Автопробіг по Намібії. День 2: Сурикати (фото)

Другий день шляху вийшов насиченим, тому його опис я розділив на дві частки. У першій мова піде про маловідомих південноафриканських симпатяг під назвою сурикати.

Прокинувшись біля сьомої ранку, ми виявили, що стоїмо на кам'янистому полі, звідки видно вулкан Брукарос, розташований десь за кілометр від шосе.

Це дуже великий плюс Намібії - малолюдність. Як наслідок, можна ставати на ніч на будь-якому узбіччі, з'їхавши з основного шосе. Добре, що багато місця для нічлігу нам не треба - намети на даху машини.

Наш багажник не даремно забитий під зав'язку - в комплекті з машиною ми отримали не лише намети і розкладні стільці, але і холодильник (абсолютно незамінна річ у цьому кліматі), пальник, чайник, набір посуду і так далі. Загалом, усе, щоб комфортно провести час на природі.

Але проводити час на голому кам'янистому полі безглуздо, тому після сніданку ми знову рухаємося на південь і о 9.40 ранку гальмуємо на в'їзді до Quiver Tree Camp, що трохи східніше міста Кітманшуп.

Quiver Tree Forest (Ліс колчанових дерев) і сусідня Giant's Playground (Пісочниця Гігантів) - стандартна зупинка на шляху від Віндхука до каньйону Фіш-Рівер і кордону ЮАР. Перше - ліс дивного різновиду алое, друге - нагромадження величезних валунів, немов спеціально складених людською рукою.

Щоб відвідати ці місця, треба заїхати у вказаний кемпінг і сплатити загальний вхідний квиток - 30 рандів за людину (тобто 25 гривень) плюс 30 рандів за машину. І якщо Ліс колчанових дерев розміщений усередині обгородженої території кемпінгу, то Пісочниця Гігантів узагалі не охороняється - просто на воротах висить прохання перед відвіданням заїхати в кемпінг (він на відстані кількох кілометрів) і сплатити вхідний квиток.

Така система «на чесність» часто зустрічається в Намібії. Що вказує на те, туристи з яких країн її поки відвідують.

Але найголовніше, навіщо сюди треба заїжджати, це не валуни і навіть не колчанові дерева. Найголовніше - це сурикати.

Сурикати або тонкохвості міркати - ендеміки для району Калахарі. Ці невеликі (довжина тіла разом із головою 250-350 мм, хвоста - 175-250 мм) звірята дуже схожі на мангустів і чимось на наших ховрахів. З жовтими мангустами (товстохвостими міркатами) їх навіть плутають. Але відмінність фундаментальна - сурикатів можна приручити, а тому їхні колонії часто живуть на південноафриканських фермах, відганяючи змій та мишей.

А головне - вони вкрай милі та забавні для спостереження створення. Несподівана поява півтора десятка цих метушливих симпатяг із хвостами трубою на добрі півгодини змусила нас забути про мету візиту і носитися навколо них із фотоапаратами.

Нам дуже пощастило - ми прибули під час сурикатського сніданку. Звірятам винесли тарілки з м'ясом, на яке вони з бурчанням накинулися. Взагалі, розглянувши ближче, за звичками сурикати чимось нагадують собак. Сурикати - колективні тварини. Поки всі їдять - обов'язково хтось стоїть на варті. Є навіть сторожа далеких рубежів - за десять метрів від основної банди. Стійка на задніх лапках і втягування шиї у пошуках вірогідного противника - фірмова поза сурикатів.

Інколи здається, що вони спеціально позують. Тварини досить гнучкі - за бажання залізти в тінь можуть і на землі в струнку витягнутися. Нашвидку перекусивши, банда сурикатів покружляла двором серед своїх же тотемів і помчала у своїх сурикачих справах до буша.

По загальному рівню розчулення, яке викликають сурикати, їх можна порівняти з королями в цій номінації - гігантськими пандами. Дивно, що за їх перегляд досі не здогадалися брати грошей. Утім, це точно скоро виправлять.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[image error]