Коледж для босоногих: дива в пустельному індійському селі

Народженому в 1945 році в багатій родині Санджиту Банкер Рою судилося поповнити впливові кола Індії. Він, однак, після закінчення кількох елітних шкіл вибрав зовсім інший шлях. На жах своєї родини, в 1965 році він вирішив зайнятися будівництвом колодязів для жителів однієї з провінцій у глибинці Індії. Через п'ять років він вирішив ще більше допомагати цим людям. За його словами, вони володіли «незбагненними цінностями», він вирішив створити для них освітній заклад, що існує до цього дня «Barefoot College» (коледж для босоногих) у занедбаних землях Раджастана, в Індії.

Більше 38 років працює коледж, де студенти мають можливість отримувати освіту лікаря, інженера, вчителя без використання писемності. У кореспондента «Великої Епохи» (The Epoch Times) була можливість під час 2-го глобального економічного симпозіуму, який проходив у Пльоні (Німеччина), поговорити з Санджітом Банкер Роєм.

Між «бути» і «мати»

Кор.: Якщо б Вам довелося описати самого себе, що б Ви сказали?

СБР: Справжнє навчання для мене почалося в 1967 році, коли я поїхав працювати в індійські села. Моє походження наклало на мене свій відбиток. Я повинен був стати дипломатом, лікарем або адвокатом — це звичайні професії, які отримують люди мого кола. Коли я став жити в селі, мої батьки журилися. Вони не розуміли, навіщо я це робив. Протягом п'яти років я копав колодязі, як некваліфікований робітник. І там, в умовах абсолютної бідності, я зустрів дуже, дуже незвичайних людей, які володіли незбагненними цінностями, яким не навчитися у ВУЗах і університетах усього світу — це Співчуття, Скромність і здатність вчитися і слухати.

Втім, це те, чого нам тут не вистачає. На цій конференції (примітка редакції: Глобальний економічний симпозіум у Пльонському палаці) немає співчуття, скромності і готовності вчитися. Найчастіше, є тільки уявлення про те, що потрібно робити. Але в дійсності, світ зовсім інший і він дуже відрізняється від цього подання.

Коли я копав колодязі протягом п'яти років, я виявив у тих людей знання і здібності, які не визнані і не визначені в світі, тому що ми не віримо, що ці здібності і знання гідні осягнення. Тому я заснував Barefoot College.

Кор.: Там навчаються не розумовій роботі?

СБР: Чисто розумова робота не мала б для цих людей ніякої користі.

Кор.: Чому?

СБР: Ми зрозуміли, що звичайний порядок вступу до ВУЗу тут не вийде. Потрібна була більш практична і поважна форма вступу. Людські якості повинні бути важливіші, ніж соціальний статус. Вся наша робота в Barefoot College полягає в тому, щоб прийняти до ВУЗу тих, кого світ називає слабкими, невдахами, від яких відвернулося суспільство. Вони приходять до нашого ВУЗу з однієї причини — бідності. Вони не отримали належної освіти в школі. Цих людей ми навчаємо професіям лікарів, учителів, інженерів, дизайнерів, архітекторів, стоматологів. Цим я займаюся вже 38 років.

Цінності, яким не навчають у жодному університеті світу — співчуття, скромність і готовність слухати.

Кор.: Коли Ви говорили про людей, що мають гідності і здібності, які не визнані в суспільстві, мені згадалася одна китайська мудрість, згідно з якою, бідні люди самі відповідальні у придбанні певних переваг. Тоді багаті несуть велику відповідальність і повинні володіти своїми достоїнствами?

СБР: Але в багатьох немає співчуття, терпіння і толерантності, для розуміння того, що вони в моральному плані, можливо, поступаються бідним. Тільки тому, що не вмієш писати і читати, не означає, що не можеш спілкуватися, це не причина, щоб не стати зубним лікарем або архітектором.

Кор.: Ви хочете, головним чином, підвищити їх якість життя, а не дохід. Правильно я Вас зрозумів?

СБР: Якість життя — це найважливіше. Президент світового банку Макнамара поставив питання в 1978 році: «Яка мета вашого життя?» Один із бідняків, трохи подумавши, сказав: «Я був би дуже щасливий, якби двічі на день отримував пристойну їжу». Це ганьба. Це ганьба, що багаті люди тут розкидаються такими великими грошима, що так багато мільйонів людей не можуть навіть отримати двічі на день пристойну їжу. Це проблема, що сьогодні ще близько 300—400 мільйонів людей, тільки в Індії, не отримують двічі на день гідної їжі.

Якість життя дуже важлива. Дати їм роботу теж дуже важливо. Щоб вони могли застосувати знання і здібності на селі. Одне те, що є безграмотні і напівграмотні чоловіки і жінки, які хочуть бути лікарями, вчителями і інженерами, запобігло міграції тисяч людей у міста.

Кор.: Де розташований Barefoot College (коледж для босоногих)?

СБР: Він розташований у селі посеред індійської пустелі в Раджастані. Це вищий навчальний заклад для бідних, побудований ними самими і керований ними. І під бідними я маю на увазі людей з доходом менше одного долара на день. Це місце навчання та перенавчання. Це місце, де після невдачі можна почати спочатку. Можливість отримання диплому та свідоцтва визначається громадою, а не коледжем.

Ми думаємо, що Марк Твен був правий, коли сказав: «Ніколи не допускай, щоб школа заважала твоїй освіті». Школа навчає тебе читати й писати. Освіту ти повинен отримати в родині, громаді і твоєму оточенні. Тому образливо говорити, що ця людина неосвічена. Немає нікого, хто неосвічений. Ми говоримо про людину, яка не навчалася в школі, це не означає, що вона неосвічена.

Кор.: Багато людей не згодні з Вашим світоглядом.

СБР: Це не грає ролі. Я отримую допомогу, на яку не розраховував. Принц Уельський надав велику підтримку. Він був уже два рази в Barefoot College. Але в дійсності це не так важливо, чи отримуємо ми допомогу. Важливо надати допомогу тим, хто опинився на дні, хто впав, допомогти їм піднятися і самим приймати рішення.

Кор.: Скільки людей до цього часу вивчилися в коледжі?

СБР: Тисячі. Найважливішим є те, щоб ця концепція «Коледжу для босоногих» не залишилася обмеженою Індією. Ми вже поширюємо її в Африці. До наступного року ми вже обійдемо кожне село в Африці. Я побував у близько 20 країнах Африки, де ми запросили неграмотних людей. Неграмотні люди ніколи в житті не залишали свого села. Ми їх посадили на літак і привезли до Індії. Протягом 6 місяців, використовуючи тільки свої руки, вони стали інженерами по роботі з сонячною енергією. І вони повернулися назад, щоб забезпечити своє село сонячною електроенергією.

Кор.: Як фінансується Barefoot College (коледж для босоногих)?

СБР: Ми отримуємо трохи грошей від індійського уряду, також із голландського і французького фонду та приватних сімейних фондів. Трохи грошей ми отримуємо за послуги, які ми надаємо країні.

Кор.: Чи хотіли б Ви поширити концепцію «Barefoot College» («Коледж для босоногих») також і в розвинених країнах?

СБР: Ні, бо розвинені країни занадто наполягають на титулах і кваліфікаціях, записаних на папері, вони не приймають фахівців, у яких немає письмового підтвердження про освіту.

Кор.: Ви розповіли про поширення цієї концепції в Африці.

СБР: Майбутнє Африки залежить від урегулювання відносин між південними країнами і народами, а не від відносин між північчю і півднем. Я думаю, їхнє майбутнє залежить від взаємного обміну знаннями та вміннями між громадами Африки та південними країнами. Їм є чому повчитися один в одного. Їхні культури схожі. Це невимушена, сільська культура.

Ця культура повільного навчання, наша освіта більше розрахована на жінок, ніж на чоловіків. Я думаю, що здобувши освіту, чоловік не залишиться в селі. Він знайде собі роботу в місті. Жінки завжди залишаються і не просять свідоцтва про закінчення навчання. Вони хочуть жити в селі і працюють для сільської громади. Ці жінки мають стільки терпіння. Сонячна енергетика — це високорозвинена світова технологія. І все-таки вони навчаються їй тільки за допомогою рук. Вони не використовують писемність при навчанні, тільки їхні руки, очі, і при цьому вони знають через шість місяців про сонячну енергетику більше, ніж інші з дипломом університету. Вони можуть встановлювати сонячні модулі, виготовляти і обслуговувати їх.

Кор.: Дивно.

СБР: Я думаю, бабусі сприяють у цьому випадку покращенню світу. Бабусі на Заході старші. Якщо тут говорити про бабусю — то їй 60—70 років. В Африці бабусями стають вже в 40—50 років. Найкраще, що індійський уряд оплачує переліт жінок із Африки, для того, щоб вони, прилетівши сюди, могли отримати освіту.

Кор.: Що Ви очікуєте від цієї конференції?

СБР: Я б побажав людям, які беруть участь у цій конференції, більше спілкуватися з бідними, сільськими громадами, дивитися, як вони живуть, які в них здібності. Люди залежать від інших людей при вирішенні проблем, адже у них є здібності змінити світ. Сьогодні вже багато людей, які це роблять.

Ось один приклад: я хотів запросити для навчання жінок з Афганістану. Вони сказали, що я жартую. Вони ніколи не покидали свого місця. Тоді я сказав, вони можуть взяти з собою чоловіків. Так і вийшло, що в 2005 році десять жінок з чоловіками приїхали в Barefoot College (коледж для босоногих). Вперше в житті вони виїхали з країни. За шість місяців вони навчилися сонячній енергетиці і повернулися назад, щоб забезпечити села в Афганістані сонячною електроенергією. Це знято в документальному фільмі, який зараз показують у Голлівуді.

Кор.: Як називається цей фільм?

СБР: «Звичайні герої Афганістану». У цьому фільмі я сказав: «Відомо, що це мені коштувало — привезти 10 чоловіків і жінок до Індії, навчати їх протягом 6 місяців, купити 150 сонячних модулів, перевезти їх, застрахувати і встановити в 5 селах. Вартість всієї операції відповідає вартості одного радника ООН, який протягом року перебуває в Кабулі. Ніхто не хотів вірити. Я можу забезпечити п'ять сіл сонячною електроенергією. А в Афганістані перебувають 700 радників ООН». Я дію за принципом: «Нехай тобі стане соромно, для того щоб ти почав діяти».

Кор.: Дякую за розмову.

Флоріан Годовіц. Велика Епоха