцзабезпеченням створюють додатковий тягар для державного бюджету. З другого боку, це негативно впливає на дітей, які виросли в цій системі. Відповідно до проведених 2009 року досліджень, дві третини дітей, що отримували допомогу, і далі отримували її й після досягнення повноліття. Тобто не виключено, що вони отримуватимуть соціальну допомогу все життя [15].

Відповідно до системи добробуту, визначення терміну «недієздатність» постійно розширюється, охоплюючи нові категорії людей, які знаходять право на отримання соціальної допомоги. У такий спосіб збільшується і кількість учасників голосування за збереження і розвиток цієї системи. Критерії, що визначають, хто має право на отримання соцзабезпечення, створюють атмосферу «негативного стимулювання», яка призводить до зловживань цими вигодами. Усе це зрештою веде суспільство до моральної деградації та економічних проблем, допомагаючи комуністичній примарі досягти своїх цілей.

Соцзабезпечення може використовуватися як невідкладний захід для надання допомоги тим, хто справді її потребує. Наприклад, під час нещасних випадків на виробництві, епідемій, стихійних лих тощо. Воно не повинно ставати нормою, бо не здатне розв'язати проблему бідності. Станом на 2014 рік, протягом 50 років відтоді, як президент Джонсон почав свою «війну з бідністю», американські платники податків витратили на оплату соцзабезпечення 2,2 трильйона доларів [16]. Але, як показують дані Бюро перепису населення США, рівень бідності у країні за останні 40 років залишається практично незмінним [17].

Американський економіст Вільям Артур Нісканен указав на те, що система соцзабезпечення породила культуру бідності, яка, своєю чергою, породила залежність від державної допомоги, збільшення кількості позашлюбних дітей, злочинів, пов'язаних із насильством, зростання безробіття і кількості абортів. Дослідження Нісканена в масштабах США за 1992 рік показують, що під час дії програми допомоги сім'ям із дітьми-утриманцями (AFDC), кожний відсоток зростання обсягів цієї допомоги збільшує кількість одержувачів AFDC на 3%; кількість бідних людей — приблизно на 0,8%; кількість дітей, народжених поза шлюбом, — приблизно на 2,1%; кількість безробітних дорослих — приблизно на 0,5%. Водночас також збільшується кількість абортів і злочинів, пов'язаних із насильством [18]. Результати цих досліджень показують, що високий добробут стимулює в людей залежність від державної допомоги та послаблює почуття особистої відповідальності.

Основною складовою культури бідності є розпад сімей. Економіст Волтер Едвард Вільямс, вивчаючи колишні й нинішні проблеми бідності серед чорношкірих, виявив, що 85% чорношкірих дітей живуть з матерями-одиначками. Саме цей фактор, на думку економіста, значною мірою сприяє зростанню бідності серед чорношкірих. Водночас система соцзабезпечення сприяє цьому явищу, оскільки вона стимулює одиноких матерів не брати відповідальність за свої вчинки. Матері-одиначки можуть отримувати від держави субсидію, допомогу на житло, продовольчі талони тощо. Соціальна допомога відіграла велику роль у збільшенні відсотка дітей, народжених поза шлюбом, і посиленні бідності [19]. Попри те, що в останні кілька десятиліть добробут невпинно росте, розрив між багатими й бідними також постійно збільшується. Середня зарплата (за вирахуванням інфляції) збільшується повільно, багатство поступово переходить до прошарку найбагатших людей. Уже навіть з'явився клас так званих бідних робітників. Ліве крило використовує всі ці соціальні проблеми і під прапором боротьби з бідністю підштовхує суспільство до устрою з великою роллю держави, до високого оподаткування і добробуту. Насправді все це лише ще відчутніше збільшує бідність.

Ліві використовують політику добробуту для отримання голосів

Посадовці лівого крила часто заохочують політику високого добробуту і високих податків. Це робиться з красивими гаслами «допомоги бідним», «соціальної справедливості» тощо. Ліві намагаються переконати виборців у своїх благородних цілях, вдаючи із себе людей високої моралі. Але фактично самі ці політики не є тими, хто буде донорами в системі добробуту. Їхній прийом полягає лише в тому, щоб захопити багатство вищого і середнього класів і розподілити його серед бідних. Оскільки за системи добробуту немає чіткого зв'язку між донором та одержувачем, політики намагаються позиціювати себе  благодійниками, які створили цю систему. Вони отримують за це подяку у вигляді голосів тих, хто користується соціальною допомогою. Це явище дуже поширене у США і Європі.

2) Агресивний економічний інтервенціонізм у західних країнах

Втручання з боку держави

Нині в західних країнах держава вже глибоко залучена в національні економічні системи. Однією з причин цього є політика добробуту, що виникла під впливом ідеології соціалізму. Ця політика значно розширила роль держави в розподілі багатств. Іншим імпульсом для цієї тенденції стала Велика депресія 30-х років минулого століття. Після економічної кризи західне суспільство зазнало глибокого впливу теорії кейнсіанської економіки, яка виступає за активне втручання держави в економіку і регулювання її за допомогою фіскальної політики.

У нормальному суспільстві роль держави обмежена. Держава втручається в економіку лише у виняткових випадках, наприклад, під час стихійного лиха чи будь-якої іншої кризи. Але сьогодні кейнсіанство охопило весь світ. У всіх країнах держава намагається взяти під контроль національну економіку.

Коли держава відіграє активну роль в економіці, кожна її дія значно впливає на ринок. Нові політичні стратегії держави й закони можуть створювати чи руйнувати цілі галузі промисловості, змушуючи підприємства та інвесторів покладатися на рішення держави. Держава, яка традиційно лише ухвалювала закони й стежила за їх виконанням, тепер стала провідним гравцем на економічній арені. Як рефері, який сам почав брати участь у футбольному матчі, держава, узявши на себе контроль над капіталом і регулюванням ринку, замінила собою приватну економіку, а «невидиму руку» своєю «видимою рукою».

Активний фінансовий контроль у поєднанні з політикою високого добробуту змусив багато держав влізти у величезні борги. За даними Організації економічного співробітництва та розвитку, більш ніж половина держав-членів цієї організації мають державні борги рівними 100% ВВП і навіть більше. Борг деяких країн перевищив 200% від обсягу їхнього виробництва [20]. Це становить серйозну приховану небезпеку для соціально-економічного розвитку багатьох країн.

Нобелівський лауреат у сфері економіки Рональд Коуз написав кілька наукових праць, у яких аналізує вплив втручання держави в економіку. У своїх дослідженнях Коуз виявив, що інтервенціоністська політика майже завжди призводить до негативних наслідків. На його думку, втручання держави вже настільки велике, що виник ефект, який економісти називають «закон спадної прибутковості» [21].

Але попри це у всіх країнах держава і далі посилює свою роль у національній економіці. Її контроль над економікою вже досяг небувалої міри.

Наслідки й реальність інтервенціонізму

Нині можна побачити щонайменше два основних наслідки широкого втручання держави в економіку.

По-перше, розширюється влада, роль і масштаб впливу держави. Урядовці дедалі більше вважають, що здатні втручатися в економіку, і що держава відіграє роль рятівника. Це стимулює їх ще активніше контролювати економіку. Неважливо, що це відбувається під час кризи. Якщо держава  втрутилася у якусь справу, вона намагатиметься зберегти свої розширені повноваження і функції, навіть якщо криза вже минула.

По-друге, інтервенціонізм створює велику залежність від держави. Коли люди стикаються з труднощами, або коли вільний ринок не може забезпечити очікувані ними доходи, вони вимагатимуть посилення державного втручання, щоб задовольнити свої потреби.

Так утворюється зачароване коло. Влада держави невпинно росте, приватні підприємства невпинно послаблюються, і стає дедалі менше простору для функціонування вільного ринку. Люди, які отримали вигоду від політиків і стали залежні від них, дедалі частіше вимагатимуть, щоб держава здійснювала розподіл багатства, ухвалювала відповідні закони і жорстко контролювала їх виконання.

На Заході є потужний політичний рух, який штовхає суспільство ліворуч. До нього належать безпосередньо прихильники лівого крила, включно із соціалістами й комуністами, і ті, хто спочатку не був пов'язаний з лівим крилом, але поступово потрапив під його вплив. Об'єднання цих різнорідних сил спонукає державу вживати активніших заходів для втручання в економіку і функціонування приватних підприємств, поглинаючи нормальну економічну діяльність людей. Зовні здається, що всі ці соціальні рухи розпочато самими людьми, але насправді всім цим керує примара комунізму.

Можна побачити, що на Заході держава використовує публічну владу і під прапором рівності, а також під приводом різних політичних причин, посилює інтервенцію і навіть ухвалює закони, щоб закріпити своє втручання на законодавчому рівні. Немає сумнівів у тому, що така поведінка позбавляє ринкову економіку її головного арбітра — вільної волі народу, і нав'язує їй волю держави. Держава невпинно розширює свою владу над ринковою економікою і перетворює її на командну економіку. У довгостроковій перспективі всі сфери економіки, а також народний добробут перебуватимуть під державним контролем. Економічні засоби буде використано для централізації політичної влади, поневолення суспільства і його громадян.

Використовуючи економічну політику, яка зовні здається цілком нормальною, але поступово схиляється до централізації, диявол крок за кроком веде людство до комунізму.

3) Соціалістична економіка веде до комуністичного тоталітаризму

Високі податки, високий добробут і широке втручання держави є проявами соціалізму в західній капіталістичній системі. Економіка країн Заходу принципово не відрізняється від комуністичної планової економіки. Уряди там також маніпулюють економікою від імені держави, використовуючи політичну владу. Щоб заручитися підтримкою з боку громадян, держава намагається позиціювати себе як всемогутнього Бога.

Єдина різниця між жорстким державним інтервенціонізмом на Заході й плановою економікою в комуністичних країнах полягає в тому, що в західних країнах закони й деякі основні аспекти капіталістичної системи захищають людей від повного державного контролю.

Відомий австрійський економіст і філософ Фрідріх Гаєк застерігав від контрольованого державою економічного планування та перерозподілу багатств. Він уважав, що це неминуче вплине на ринок і призведе до зростання тоталітаризму, незалежно від того, була система демократичною чи ні. На думку Гаєка, хоч навіть соціалізм у Європі та Північній Америці і відрізняється від державної власності та планової економіки, зрештою він досягне такого самого результату. Люди втрачатимуть свободу і засоби до існування, але це відбуватиметься повільніше, не так очевидно і не такою повною мірою [22].

Як ми вже раніше казали, Маркс, Енгельс і Ленін уважали соціалізм обов'язковим етапом на шляху до комунізму. Це можна порівняти з рухом поїзда. Зупинки на проміжних станціях не вплинуть на прибуття поїзда до кінцевого пункту призначення. Коли якась країна рухається до соціалізму, то рушійною силою, яка стоїть за нею, є примара комунізму. Коли людство відмовляється від традицій, чи то в економічній, чи то в інших сферах, і приймає комуністичну «систему цінностей», то неважливо, яким темпом воно рухається. Якщо тільки напрямок руху не зміниться, то рано чи пізно воно досягне кінцевого пункту.

Кінцевим пунктом на цьому шляху є зовсім не рай на Землі, а знищення людства. Насправді диявола не хвилює, чи буде створено цей рай, який він обіцяє. Він добре знає, що це брехня, що це лише принада, щоб привести людей до загибелі.

2. Модель КПК — соціалістична економіка-потвора

Коли в Китаї посилилися злидні, створені системою колективної власності та плановою економікою, комуністичній партії Китаю нічого не залишалося, як почати провадити так звану політику реформ і відкритості й так звану ринкову економіку. Багато хто вважає, що КПК стала капіталістичною. Але насправді це не так.

1) Злий дух комунізму не послабив контроль над економікою Китаю

КПК хоч-не-хоч довелося послабити пута в економіці, запровадити ринкові механізми та певною мірою дозволити приватну власність. Але це зовсім не означає, що комуністичний диявол послабив свій контроль. Якраз навпаки — це спосіб, за допомогою якого він підтримує своє існування та обдурює світ.

Китайська комуністична модель — це жахливе поєднання соціалізму, етатизму (політика активного втручання держави в усі сфери суспільного й приватного життя — прим. пер.) та ринкової економіки. Хоча в Китаї й існують приватні підприємства, КПК ніколи не обіцяла людям фундаментального права на приватну власність. Усі ресурси й земля зрештою залишаються в державній власності. Водночас КПК використовує державну владу для суворого контролю над усією економічною діяльністю. В економіці Китаю досі існує масштабне державне планування. Фактично це є економікою влади. Водночас ринок є лише засобом, за допомогою якого держава стимулює виробництво; він не є справді незалежним, і не існує інституційної системи підтримки вільного ринку.

У Китаї немає чіткої системи прав власності й духу закону. Валютний курс не може вільно регулюватися, капітал не може вільно входити й виходити, іноземні підприємства не можуть вільно працювати. КПК надає підприємствам державні субсидії та податкові пільги для стимулювання експорту з метою перемогти конкурентів у цінових перегонах. Це порушило нормальний порядок світової торгівлі.

Уся економічна діяльність у Китаї спрямована на задоволення політичних потреб партії. Економічна свобода та економічні ресурси компаній і приватних осіб — це політичні придатки, які може бути в будь-який час конфісковано з політичних мотивів. Саме з цієї причини Світова організація торгівлі довгий час відмовлялася визнати Китай країною з ринковою економікою.

Дуже багато людей в урядах західних країн наївно вважали, що економічний розвиток приведе Китай до політичної лібералізації та демократії. Але натомість КПК використала капіталізм як підживлення соціалістичного організму і ще більше посилила своє панівне положення в країні.

Отримавши у свої руки більше грошей, КПК стала ще жорстокіше репресувати людей. З липня 1999 року КПК переслідує близько 100 млн людей, які практикують Фалуньгун. Ця війна без стрільби проти загальнолюдських цінностей, таких, як чесність, доброта і терпіння, триває і досі. З 2009 року КПК щорічно витрачає понад 500 млрд юанів (близько 75 млрд доларів США) на так зване «підтримання стабільності», тобто на контроль над населенням.

2) Що стоїть за економічним зростанням Китаю

Зростання ВВП Китаю за останні 40 років змусило дуже багатьох людей повірити в «переваги» соціалістичної економіки. Як наслідок, багато хто на Заході, зокрема політична і наукова еліта, а також інтелігенція змінили свою думку про соціалістичну економіку і стали захоплюватися високою ефективністю тоталітарних систем. Насправді ж економічна модель КПК є невідтворною. Причини економічного зростання, з одного боку, демонструють наявність внутрішніх проблем соціалістичної економічної системи, а з другого, розкривають ту страшну шкоду, якої завдає економіка аморальної влади.

Економічне зростання Китаю за останні 40 років пояснюється наступними чинниками:

По-перше, послаблення ролі загальнонаціональної економіки та відмова від централізованого планування, а також пожвавлення приватного сектору дали китайській економіці потужний продуктивний стимул. Китайці працьовиті й розумні, але партія протягом десятиліть не давала їм повною мірою розкрити свій потенціал. Сформований у китайців страх перед бідністю стимулював у них велике бажання заробляти гроші, чим вивільнив їх величезну економічну потужність.

По-друге, у Китай масово полилися західні капітал і технології. Система державної власності в Китаї, що існувала до цього, накопичила величезну кількість придатних для використання, але неосвоєних земель, робочої сили та ринків, які можна було назвати золотом зі ще не встановленою ціною. Поєднання цих двох чинників розпалило палкий вогонь китайської економіки. Якби не тоталітарне правління КПК, цей вогонь розгорівся б на кілька десятиліть раніше і був би більш контрольованим і стійким.

Масштаби західних інвестицій у Китай величезні. Згідно з опублікованими даними, з 2000 по 2016 роки прямі інвестиції США в Китай становили близько 800 млрд доларів [23]. Із 1979 по 2015 роки обсяг фактично залучених у Китай іноземних інвестицій загалом становив близько 1,64 трлн доларів [24].

По-третє, західні країни дали КПК особливі преференції для торгівлі та широкий доступ на свій ринок. У травні 2000 року США надали Китаю статус Постійних нормальних торговельних відносин (PNTR). 11 грудня 2001 року Китай офіційно вступив до СОТ, і міжнародний ринок широко відчинив для КНР свої двері.

По-четверте, КПК використовує для економічного розвитку аморальну модель. За допомогою фактично каторжної праці вона експлуатує робітників і селян, здійснює насильницьке знесення будівель і переселення людей. Усе це робиться заради того, щоб розчистити шлях для економічного зростання. Заради короткочасної вигоди КПК, ігноруючи забруднення довкілля та інші небезпеки, вичавлювала максимальний прибуток від використання землі, людей і ресурсів.

Використовуючи західний капітал, технології та ринки, вигідні умови торгівлі, низьку вартість робочої сили в країні й низьку собівартість продукції, КПК накопичила величезний валютний резерв. Торговельний дефіцит між США і Китаєм зріс приблизно з 80 млрд доларів у 2000 році до більш як 375 млрд доларів у 2017 році.

Як наслідок, КПК зруйнувала підвалини світової торгівлі та заробила величезну кількість валюти. За допомогою моделі «Державна стратегія» КПК, крадучи інтелектуальну власність, намагається обігнати інші країни в науково-технічній сфері. Це найбільший крадіж за всю історію.

Відповідно до опублікованого 2017 року звіту Комісії щодо розкрадання американської інтелектуальної власності, щорічно підробні китайські товари, піратське програмне забезпечення і крадіж комерційних таємниць завдають США збитків у розмірі 225–600 млрд доларів. Це ще не включає широко поширені в Китаї порушення патентного права.

У звіті також говориться, що за останні три роки США втратили 1,2 трлн доларів через крадіж інтелектуальної власності, переважна більшість якого відбулася на користь Китаю [25] [26]. У доповіді Управління національної розвідки США за листопад 2015 року йдеться, що кібератаки на підприємства США щорічно завдають країні збитків у розмірі 400 млрд доларів, і 90% цих атак ідуть з боку держави Китай [27].

Так, економічне зростання Китаю підживлювалося ослабленням кайданів соціалістичної ідеології, інвестиціями з розвинених західних країн та аморальною діловою поведінкою КПК. Тобто зростання викликано зовсім не перевагами соціалістичного ладу, і тим більше це не означає, що Китай іде нормальним капіталістичним шляхом. Західні спостерігачі іноді описують недобросовісну бізнес-модель комуністичного Китаю як «державний капіталізм». Це дає партії невиправдані похвали. За тоталітарного режиму компартії економіка є лише політичним інструментом. Зовнішня видимість ринкової економіки — це лише спритний трюк КПК, щоб обдурити весь світ.

Економічна модель КПК створила у світової громадськості хибне враження, що нібито, використовуючи міць держави, можна швидко розвивати економіку, а вдаючись до аморальних прийомів, можна перемогти в економічній конкуренції. Це призвело до того, що багато країн стали наввипередки просуватися до соціалістичної держави та активно втручатися в національну економіку. Якщо вважати економічну модель КПК «зразком успіху» і заплющувати очі на викликану нею катастрофу з правами людини й наслідки моральної деградації, то це рівнозначно тому, що отрутою втамовувати спрагу. Це величезна помилка.

3) Наслідки економічної моделі Китаю

Економічна модель КПК привела суспільство до морального падіння. Примара комунізму хоче, щоб, вихваляючись своєю економічною потужністю, Китай і далі зазнавав всебічної моральної деградації. Вона хоче за допомогою економіки знищити моральність, щоб люди самовдоволено насолоджувалися економічними вигодами та непомітно для себе дійшли до краю прірви, де їх чекає загибель.

Сьогоднішній Китай наповнений підробками, токсичними продуктами, порнографією, наркотиками, азартними іграми та злочинними угрупованнями. Коли хтось бере участь у корупції, продає і купує сексуальні послуги, то це не вважається чимось ганебним, а, навпаки, почесним. Криза довіри між людьми і дедалі більший розрив між багатими та бідними супроводжуються соціальною боротьбою і зловживаннями у сфері правосуддя. Громадяни закривають очі на страждання своїх земляків. Партійні посадовці використовують свою владу для накопичення багатства. Рівень корумпованості посадовців КПК вже перевищив усі мислимі межі. У країні широко поширене явище «дрібний посадовець — корупціонер», не кажучи вже про великих посадовців, які привласнюють мільярди й навіть десятки мільярдів державних коштів. У світі немає жодної країни, де б влада була настільки корумпованою і морально розкладеною, як за КПК.

У жовтні 2011 року в місті Фошань провінції Гуандун стався інцидент із Сяо Юе-Юе, який приголомшив увесь світ. Дворічну дівчинку Ван Юе (з дитячим прізвиськом Сяо Юе-Юе) збив мікроавтобус. Водій не лише не надав їй допомогу, а й навмисне наїхав на неї повторно, щоб переконатися, що вона мертва. Машини, що їхали позаду, продовжували рух і деякі з них теж переїхали дитину. Поруч із місцем події пройшли 18 людей, і жодний з них не спробував допомогти дівчинці. Як наслідок, дівчинка померла в лікарні. Закордонні ЗМІ запитували себе: «Невже Китай утратив серце?» Люди можуть злякатися прийти на допомогу, коли їм загрожує небезпека, наприклад, під час збройного нападу. Але в цьому випадку для них не було зовсім ніякої небезпеки, і все-таки ніхто не спробував допомогти дитині. Це показує, що китайське суспільство вже практично досягло дна моральної деградації.

Економічне зростання без моральності хаотичне, коротке і може призвести до катастрофи. Нелюдська економічна політика КПК призвела до екологічної кризи й загострила соціальні конфлікти. У суспільстві, в якому немає правдивості, значно зростають економічні витрати. Наслідки морального розкладання є фатальними.

Економіка Китаю — це тимчасово створений дияволом міраж. Китай називає себе сильною країною, але його сила є ілюзією. Зовнішнє процвітання, що базується на безрозсудному прагненні до короткострокових вигод, — це наче будинок, зведений на піску. Моральна деградація і соціальні конфлікти неминуче приведуть країну до краху.

Якщо не вибратися з пастки диявола, то нинішня економічна модель не принесе Китаю доброго майбутнього. Злий дух комунізму ніколи не мав і не має наміру створювати в Китаї здорове і стійке зростання. Його мета — знищити Китай.

3. Соціалізм заводить країни, що розвиваються, у глухий кут

1) У країнах Східної Європи колишня комуністична економіка хоч і померла, але все ще здійснює свій вплив

У сучасному світі, крім розвинених західних країн, де втілюється в життя прихований соціалізм, і комуністичного Китаю, де КПК нав'язує свою соціалістичну економіку-потвору, у колишніх комуністичних країнах Східної Європи через те, що там не було великого суду над злочинами комуністів, комунізм там, як то говориться в китайській приказці, «хоч і помер, але досі здійснює свій вплив». Усередині людей досі постійно зберігається комуністичне мислення.

Це відображається у всіх аспектах політики та економіки країн Східної Європи. Наприклад, у Росії та Білорусі досі збереглася досить висока питома вага державних підприємств та соцзабезпечення. Вони і далі провадять значне втручання держави в економіку. У перехідний період після розпаду СРСР східноєвропейські країни переживали кризи повільного економічного зростання і високого безробіття. Усе це сприяло відродженню комунізму і соціалізму в нових формах. Примару комунізму не вигнали. Ліві партії знову стали активними. Увесь регіон із новою силою охопила ностальгія за комуністичним минулим [28].

2) Соціалістична економіка зазнала невдачі в країнах, що розвиваються

У 60-х роках минулого століття більшість азійських, африканських і латиноамериканських країн, що розвивалися, заявили про свою прихильність соціалізму. Але зрештою це призвело до розвалу і хаосу. Нещодавніми прикладами є Венесуела та Зімбабве.

Венесуела колись була найбагатшою країною Латинської Америки. Але соціалістичний шлях привів економіку цієї країни до краху. Нині у Венесуелі процвітають злидні, злочинність, голод, і панує атмосфера розчарування. Зімбабве колись була найбагатшою країною Африки. Сьогодні там спостерігається повна катастрофа, оскільки інфляція вже перевищила всі можливі межі.

Венесуела: соціалізм збанкрутував успішну країну

Венесуела багата на запаси нафти. У 70-х роках минулого століття це була латиноамериканська країна, що найшвидше розвивалася і яка мала найнижчий у регіоні показник нерівності доходів і найвищий рівень ВВП на душу населення [29]. Відносно вільна економіка Венесуели приваблювала кваліфікованих іммігрантів з Італії, Португалії та Іспанії. Разом із захистом права власності всі ці чинники дали змогу економіці країни швидко рости в період з 1940-х по 1970-ті роки [30].

Після того як 1999 року на посаду прийшов новий президент, він почав просувати соціалізм. Він став утілювати в життя нещасливу програму націоналізації, яка зрештою підірвала венесуельську економіку. Президент публічно заявляв, що просуватиме «соціалізм XXI століття» [31].

Щоб побудувати соціалізм, влада Венесуели почала масштабну кампанію націоналізації приватних підприємств у сфері нафтовидобутку, сільського господарства, фінансів, важкої та сталеливарної промисловості, телекомунікації, енергетики, транспорту і туризму. Цей процес дістав додатковий імпульс після переобрання президента у 2007 році. Його уряд у період з 2007 по 2012 роки експропріював 1 147 приватних компаній, що призвело до катастрофічних наслідків.

Приватні підприємства виробничої сфери було закрито та замінено неефективними державними підприємствами, що розполохало всіх інвесторів. Націоналізація приватних компаній державою зруйнувала виробничі галузі, унаслідок чого Венесуела стала ще залежнішою від імпорту. До цього додалася серія адміністративних втручань включно з контролем над іноземною валютою та цінами. Зрештою, коли впали ціни на нафту, катастрофа у країні стала неминучою.

Деякі пояснюють цю трагедію нафтовою кризою, але все не так просто. Згідно з даними Світового банку, у 2013–2017 роках у семи країнах, які набагато більше залежали від експорту нафти, ніж Венесуела, спостерігалося економічне зростання [32].

Корінь проблеми лежить у соціалістичній економічній системі. Економічна політика Венесуели фактично відповідала десяти революційним вимогам Маркса, викладеним у «Маніфесті Комуністичної партії» [33]. Трагедію, яка сталася в цій країні, створила примара комунізму.

Зімбабве: шлях від житниці Африки до країни, що голодує

Після проголошення незалежності в 1980 році Зімбабве обрала соціалістичний шлях розвитку відповідно до марксистсько-ленінських принципів. Її перший президент у роки своєї молодості був прихильником марксизму. Зімбабвійські партизани керувалися ідеями Мао Цзедуна та отримували безкоштовну допомогу від КПК, підтримуючи тісні відносини з КНР. На відміну від інших африканських країн, які встали на шлях соціалізму, Зімбабве не відразу стала провадити політику націоналізації.

Економічні проблеми Зімбабве почалися 2000 року після початку земельної реформи. Відповідно до програми земельної реформи, ферми, які належали білим, було вилучено та перерозподілено серед безземельних чорношкірих, а також тих, хто мав гарні зв’язки з владою. Наслідком цього стало різке зниження продуктивності праці в сільському господарстві. Намагаючись уникнути кризи, Центральний банк Зімбабве почав друкувати більше грошей, що призвело до невпинної гіперінфляції.

Згідно зі статистикою Центробанку Зімбабве, у червні 2008 року річна інфляція в країні досягла 231 млн відсотків. На середину листопада того ж року рівень інфляції досяг свого піку і становив уже майже 80 млрд відсотків. Після цього влада перестала публікувати щомісячну статистику. За рік обмінний курс зімбабвійського долара до долара США становив 35 трлн. Зрештою Зімбабве була змушена відмовитися від використання та друкування своєї валюти [34].

2008 року в Зімбабве вибухнув масштабний голод. З 16 млн населення країни 3,5 мільйона людей голодували. Нині недоїдання є хронічним і широко поширеним явищем у країні.

Примара комунізму лютує у світі. Люди в різних країнах можуть побачити з її боку явну чи приховану загрозу. Розвинені західні країни вже починають відчувати проблеми, які вона створює. Водночас у країнах, що розвиваються, створені нею трагедії вже стали гіркою реальністю. Ми всі маємо добре розуміти: незалежно від того, чи принесе злий дух комунізму людям тимчасовий комфорт і задоволення в економічному плані, його натура все одно не зміниться. Він неодмінно намагатиметься вести людей до моральної деградації і затягувати їх у безодню, з якої немає вороття.

4. Державна власність і планова економіка - це аморальна система рабства

Небо створило людину, наділило її мудрістю та силою і встановило для неї форму життя, за якої вона отримуватиме матеріальні блага за свою працю, щоб у такий спосіб задовольняти свої життєві потреби. У Декларації незалежності США говориться: «Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними й наділені Творцем певними невідчужуваними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя» [35].

Природно, що до цих прав входить і право на володіння і користування власністю і майном.

На противагу цьому Маркс заявив у «Маніфесті Комуністичної партії»: «У цьому сенсі комуністи можуть висловити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» [36]. Це означає введення системи державної власності, за якої обов'язковим аспектом є планова економіка. Сама суть цієї системи порушує принципи Небес, суперечить людській природі та є формою рабства.

1) Державна власність: тоталітарний хомут

Американський піонер антикомунізму Фред Шварц у своїй книзі «Ви можете вірити комуністам (у тому, що вони є комуністами)» розповів про одне цікаве інтерв'ю робітників заводу в Радянській Росії та в США:

«Я чув історію про відвідувача одного заводу в Росії, який запитав там робітників:

— Кому належить цей завод?

— Нам, — відповіли вони.

— Кому належить земля, на якій він побудований?

— Нам.

— Кому належить продукція заводу, яку він випускає?

— Нам.

Зовні в кутку великого майданчика стояли три пошарпаних автомобілі. Відвідувач запитав:

— Кому належать ці автомобілі?

Вони відповіли:

— Автомобілі належать нам, але одним з них користується начальник цеху, другим — парторг, а третім — представник держбезпеки.

Той же самий відвідувач приїхав на завод в Америці й запитав у робітників:

— Кому належить цей завод?

— Генрі Форду, — відповіли вони.

— Кому належить земля, на якій він побудований?

— Генрі Форду, — відповіли вони.

— Кому належить продукція заводу, яку він випускає?

— Генрі Форду.

Біля заводу була величезна автостоянка, заповнена американськими автомобілями різноманітних марок. Він запитав:

— Кому належать ці авто?

Вони відповіли:

— О, вони належать нам» [37].

Ця історія наочно демонструє наслідки та відмінності між системами приватної та державної власності. Відповідно до системи державної власності націоналізуються ресурси й прибуток від праці. Із цієї причини вона абсолютно не може мотивувати ентузіазм і прагнення до новаторства, а також почуття відповідальності, які зазвичай виникають, коли людина має право приватної власності. Державна власність передбачає розподіл багатств країни між усіма громадянами, але на практиці це означає, що ресурси монополізує привілейований клас і дбає насамперед про себе.

Ключовим чинником економічного зростання є люди. Система державної власності придушує активність і мотивацію людей працювати продуктивно. Це підриває моральний дух, призводить до неефективності, збитків і спаду продуктивності праці. Від радянських колгоспів до народних комун у Китаї включно з невдалою колективізацією в Камбоджі та Північній Кореї, система державної власності призвела до голоду. Десятки мільйонів людей у Китаї загинули від штучно створеного голоду.

Приватна власність узгоджується з природним принципом про те, що людина повинна працювати, щоб забезпечити собі прожиток. Колективна власність, навпаки, йде проти цього принципу. У людському суспільстві є добро і зло. Приватна власність дає людині змогу посилювати свою добру природу, заохочуючи працьовитість і ощадливість. Своєю чергою, колективна власність посилює лихий бік людської природи, стимулюючи заздрість і лінь.

Фрідріх Хайєк писав, що розвиток цивілізації спирається на традиції суспільства, які ставлять приватну власність на центральне місце. Такі традиції породили сучасну капіталістичну систему та її експансію. Це органічний порядок, що самогенерується і який не потребує для функціонування втручання держави. Але комуністичні й соціалістичні рухи прагнуть контролювати цей порядок, що виникає спонтанно. Хайєк назвав це «фатальною самовпевненістю» [38].

Якщо приватна власність і свобода нероздільні, то нероздільними є й державна власність і диктатура. Система державної власності націоналізує ресурси, знижує економічну продуктивність і перетворює людей на слуг і рабів держави. Усі люди повинні підкорятися вказівкам керівної партії, а будь-які ідеї й голоси, що не збігаються з лінією партії, придушуються за допомогою економічних покарань. За таких умов люди стають безсилими проти втручання держави.

Так, ліквідація приватної власності та встановлення державної власності неминуче призводить до тоталітаризму. Система державної власності — це хомут, який наділа на шию людини тоталітарна держава. За такої системи люди цілком утрачають свободу, зокрема й свободу прагнення до добра, і змушені слідувати «моральним нормам» партійної культури.

Мудреці казали, що владу не можна привласнювати, а багатства не можна колективізувати, інакше людство спіткатиме велике лихо. Це дійсно так.

2) Планова економіка приречена на невдачу

У плановій економіці виробництво, розподіл ресурсів і продукції відбуваються відповідно до плану, ухваленого державою. Це цілком відрізняється від звичайного планування компаніями і приватними особами.

Планова економіка має природні та очевидні недоліки. По-перше, для раціональної організації виробництва потрібний збір величезної кількості даних. Для країни, особливо сучасної країни з великим населенням, обсяг такої інформації буде колосальним. Наприклад, Державний комітет цін колишнього Радянського Союзу повинен був установлювати ціни на 24 мільйони різних видів товарів [39]. Ефективно здійсювати такі розрахунки просто нереально.

Складність і мінливість суспільства і людей не дають можливості владнувати проблеми через єдине економічне планування [40]. Навіть з використанням сучасних великих даних і штучного інтелекту людські думки не може бути введено як змінні, тому система завжди буде неповною.

Економіст Людвіг фон Мізес у своїй статті «Економічний розрахунок у соціалістичній державі» проаналізував зв’язок між соціалізмом і ринком [41]. Він зокрема зазначив, що без реального ринку соціалістичне суспільство не зможе провести розумні економічні розрахунки. Тому розподіл ресурсів неможливо раціоналізувати, і планова економіка зазнає краху.

По-друге, для економічного планування потрібна структура державного контролю над ресурсами, а також абсолютна влада держави. Ба більше, планова економіка пов'язана з політикою і передусім вимагає забезпечення потреб держави, а не пересічних громадян. Коли за державного планування виробництво не відповідає звичайним правилам функціонування економіки, тоді державна влада неодмінно порушує і спотворює природні економічні тенденції, у такий спосіб викликаючи масштабне нераціональне використання ресурсів і капіталу, а також інші економічні проблеми. Планова економіка намагається за допомогою обмеженої в здатностях держави відігравати роль всемогутнього Бога, а також за допомогою влади спотворювати нормальне функціонування економіки. Усе це природно приречено на провал.

У плановій економіці економічне планування невіддільне від інтенсивного політичного тиску. Оскільки державні плани не є досконалими, вони неминуче порушуватимуться. Коли з виконанням плану виникають проблеми, це викликає сумніви як серед громадян, так і всередині держорганів. Тоді ті, хто перебуває у владі, починають відчувати, що їхня влада під загрозою. Як наслідок, посилюється політичний тиск, і починаються чистки. Наприклад, Мао Цзедун проігнорував закони економіки і розпочав кампанію «Великий стрибок», що зрештою призвело до трирічного голоду, який забрав десятки мільйонів життів. Це створило серйозні проблеми для влади Мао, що і стало основною причиною розпочатої ним пізніше «Культурної революції».

Катастрофічні наслідки планової економіки й колективної власності повною мірою проявилися в нинішньому положенні китайських державних підприємств. Останніми роками безліч китайських держпідприємств цілком припинили або ж призупинили виробництво, стали збитковими або неплатоспроможними. Для підтримки функціонування вони покладаються на державні субсидії й банківські кредити. Вони фактично стали паразитами в національній економіці. Багато з них відомі як «підприємства-зомбі» [42].

Згідно зі статтею, серед 150 тис. державних підприємств у Китаї, за винятком державних монополій у прибуткових секторах нафтовидобутку, телекомунікацій і т.п., інші держпідприємства отримують мізерний прибуток і несуть тяжкі збитки. Станом на кінець 2015 року їхні загальні активи становили 176% ВВП, їхній сукупний борг — 127% ВВП, а прибуток — всього лише 3,4% ВВП. Деякі економісти вважають, що підприємства-зомбі фактично тримають економіку Китаю в заручниках [43].

Тим часом економічне планування повністю позбавляє людей свободи й змушує державу про них дбати. Суть цього задуму в тому, щоб перетворити людей на рабів і машини. Так, усі аспекти життя людей перебувають під контролем держави, яка тримає людей в невидимій в'язниці, прагне паралізувати їхню волю і змінити порядок людського життя, даний людині Богом. Це ще один прояв повстання примари комунізму проти Бога і законів буття.

5. Марксистська теорія експлуатації: інверсія добра і зла та розпалювання ненависті

Маркс уважав, що лише праця створює цінності. Якщо цього року власник компанії інвестує 10 мільйонів доларів, і дохід компанії становитиме 11 мільйонів доларів, то прибуток у розмірі 1 мільйона доларів створено працівниками. За марксистською теорією, капітал не створює цінностей. Вітрини, товари та інші засоби виробництва виникають унаслідок обміну на гроші й становлять лише частину собівартості товару. Вартість, створена працівниками компанії (11 млн доларів), перевищує витрати компанії (включно із заробітною платою співробітників, яка є вартістю їхньої робочої сили). У марксистській теорії прибуток в один мільйон доларів є «додатковою вартістю», яку створили працівники і яку несправедливо привласнив капіталіст.

Тому Маркс стверджував, що відкрив секрет того, як капіталісти роблять гроші, і вважав, що первісний гріх буржуазії — це експлуатація. Капіталістичні інвестиції у створення фабрик і компаній явно робляться заради прибутку, тому, за словами Маркса, пролетаріат неминуче експлуатуватимуть. Цей первісний гріх експлуатації притаманний капіталістичній системі, до якої належить уся буржуазія. Так Маркс дійшов висновку, що для усунення цього гріха все капіталістичне суспільство має бути знищено — буржуазію слід ліквідувати, а її активи — конфіскувати, авангард партії має колективізувати власність і побудувати комунізм.

Абсурдність марксистської теорії експлуатації здебільшого проявляється у двох аспектах. По-перше, вона ділить людей на два протилежних класи: буржуазію, яка має капітал, і пролетаріат, який його не має. Насправді ж з давніх часів і донині між соціальними класами немає нездоланних кордонів. Відбувається невпинне перетікання людей з одних класів до інших. Сучасний пролетар, якщо купить акції і стане власником частки якоїсь компанії як акціонер, уже не буде пролетарем. Якщо можна вільно в такий спосіб перетворюватися з пролетаря на буржуа, то такий поділ людей на буржуазію та пролетаріат не має жодного сенсу, крім провокування їх на взаємну боротьбу.

З другого боку, через низку ретельно продуманих «теорій» марксисти вводять людей в оману, замінюючи традиційні моральні норми на сфальшовані ними критерії правди й кривди, добра і зла. Тобто, є людина доброю чи поганою, оцінюють не на основі її моральності та поведінки, а на основі того, чи має вона капітал. Той, хто належить до класу капіталістів, автоматично є винним в експлуатації пролетаріату (робітників). А оскільки пролетаріат зазнає придушення та експлуатації, то пролетарі, природно, займають позицію моральної переваги. Незалежно від того, як вони ставляться до капіталістів, вони можуть пишатися собою. Насправді це перетворило володіння власністю на злочин, а крадіж чужого багатства — на справедливість. Це також легалізувало та виправдало насильницьку експропріацію. Таке спотворення понять правильного і хибного, добра і зла стимулювало людей коїти лихі речі.

У КНР, у колишньому Радянському Союзі та комуністичних державах Східної Європи компартії забирали землі, розправлялися з поміщиками та позбавляли капіталістів їхніх фабрик і заводів. Партія також убивала «класових ворогів», учиняла підпали, здійснювала конфіскацію багатства, нажитого поколіннями, руйнувала людську природу і провадила загальнонаціональну кампанію державного терору проти народу. Усі ці злочини були наслідком цих марксистських теорій. Тим часом традиційні моральні норми, а також віру в Бога було затавровано належністю до «класу експлуататорів», і їх піддавали нападам та знищенню.

Теорії Маркса широко критикували в економічних і філософських колах [45]. Нижче наведено лише кілька прикладів, які ілюструють абсурдність марксистської теорії експлуатації.

Маркс стверджував, що праця створює цінність, і ця цінність визначається робочим часом, потрібним для виробництва. Це омана. Цінність товару не є його невіддільною властивістю. Найчастіше люди додають до товару суб'єктивний елемент, залежно від попиту і пропозиції. Багато економістів вивчили процес оцінювання і, на відміну від вузького монізму Маркса, більшість економістів уважають, що у створення цінності включається цінність землі, капітал, праця, наука й техніка, управління, а також ризик інвестицій тощо. Економічна діяльність є складною системою, що включає різні ланки в ланцюжку виробництва. Різні чинники виробництва мають певні вимоги до управління. Різні люди виконують у цьому ланцюжку різні незамінні функції та вносять внесок у створення «додаткової вартості».

Наприклад, капіталіст планує витратити 1 мільйон доларів, щоб найняти двох інженерів для розробки й виробництва нової іграшки, а також маркетолога для просування цієї іграшки. За два роки нова іграшка стає популярною і приносить прибуток у розмірі 50 мільйонів доларів. Це робота інженерів і маркетолога створила так звану додаткову вартість у розмірі 50 мільйонів доларів? Звичайно, ні. Нова іграшка принесла багатомільйонний прибуток, бо вона сподобалася людям. Успіхові іграшки сприяло добре розуміння капіталістом ринку, його здатність організовувати людей і ними керувати, а також сміливість узяти на себе всі ризики.

Припустимо, що креативність у створенні іграшки йшла від одного з інженерів. Тоді хіба додаткова вартість у 50 мільйонів доларів виходить з того, що капіталіст використовував творчий потенціал інженера, не віддаючи нічого натомість? Звичайно, ні. Якби інженер уважав, що його роботу не буде належно винагороджено, він міг би знайти іншу компанію, яка пропонує вищу плату.

Зрештою, на вільному ринку балансу може бути досягнуто за допомогою навичок, амбіцій і капіталу. Капіталісти, які вимагають необґрунтованого прибутку, програють у конкурентній боротьбі або не можуть залучити гарних фахівців. Крім того, рентабельність вкладеного капіталу має певну інерційність (протягом якогось часу капіталіст не може користуватися цими грошима). І це також уважається видатками інвестора. Тому цілком нормально те, що натомість він отримає додатковий прибуток. Цей принцип нічим не відрізняється від кредитування під відсотки.

Є також безліч «випадкових» чинників, які впливають на визначення вартості товару. Такі випадкові чинники можна розумно пояснити системою поглядів, що базуються на традиційній вірі й культурі.

У певних ситуаціях створення і нівелювання цінностей може бути абсолютно не пов'язане з так званою суспільною працею. Діамант, який сьогодні коштує 10 мільйонів доларів, можливо, п'ять тисяч років тому не мав жодної цінності, бо він був нікому не потрібний. Безплідна ділянка землі, яка дісталася у спадок, може подорожчати в сотні разів, тому що сусіднє з нею місто почало бурхливо розвиватися, або тому, що на ній раптом виявили поклади цінних корисних копалин. У цьому випадку збільшення вартості не вимагає ніякої праці. Таке величезне несподіване багатство називають просто удачею. Як західні, так і східні культурні традиції визнають, що удача — це благословення, яке дає людині Бог.

Щоб продемонструвати «обґрунтованість» і «необхідність» державної власності, Маркс вигадав теорію експлуатації, що базується на додатковій вартості. Вона перетворила ділову активність, яку люди сприймають як нормальну частину життя, на негативну та аморальну поведінку. Ця теорія насаджує людям ненависть і презирство до чинного економічного порядку і підштовхує їх підірвати його та скинути.

Капіталісти й робітники, поміщики й селяни фактично утворюють групу людей зі спільними інтересами. Їхні відносини мають ґрунтуватися на співробітництві та взаємозалежності; кожний з них підтримує іншого, щоб вижити. Маркс свідомо абсолютизував і перебільшив розбіжність між ними, неначе вони ворогують між собою не на життя, а на смерть. Насправді серед капіталістів є і добрі, і погані люди, як і серед робітників. В економічному взаємообміні ті, кого дійсно має бути викрито, і до кого слід застосувати заходи впливу, — це не капіталісти і не працівники як такі, а ті, хто підриває нормальну економічну діяльність. Критерієм оцінки є не багатство, а моральність і поведінка.

Докладаючи зусиль, люди можуть змінити свій економічний і соціальний статус. Накопичивши достатньо капіталу, робітники можуть стати інвесторами. А інвестори через невдалі інвестиції можуть стати робітниками. Суспільство постійно змінюється і тече, як річка. Соціальні ролі людей у сучасному суспільстві часто змінюються. Деякі поєднують обидві ролі — інвестора та робітника. Вони інвестують прибуток у розширення виробничих потужностей, тим самим створюючи робочі місця, збільшуючи суспільний добробут і приносячи користь суспільству. Засновник профспілкового руху США сказав: «Найгірший злочин проти робітників — це компанія, яка не в змозі працювати з прибутком» [46].

Абсурдна теорія додаткової вартості навішує ярлик «експлуатація» на нормальну діяльність землевласників і капіталістів. Це спровокувало масштабну ненависть і боротьбу та позбавило життя мільйони людей.

6. В основі абсолютної зрівнялівки лежить ненависть і заздрість

Комуністи виступають за абсолютну рівність. З одного боку, це звучить бундючно і змушує багатьох людей сліпо в це вірити. З другого боку, ця ідея провокує ненависть і заздрість. Наслідком зрівнялівки є те, що люди не можуть терпіти успіх інших, не можуть без заздрості й злоби ставитися до тих, хто багатший, має легшу роботу чи кращі умови життя. Усі є рівними: я маю те, що маєш ти, і я можу отримати те, що отримав ти. У їхньому світі всі однакові й рівні.

Абсолютна зрівнялівка проявляється щонайменше у двох аспектах. По-перше, коли люди ще не досягли так званої рівності, диявол успішно це використовує, щоб викликати в них ненависть і заздрість, що стимулює в них невдоволення своїм економічним статусом. Посилюючи в людях їхні бажання, він змушує їх думати, що якщо інші щось мають, то це повинно належати і мені, і це можна навіть отримати за допомогою обману та насильства. У крайніх випадках, щоб розбагатіти, люди знищують чужу власність і навіть убивають. Найгіршим проявом таких тенденцій є насильницька революція.

Щоб спровокувати невдоволення, Маркс розділив суспільство на два протилежних класи: тих, хто є власниками засобів виробництва, і тих, хто не є їх власниками. У сільській місцевості це поміщики й селяни; у місті — капіталісти й робітники. Метою було розпалити класову ненависть і використати нібито безправних людей для проведення насильницької революції. Поміщики багаті, а селяни бідні — захопи їхнє багатство! Чому багаті лише поміщики? Багатими мають бути всі! Із цієї причини компартія Китаю закликала селян узяти участь у «земельній реформі», тобто відняти землю в поміщиків і поділити її між собою. Якщо землевласники із цим не погоджувалися, їх треба було вбити. Компартія спочатку підбурювала хуліганів влаштовувати заворушення, а потім спонукала селян нападати на поміщиків. Як наслідок, полетіли голови мільйонів землевласників.

По-друге, абсолютна зрівнялівка також проявляється всередині груп, які здебільшого досягли стану «рівності»: якщо є прибуток, кожний отримує рівну частку. Той, хто виділяється, зазнає осуду. До кожного ставляться однаково, незалежно від того, працює він більше чи менше, або навіть зовсім не працює.

На перший погляд люди здаються однаковими, але особистісні якості кожної людини (інтелект, фізична сила, рівень моральності, професія, освіта, умови життя, здатність переносити труднощі, наполегливість, дух новаторства тощо) усі мають різні. Їхній внесок у суспільство теж різний. Тоді як за таких умов усі можуть мати однаковий результат? У цьому значенні нерівність насправді є справжньою рівністю, а рівність, яку пропагують комуністи, — це і є справжня нерівність і несправедливість. Давні мудреці в Китаї казали, що Небо винагороджує за працьовитість, і кожного винагородять відповідно до того, скільки він доклададе зусиль. У реальному житті абсолютна рівність неможлива.

За абсолютної зрівнялівки ти отримуєш однаково, незалежно від того, добре чи погано ти працюєш, працелюбний ти чи ні. За зрівнялівки ледачі виявляються у вигідному положенні, а працьовиті й здібні зазнають своєрідного покарання, на них навіть дивляться з обуренням і ненавистю. Робочий процес проходить повільно, усі підлаштовуються під найповільнішого, і це змушує всіх ставати ледачими, усі чекають зусиль від інших, щоб, цим скориставшись, застрибнути в «попутний віз» і отримувати незаслужені вигоди. Усе це призводить до загального падіння моральності.

Абсолютна зрівнялівка стимулює ненависть і заздрість, які є отруйним корінням комуністичної економічної політики. Людській природі властиве як добро, так і зло. У західних віруваннях ідеться про сім смертних гріхів, а східна культура вчить, що людина має природу Будди й природу диявола. Природа Будди проявляється як доброта, турбота про інших і вміння переносити труднощі. Природа диявола проявляється як егоїзм, лінь, заздрість, жадібність, бажання вкрасти, ненависть, гнів, хтивість, тиранія, зневага до життя, розпалювання розбрату, фабрикування і поширення брехні, прагнення отримувати щось задарма тощо. Економічна політика, яку провадять комуністи, навмисне стимулює природу диявола. Розпалюючи заздрість, жадібність, лінь та інші лихі чинники, вона змушує людей утратити свою людяність і відмовитися від традиційних цінностей, яких люди дотримуються тисячі років. Це посилює погані риси людської природи та перетворює людей на комуністичних революціонерів.

Шотландський економіст і філософ Адам Сміт у своїй книзі «Теорія моральних почуттів» зазначив, що моральність є основою процвітання людства. Дотримання цих загальних принципів моральності «потрібне для самого існування людського суспільства, яке б загинуло, якби людство загалом не ставилося з повагою до цих важливих правил поведінки» [47].

Лоренс Кадлоу, директор Національної економічної ради США, вважає, що економічне процвітання тісно пов'язане з рівнем моральності. Він писав, що якщо США зможуть дотримуватися «найголовнішого принципу» — дотримуватися моральних цінностей, з якими було засновано США, —  процвітання країни буде безмежним [48].

Негативні наслідки, викликані прагненням до абсолютної зрівнялівки в різних країнах, нікого не дивують. Комуністична зрівнялівка використовує владу держави для розграбування приватної власності й багатств, що належать іншим. З одного боку, це посилює авторитет і силу комуністичної ідеології, а з другого — переконує людей у тому, що вони мають право отримати щось задарма. Саме так комуністи дурять людей.

1) Заохочення економічної зрівнялівки: крок до комунізму

Під впливом абсолютної зрівнялівки на Заході лунають енергійні заклики до «соціальної справедливості», а також вимоги ухвалити закони про мінімальну заробітну плату, «рівну оплату за рівну працю» тощо. За цими вимогами стоїть прагнення до рівності результатів, за яким, своєю чергою, ховаються чинники комунізму. Якщо поставитися до цих питань легковажно, то людина може легко потрапити в пастку.

З погляду комуністів, не має значення, чи стануть вразливі групи населення рівними з іншими, або чи покращиться їхній соціальний статус. Вони лише пішаки для розпалювання ненависті. Якщо комуністи отримають те, що вимагають, то вони просто висунуть нові вимоги для впровадження зрівнялівки, і це триватиме нескінченно. Якщо їхні вимоги не задовольнятимуть, вони вестимуть війну за допомогою громадської думки, провокуватимуть невдоволення, зміцнюватимуть уявлення людей про справедливість зрівнялівки та перетворюватимуть ці поняття на основну платформу для маніпулювання громадською думкою.

Оскільки комуністи підбурюють до висловлення невдоволення в різних сферах і різними способами, то, щойно обурення спалахне всюди одночасно, наслідком можуть стати великі соціальні потрясіння і, можливо, навіть революція. Комуністи завжди зможуть знайти вразливі групи, а потім вимагати для них фінансової рівності і повторювати цей процес багаторазово у спробі досягти абсолютної зрівнялівки. Вимоги так званої «соціальної справедливості» стають відправною точкою на шляху до комунізму. Західні країни поглинула комуністична ідеологія — це вже незаперечний факт.

Насправді провадження політики «захисту пригноблених» часто призводить до протилежного результату. Ті, хто захищений цією політикою, зазнають дискримінації й нападів. Візьмімо, наприклад, закон про мінімальну заробітну плату. На перший погляд, його мета — захистити права робітників, але, як наслідок, багато заводів просто припиняють прийняття на роботу, бо для них це нерентабельно. Як наслідок, ще більше людей утрачають робочі місця.

Уміння і навички в людей з’являються не відразу. Вони виробляються у невпинному процесі навчання і підвищення кваліфікації. Наслідком забезпечення мінімальною зарплатнею є те, що люди відмовляються від низькооплачуваної роботи для навчання і накопичення досвіду, щоб потім перейти працювати на високооплачувану роботу. Зрівнялівка у сфері рівня зарплати також порушує закони економіки й призводить до надмірного втручання держави в економіку.

Ще такий приклад. Деякі люди, вимагаючи реформування суспільства, часто використовують як аргумент вислів «рівна оплата за рівну працю». Вони наводять статистику і стверджують, що середня зарплатня чорношкірих чоловіків менша, ніж середня зарплатня білих чоловіків, середня зарплатня жінок менша, ніж середня зарплатня чоловіків, і ці розбіжності існують через расизм і сексизм. Насправді такі порівняння є нелогічними. Якщо провести порівняння всередині однієї категорії людей, то результати будуть зовсім іншими.

Дослідження деяких учених показали, що для чорношкірих сімей, де і чоловік, і дружина закінчили коледж чи отримали вищу освіту, їхній дохід насправді вищий, ніж у такої категорії білих сімей [49]. Просто тому, що чорних сімей такого типу менше, можна побачити різницю в середній зарплатні між расами загалом. Проведення порівнянь між однаковими категоріями людей відповідає здоровому глузду, але коли примара комунізму підбурює до боротьби, люди втрачають здатність відрізняти правду від брехні.

Злого духа комунізму не хвилює добробут вразливих груп. Він просто використовує привабливі гасла, щоб спрямувати людей на шлях до комунізму і тим самим їх занапастити.

2) Профспілки - цвях, який примара вбила в тіло вільних суспільств

Скорочення робочих місць у виробничому секторі США — це всім відомий факт. Але багато хто не розуміє, що одним з головних винуватців цього є профспілки, які заявляють, що допомагають вибороти вигоди для робітничого класу, але насправді роблять зворотне. Як? Це стане зрозуміло, якщо простежити історію профспілок і трансформацію їхньої «місії».

Спочатку профспілки було засновано робітниками з невеликими чи цілком відсутніми навичками ведення переговорів з керівництвом. Деякою мірою профспілки могли бути посередниками і владнувати конфлікти між робітниками та капіталістами. Але примара комунізму перетворила їх на інструмент просування комуністичних ідей і своєї політики.

Фрідріх Енгельс писав на цю тему: «Швидко наближається час, коли робітничий клас зрозуміє, що боротьба за високу заробітну плату і за короткий робочий день, як і вся діяльність профспілок у її нинішньому вигляді, є не самоціллю, а лише засобом, нехай засобом дуже необхідним і дієвим, але все ж лише одним з багатьох засобів, що ведуть до досягнення вищої мети: повного знищення всієї системи найманої праці» [50].

Ленін уважав, що створення і легалізація профспілок є важливим засобом для робітничого класу, щоб перехопити в класу капіталістів лідерство в демократичній революції. Він також був упевненим, що профспілки стануть стовпом комуністичної партії та ключовою силою класової боротьби. Ленін запропонував профспілкам стати «школою комунізму» і сполучною ланкою між комуністичною партією і народними масами. Щоденна робота профспілок мала полягати в тому, щоб переконувати народ почати перехід від капіталізму до комунізму. «Профспілки є "резервуаром" державної влади» [51].

Із середини до кінця XIX століття комуністичні й ліві сили використовували профспілки для підбурювання робітників до масштабних страйків, висування жорстких вимог до капіталістів і навіть до насильства, до погромів у цехах і знищення обладнання. Профспілки стали потужною зброєю комуністів у боротьбі з капіталізмом, веденні політичної боротьби та створенні хаосу в усьому світі для досягнення мети примари комунізму.

У жовтні 1905 року в Росії в загальнонаціональному політичному страйку брали участь понад 1,7 мільйона робітників. Це практично цілком паралізувало економіку країни. Пізніше було сформовано ще агресивнішу профспілкову організацію — Петроградську Раду. Ленін назвав її паростком революційного уряду і вважав, що вона стане політичним центром Росії. Інакше кажучи, встановлений після Жовтневого перевороту 1917 року радянський режим бере свій початок від профспілки [52].

Профспілки також широко створюють і використовують комуністичні елементи в західних країнах. Спочатку робітники й капіталісти гармонійно співпрацювали один з одним, отримуючи від цього користь, але комуністи намагаються спровокувати та погіршити між ними конфлікти. Одним з важливих інструментів комуністів у цій справі є профспілки, за допомогою яких нормальний переговорний процес між керівниками та робітниками перекладається на рівень класової боротьби. Профспілки посилюють конфронтацію і використовують її для того, щоб легітимізувати своє існування. У такий спосіб профспілки розпалюють невдоволення робітників, звинувачують капіталістів у різних проблемах і провокують між ними конфлікти. Це є ключовим чинником для виживання профспілок.

Профспілки можуть вибороти для робітників невеликі вигоди у короткостроковій перспективі, але в довгостроковій економічній перспективі найбільшою жертвою профспілкового руху стануть не капіталісти, а саме робітничий клас. Тобто, якщо зруйнуються капіталістичні підприємства, найбільш програють робітники, які втратять роботу і засоби до існування. На перший погляд, профспілки борються за інтереси робітників, але насправді вони підривають конкурентоспроможність промисловості. Цьому є дві причини.

По-перше, під приводом захисту прав та інтересів трудящих профспілки заважають підприємствам звільняти співробітників, які працюють погано і неефективно. Це породжує культуру ліні. Мало того, що це несправедливо щодо співробітників, які працюють старанно, але це також робить їх менш активними. Найважливішим фактором зростання компанії є її персонал, але через захист профспілками працівників, які не виконують свої посадові обов'язки, підприємства втрачають конкурентоспроможність.

По-друге, під приводом захисту добробуту співробітників (включно з пенсією, медичним страхуванням тощо) профспілки постійно підвищують витрати підприємств. Зрештою це змушує компанії скорочувати інвестиції в дослідження і розробки, що також знижує їхню конкурентоспроможність. Це призводить до того, що компанії змушені підвищувати ціни на продукцію, від чого страждають споживачі. Дослідження показують, що саме з цієї причини компанії без профспілок, такі як Toyota і Honda, змогли виробляти високоякісні автомобілі за нижчими цінами, а американські автомобільні заводи з профспілками в Детройті стали менш конкурентоспроможними [53].

Едвін Феллнер, засновник американського фонду «Спадщина», сказав про профспілки: «Вони кружляють над компанією, як альбатроси, що робить компанію менш гнучкою, менш здатною розумно реагувати на вимоги мінливого ринку» [54].

Усе це ускладнюється монополіями профспілок на ринку праці. Вони згубно впливають на бізнес-рішення і висувають численні необґрунтовані, а іноді навіть дуже жорсткі вимоги. Підприємства, які не виконують вимог профспілок, стають об'єктами нападів, включно зі страйками та протестами, і це ще більше виводить бізнес з ладу.

Об'єднана профспілка працівників автомобільної промисловості (UAW) представляє автовиробників у Детройті (у цьому місті розташовані об’єкти Ford, Chrysler, General Motors тощо — прим. пер.). UAW регулярно організовує страйки. До фінансової кризи 2008 року ця профспілка вимагала виплачувати робітникам 70 доларів за годину в рахунок зарплати й допомог. Унаслідок цього автомобільна промисловість США виявилася практично на межі банкрутства [55].

Усім відомо про скорочення робочих місць в обробній промисловості США, але багато хто не знає, що профспілки є ключовим фактором утрати робочих місць. Згідно з даними фонду «Спадщина», у період з 1977 по 2008 роки на виробничих підприємствах із профспілками робочі місця скоротилися на 75%, а кількість робочих місць на підприємствах без профспілок за той самий період збільшилася на 6%. Така сама ситуація спостерігається і поза виробничим сектором. Візьмемо, наприклад, будівельну галузь. «На відміну від обробної промисловості, з кінця 1970-х років будівельна індустрія значно зросла. Однак у сукупності це зростання сталося винятково на підприємствах, на яких немає профспілок, збільшившись із 1977 року на 159%» [56].

Крім того, профспілки є інструментами, які примара комунізму використовує для впровадження на підприємствах зрівнялівки. Фонд «Спадщина» зазначає, що профспілки вимагають, щоб компанії виплачували заробітну плату залежно від загального стажу працівника (це подібно до стажу роботи в соціалістичних країнах), не зважаючи на внесок працівника в роботу компанії. Це передбачувано впливає на зменшення заробітної плати більш продуктивних працівників і підвищення заробітної плати менш компетентним [57].

Це те саме, що зрівнялівка, яку впроваджують комуністи. Фактично це перерозподіл доходів серед співробітників усередині підприємства. Таке втручання з боку профспілок в ухвалення підприємством внутрішніх рішень, а також створення монополії на ринку праці є руйнуванням вільного ринку.

Агресивний захист профспілками того, що вони називають добробутом працівників, зрештою дає переваги лише деяким працівникам і створює тягар для компаній та економіки загалом. Проведене 2005 року в США опитування показало, що більшість опитаних не схвалюють роботу американських профспілок, але головну причину їх несхвалення ніколи відкрито не обговорюють у профспілкових ЗМІ й не розглядають на профспілкових зборах [58].

Ті працівники, які справді працюють старанно, стали жертвами нападів з усіх боків, а примара комунізму вийшла із цього найбільшим переможцем. Фактично комуністи використовують профспілки для знищення капіталістичної вільної економіки, підриву капіталістичної системи, а також поступового і непомітного підриву нормального життя людей.

Профспілки просякнуті комуністичною ідеологією. Під керівництвом прогресивістського руху вони перетворилися на особливу групу інтересів, аналогічну великій некомерційній корпорації. Їхнє керівництво має величезні особисті інтереси на підприємствах, і серед них дуже поширена корупція [59].

У демократичних країнах профспілки значною мірою стали інструментом лівих для боротьби проти капіталізму. Вони цілеспрямовано вимагають «соціальної справедливості» і «чесності», створюючи в США величезні перешкоди для досягнення успіху та ефективності у сфері виробництва, обслуговування та освіти, а також в адміністративному управлінні. Коли умови ще не дозріли, вони затаюються, але якщо виникає сприятлива можливість, вони відразу виходять і мобілізують громадський рух. Так, профспілки стали цвяхом, що його вбиває в тіло вільних суспільств диявол комунізму.

7. Комуністичні «ідеали» спокушають людей і ведуть їх до загибелі

Попри те, що комуністична теорія сповнена неузгодженостей і суперечностей, багато хто досі ведеться на її обман. Це відбувається тому, що Маркс як агент примари комунізму у світі людей, змалював чудовий комуністичний рай, яким насолоджуватимуться люди в усьому світі. Але це є великою помилкою. Описаний Марксом рай включає «величезний матеріальний достаток», «величезне підвищення рівня моралі», а також «від кожного за його здібностями, кожному за його потребами», відсутність приватної власності, різниці між багатими й бідними, керівного класу та експлуатації, повну свободу і рівність для всіх, за яких кожна людина отримає можливість розвинути свої таланти. Тобто в цьому раї люди були б абсолютно щасливими.

Увесь цей обман привабив багатьох людей і змусив їх за це боротися. Багато хто в західних країнах ніколи не жив у комуністичній тоталітарній державі, тому вони досі не полишають ілюзорну надію на комуністичний рай і готові боротися за комуністичні й соціалістичні ідеї.

Фактично всі ідеї, висунуті Марксом, є просто ілюзіями.

Марксисти стверджують, що комуністичне суспільство насолоджуватиметься достатком матеріальних товарів. Але людські бажання і потреби нескінченні. За обмежених людських знань, обмеженого робочого часу й обмежених ресурсів Землі нестача і дефіцит є природними й неминучими. Це найголовніша відправна точка в усіх економічних дослідженнях. Без усіх цих обмежень людям не потрібно було б думати про те, який спосіб виробництва буде найефективнішим. Адже матеріальний достаток означає можливість витрачати, скільки заманеться, без будь-яких обмежень.

Марксисти стверджують, що моральні стандарти в комуністичному суспільстві значно покращаться. Але добро і зло співіснують у кожній людині. Підвищення моральних стандартів відбувається лише шляхом посиленої роботи над собою, коли люди керуються принципами праведної віри та людськими цінностями.

Але марксизм проповідує атеїзм і класову боротьбу, які посилюють лиху сторону людини. Людям не дозволяють мати свободу віри, а релігія перетворюється на політичний інструмент компартії. До того ж за часів комуністичної влади релігійні установи використовуються, щоб підтримувати тиранію, іти проти Бога, вводити людей в оману і відводити їх ще далі від Бога. Без праведної віри в Бога і самодисципліни моральність може лише стрімко падати. Крім того, усі комуністичні лідери були зарозумілими розпусними тиранами і мали низьку моральність. Нерозумно сподіватися, що їхні послідовники матимуть високі моральні якості.

Марксизм також проголошує, що всі будуть рівними. Але, як було сказано вище, комунізм неминуче призводить до тоталітаризму. Влада — це основа розподілу ресурсів, а за тоталітаризму поділ влади найбільш нерівний. Зважаючи на це, розподіл ресурсів теж найбільш нерівний. У всіх країнах, які намагаються побудувати соціалізм, ми бачимо привілейований клас, великий розрив між бідними й багатими, а також пригнічення владою простих людей.

Марксисти дурять людей, кажучи, що буде «від кожного за здібностями, кожному за потребами». Але соціалізм — це економіка влади. Буквально в усьому видно руку держави. Члени суспільства не мають навіть основних свобод. Неможливо, щоб від кожного було за здібностями. Водночас людські потреби нескінченні. Навіть найбагатші люди на Землі не можуть отримати все, що вони б хотіли мати. Що вже казати про простих людей? Неможливий навіть достаток матеріальних товарів, тому тим більш неможливим є розподіл за потребами.

Примара комунізму також дурить людей, заявляючи, що кожний член суспільства може повною мірою реалізувати свій творчий хист. Марксисти кажуть, що поділ праці викликає відчуження. Фактично ж поділ праці — це обов'язкова умова існування суспільства. Саме це довів Адам Сміт у своїй книзі «Дослідження про природу і причини багатства народів». Поділ праці різко прискорив підвищення продуктивності й розвиток економіки. Відмінності, обумовлені поділом праці, необов'язково призводять до суперечностей. Сам поділ праці також не викликає відчуження між людьми, не робить людей односторонніми й нелюдяними. Людина, яка присвятила себе будь-якій професії, може невпинно підвищувати свою моральність, робити внесок у суспільство і приносити користь іншим.

Комуністичний світогляд на економіку — це антиморальна економічна система. Її вади вже повною мірою проявилися в комуністичних і соціалістичних країнах. Різні форми замаскованої комуністичної економіки на Заході також завдали шкоди суспільству. Комунізм неминуче призводить до тоталітаризму, злиднів і голоду. Причому він безмежно розпалює зло в серцях людей і руйнує їхню моральність. Це найбільш лиха і найбільш ганебна регресивна соціальна течія в історії людства.

Якщо озирнутися назад на сто з гаком років історії комунізму, факти жорстокості знову і знову показували світові, що це була історія підбурювання до ненависті, історія масових убивств і злочинів. Усі комуністичні тоталітарні країни — це країни, де відбуваються насильство і звірячі вбивства, де люди позбавлені основних прав і свобод. У цих країнах величезні ресурси витрачаються на військові цілі. Громадян там позбавляють нажитого ними майна, а нечисленний привілейований клас,  що перебуває у владі — безперервно багатіє, тоді як більшість пересічних громадян змушені важко працювати й жити в бідності.

Комуністичний рух не лише позбавляє людей їхнього дорогоцінного життя, а й призводить до великого руйнування традиційної моральності й культури. У комуністичному Китаї моральність опустилася вже до такої страхітливої міри, що це навіть важко уявити. Навіть вирізання органів у живих людей — добрих людей, що духовно самовдосконалюються, — стало ланкою економічного виробничого ланцюга, яку контролює і якою керує держава. Злий дух комунізму перетворює людей на дияволів. Медичні працівники — «ангели в білих халатах» — які мають допомагати хворим, перетворилися на дияволів, що вбивають людей. Водночас увесь світ, до якого компартія Китаю вже давно простягнула свої щупальця, вільні країни, які мають захищати права людини — спокусилися економічними вигодами і заплющують на все це очі, фактично тим самим потураючи злу.

Минулого століття примара комунізму за допомогою оригінальних комуністичних ідеалів успішно спокушала багатьох простих людей з пролетаріату, інтелігенції та молоді. Але слідом за розпадом комуністичного табору у Східній Європі  комуністичні режими, що залишилися, змінили личину і перейняли управлінську систему капіталістичної економіки. В останні кілька десятиліть злий дух комунізму став застосовувати нові методи. Він змінив зовнішній вигляд і замість насильницької революції з її «вбивствами багатьох заради допомоги бідним» і примусової зрівнялівки став просувати «конфіскацію грошей у багатих заради допомоги бідним», а також примусовий збір податків, високе соцзабезпечення і перерозподіл багатства. Він голосно заявляє про всебічне підвищення рівня життя людей і про те, що треба насолоджуватися «щасливим соціалістичним життям». Так він і далі дурить людей.

Примара комунізму хитро використовує природне прагнення людей до доброти і спонукає їх ставати практично релігійними фанатиками комуністичної ідеології. Під приводом так званого прагнення до кращого вона неухильно відводить людей від вимог Бога, піддає мутації уявлення людей і посилює в людині природу диявола. Як наслідок, люди скоюють всілякі злодіяння, нестримно віддаються матеріальним насолодам, забуваючи, що мають духовне прагнення до осягнення вищого сенсу життя. Комунізм підбурює людей проливати піт і кров, щоб натомість отримати отруєне вино і смерть. Якщо люди у світі не прокинуться зараз, вони зіткнуться зі ще жахливішими наслідками.

Висновок: багатство і мир можна знайти, лише дотримуючись моральності

Людині насамперед притаманне прагнення до щастя. Економічне процвітання може принести людям добробут. Але економіка не існує ізольовано. Коли шлях економічного розвитку відхиляється від етики й моралі, може початися економічна криза. Суспільство, яке є просто багатим, не лише не здатне принести людям радість і щастя, але його процвітання буде недовгим. Якщо руйнуються основи моралі, то дуже скоро настане глобальна катастрофа.

2010 року китайська газета «Женьмінь жибао» у своїй статті визнала, що, хоча економіка в країні й росте, але індекс щастя громадян рік за роком падає. Китай — друга за величиною економіка у світі, страждає від розгулу корупції, забруднення довкілля та інцидентів, пов'язаних з безпекою харчових продуктів. Через усе це люди в Китаї відчувають крайню невпевненість у житті. Так, зростання багатства йде пліч-о-пліч із падінням моральності та зменшенням відчуття щастя.

Це показує фатальну помилку комуністичної політекономії: люди складаються не лише з плоті, а й мають розум і дух. Коли людина приходить у цей світ, Бог уже запланував її життєвий шлях. Китайці кажуть, що все визначено долею. На Заході віряни зазвичай перед їдою дякують Богові за їжу, яку він їм дав. Вони знають, що багатство приходить до людини з Божої ласки. Якщо завжди зберігати скромність і подяку, то пізнаєш достаток і завжди будеш веселим.

Коли затонув «Титанік», на борту корабля був мільйонер Джон Джейкоб Астор IV. Грошей на його рахунках у банках було досить для того, щоб побудувати 30 таких «Титаніків». Але, зіткнувшись зі смертельною небезпекою, він обрав те, що, на його думку, було морально правильним, і поступився своїм місцем у рятувальній шлюпці двом переляканим дітям [60]. Ісидор Штраус, співвласник найбільшої американської мережі універмагів Macy's, який теж був на «Титаніку», сказав: «Я ні за що не сяду в рятувальну шлюпку раніше за інших чоловіків». Його дружина також відмовилася сідати в човен і поступилася своїм місцем щойно найнятій нею служниці Еллен Бірд. Вона вирішила прожити останні хвилини життя разом із чоловіком [61].

Ці багаті люди вважали за краще позбутися свого багатства і навіть життя, ніж поступитися моральними принципами. Їхній вибір на користь моральних цінностей продемонстрував блиск людської цивілізації та людської природи: благородний характер набагато цінніший, ніж життя, і тим більше він дорожчий, ніж багатство.

Засновник духовної практики Фалунь Дафа, Учитель Лі Хунчжи у своїй статті «Багатство з доброчесністю» сказав:

«Робити народ багатим — це завдання, над яким має працювати правитель і його чиновники. Водночас, поклоніння грошам — це найгірша поведінка. Коли багаті не поширюють Де (доброчесність) — це завдаватиме шкоди всім живим істотам; коли ж багаті поширюють Де — це той стан суспільства, про який мріють усі. Тобто, коли народ багатіє, не можна не поширювати Де.

Де накопичується в минулих переродженнях. Стати правителем чи чиновником, багатим чи благородним — усе це залежить від Де. Якщо Де немає, то нічого цього не отримаєш, а якщо втратиш Де, то все це розвіється. Тому тим, хто прагне влади чи багатства, насамперед потрібно накопичити Де. Якщо терпіти страждання й робити добро, можна накопичити багато Де. Тож обов’язково потрібно усвідомлювати, що кожний наслідок має свою причину. Розуміючи цей принцип, і правитель, і народ зможуть самі контролювати себе й чинитимуть добре — тоді в Піднебесній пануватиме багатство й мир» [62].

Якщо люди зможуть так ставитися до багатства й до життя, то економічних проблем, пов'язаних із жадібністю, лінню, заздрістю тощо, стане набагато менше. Коли люди зможуть стримувати егоїстичні бажання, то не залишиться місця для комуністичної брехні. Якщо люди матимуть високу моральність, тоді Бог подарує їм щастя. Увесь світ буде багатим, життя людей буде сповненим злагоди і суспільство стане стабільним. Саме таким має бути економічне життя людей.

Щоб знищити людство, примара комунізму розробила всебічний і ретельно продуманий план. Сфера економіки є лише частиною цього плану. Щоб звільнитися з-під контролю комуністичних «ідеалів», людям треба розпізнати підступні задуми примари, ясно побачити її брехню і більше не мати жодних ілюзій щодо її теорій. Водночас треба відновити традиційні цінності, мораль і доброчесність. Якщо людство зможе це зробити, на нього чекатиме тривале процвітання і щастя, епоха миру і стабільності. Тоді людська цивілізація засяє з новою силою.

Посилання:

[1] Karl Marx and Friedrich Engels, “Manifesto of the Communist Party,” Marx/Engels Selected Works, Vol. One (Moscow: Progress Publishers, 1969), 98-137.

[2] Max Galka, “The History of U.S. Government Spending, Revenue, and Debt (1790-2015),” Metrocosm, February 16, 2016, http://metrocosm.com/history-of-us-taxes/.

[3] “OECD Tax Rates on Labour Income Continued Decreasing Slowly in 2016,” OCED Report, http://www.oecd.org/newsroom/oecd-tax-rates-on-labour-income-continued-decreasing-slowly-in-2016.htm.

[4] Kenneth Scheve and David Stasavage, Taxing the Rich: A History of Fiscal Fairness in the United States and Europe (Kindle Locations 930-931) (Princeton: Princeton University Press, Kindle Edition).

[5], [6] Rachel Sheffield and Robert Rector, “The War on Poverty after 50 Years,” Heritage Foundation Report, September 15, 2014, https://www.heritage.org/poverty-and-inequality/report/the-war-poverty-after-50-years.

[7] Nima Sanandaji, Scandinavian Unexceptionalism: Culture, Markets, and the Failure of Third-Way Socialism (London: Institute for Economic Affairs, 2015), 132.

[8] Alexis de Tocqueville, Memoir on Pauperism, trans. Seymour Drescher (Lancing, West Sussex, UK: Hartington Fine Arts Ltd, 1997).

[9] Alexis de Tocqueville, Memoir on Pauperism, trans. Seymour Drescher (Lancing, West Sussex, UK: Hartington Fine Arts Ltd, 1997).

[10] “A National Sport No More,” The Economist, November 3rd, 2012, https://www.economist.com/europe/2012/11/03/a-national-sport-no-more.

[11] Martin Halla, Mario Lackner, and Friedrich G. Schneider, “An Empirical Analysis of the Dynamics of the Welfare State: The Case of Benefit Morale,” Kyklos, 63:1 (2010), 55-74.

[12], [13] Nicholas Kristof, “Profiting from a Child’s Illiteracy,” New York Times, December 7, 2012, https://www.nytimes.com/2012/12/09/opinion/sunday/kristof-profiting-from-a-childs-illiteracy.html.

[14] Alexis de Tocqueville, Memoir on Pauperism, trans. Seymour Drescher (Lancing, West Sussex, UK: Hartington Fine Arts Ltd, 1997).

[15] Nicholas Kristof, “Profiting from a Child’s Illiteracy,” New York Times, December 7, 2012, https://www.nytimes.com/2012/12/09/opinion/sunday/kristof-profiting-from-a-childs-illiteracy.html.

[16] Robert Rector, “The War on Poverty: 50 Years of Failure,” Heritage Foundation Report, September 23rd, 2014, https://www.heritage.org/marriage-and-family/commentary/the-war-poverty-50-years-failure.

[17] U.S. Census Bureau, “Annual Social and Economic Supplements,” Current Population Survey, 1960 to 2016.

[18] Niskanen, A., “Welfare and the Culture of Poverty,” The Cato Journal, 16:1(1996),

https://object.cato.org/sites/cato.org/files/serials/files/cato-journal/1996/5/cj16n1-1.pdf.

[19] Walter E. Williams, “The True Black Tragedy: Illegitimacy Rate of Nearly 75%,” cnsnews.com, May 19, 2015, https://www.cnsnews.com/commentary/walter-e-williams/true-black-tragedy-illegitimacy-rate-nearly-75.

[20] “OECD Data,” https://data.oecd.org/gga/general-government-debt.htm.

[21] Thomas Winslow Hazlett, “Looking for Results: An Interview with Ronald Coase,” Reason, (January 1997), https://reason.com/archives/1997/01/01/looking-for-results.

[22] F. A. Hayek, The Road to Serfdom (London: Routledge Press, 1944).

[23] Direct Investment Position of the United States in China from 2000 to 2016, Statistica.com, https://www.statista.com/statistics/188629/united-states-direct-investments-in-china-since-2000/.

[24] 中国商务部, 〈中国外商投资报告 2016〉, 《中国外商直接投资历年概况》, http://images.mofcom.gov.cn/wzs/201612/20161230131233768.pdf.

[25] Liz Peek, “Finally, a President Willing to Combat Chinese Theft,” The Hill, March 26, 2018, http://thehill.com/opinion/finance/380252-finally-a-president-willing-to-combat-chinese-theft.

[26] The Commission on the Theft of American Intellectual Property, Update to the IP Commission Report, 2017, http://www.ipcommission.org/report/IP_Commission_Report_Update_2017.pdf.

[27] Chris Strohm, “No Sign China Has Stopped Hacking U.S. Companies, Official Says,” Bloomberg News, November 18, 2015, https://www.bloomberg.com/news/articles/2015-11-18/no-sign-china-has-stopped-hacking-u-s-companies-official-says.

[28] Kurt Biray, “Communist Nostalgia in Eastern Europe: Longing for the Past,” November 10, 2015, https://www.opendemocracy.net/can-europe-make-it/kurt-biray/communist-nostalgia-in-eastern-europe-longing-for-past.

[29] John Polga-Hecimovich, “The Roots of Venezuela’s Failing State,” Origins, 10:9 (June 2017), http://origins.osu.edu/article/roots-venezuelas-failing-state.

[30] José Niño, “Venezuela Before Chavez: A Prelude to Socialist Failure,” Mises Wire, May 04, 2017, https://mises.org/wire/venezuela-chavez-prelude-socialist-failure.

[31] John Bissett, “Hugo Chavez: Revolutionary Socialist or Leftwing Reformist?” Socialist Standard No. 1366 (June 2018) https://www.worldsocialism.org/spgb/hugo-chavez-revolutionary-socialist-or-leftwing-reformist.

[32] Julian Adorney, “Socialism Set Fire to Venezuela’s Oil Crisis,” Real Clear World, August 29, 2017, https://www.realclearworld.com/articles/2017/08/29/socialism_set_fire_to_venezuelas_oil_crisis_112520.html.

[33] José Niño, “John Oliver is Wrong About Venezuela – It’s a Socialist Country,” Mises Wire May 30, 2018, https://mises.org/wire/john-oliver-wrong-about-venezuela-%E2%80%94-its-socialist-country.

[34]〈10个数字让你了解：津巴布韦到底发生了什么〉, BBC中文网，2017年 11月 22日，http://www.bbc.com/zhongwen/trad/world-42077093

[35] “United States Declaration of Independence,” http://www.ushistory.org/declaration/document/.

[36] Karl Marx and Friedrich Engels, “Manifesto of the Communist Party,” Marx/Engels Selected Works, Vol. One (Moscow: Progress Publishers, 1969)

[37] Fred Schwartz and David A. Noebel, You Can Trust the Communists… to Be Communists (Socialists and Progressives too) (Manitou Springs, CO: Christian Anti-Communism Crusade, 2010), 43–45.

[38] Friedrich Hayek, The Fatal Conceit: The Errors of Socialism (Routledge, August. 2013).

[39] Thomas Sowell, Intellectuals and Society, Revised and Expanded Edition (New York: Basic Books, 2012), Chapter 2.

[40] F. A. Hayek. “The Use of Knowledge in Society,” The American Economic Review, Vol. 35, No. 4. (September 1945), 519–530.

[41] Ludwig von Mises. “Economic Calculation in the Socialist Commonwealth.” Mises Institute. Accessed July 26, 2018. https://mises.org/library/economic-calculation-socialist-commonwealth.

[42] Shi Shan. “Quagmire in the Reform of China’s State-Owned Enterprises,” Radio Free Asia, September 22, 2015, https://www.rfa.org/mandarin/yataibaodao/jingmao/xql-09222015103826.html.

[43] Linette Lopez, “Zombie Companies Are Holding China’s Economy Hostage,” Business Insider, May 24, 2016, https://www.businessinsider.com/chinas-economy-is-being-held-hostage-2016-5.

[44] Jason Long, “The Surprising Social Mobility of Victorian Britain,” European Review of Economic History, Volume 17, Issue 1, February 1, 2013, 1–23, https://doi.org/10.1093/ereh/hes020.

[45] John Kenneth Galbraith, The Good Society: The Humane Agenda (Boston, MA: Houghton Mifflin Co., 1996), 59–60; Karl Popper, The Open Society and Its Enemies (Routledge, 2012).

[46] Michael Rothschild, Bionomics: Economy as Business Ecosystem (Washington, D.C.: BeardBooks, 1990), 115.

[47] Adam Smith, The Theory of Moral Sentiments (Philadelphia: Anthony Finley, J. Maxwell Printer, 1817).

[48] Lawrence Kudlow, American Abundance: The New Economic and Moral Prosperity (New York: Harper Collins Publishers, 1997).

[49] Thomas Sowell, Economic Facts and Fallacies (New York: Basic Books, 2008), 174.

[50] Friedrich Engels, “1881: Trades Unions,” Marxists.org, May 20, 1881, https://www.marxists.org/archive/marx/works/1881/05/28.htm.

[51] Vladimir Lenin, n.d., “The Trade Unions, The Present Situation and Trotsky’s Mistakes,” Accessed July 8, 2018, https://www.marxists.org/archive/lenin/works/1920/dec/30.htm.

[52] Lü Jiamin, “A History of Leninist Theory on Unions.” Liaoning People’s Press (1987).

[53] James Sherk, “What Unions Do: How Labor Unions Affect Jobs and the Economy,” Heritage Foundation Website, May 21, 2009, https://www.heritage.org/jobs-and-labor/report/what-unions-do-how-labor-unions-affect-jobs-and-the-economy.

[54] Edwin J. Feulner, “Taking Down Twinkies,” Heritage Foundation Website, November 19, 2012, https://www.heritage.org/jobs-and-labor/commentary/taking-down-twinkies.

[55], [56], [57] James Sherk, “What Unions Do: How Labor Unions Affect Jobs and the Economy,” Heritage Foundation Website, May 21, 2009, https://www.heritage.org/jobs-and-labor/report/what-unions-do-how-labor-unions-affect-jobs-and-the-economy.

[58], [59] Steve Inskeep, “Solidarity for Sale: Corruption in Labor Unions,” National Public Radio, February 6, 2007, https://www.npr.org/templates/story/story.php?storyId=5181842.

[60] Children on the Titanic (a documentary, 2014).

[61] Isidor Straus, Autobiography of Isidor Straus (The Straus Historical Society, 2011), 168–176.

[62] 李洪志先生：〈富而有德〉，《精进要旨》，http://gb.falundafa.org/chigb/jjyz.htm

Попередня | Перейти до змісту | Наступна