Ян Брейгель Старший (1568-1625). «Пейзаж із людьми на лісовій стежці». Зображення: Art Renewal Center
Можливо, вислів «і до чого ж мудрою є природа» - один із найпопулярніших на планеті. Наскільки вірною є ця фраза? Можливо, більш ніж ми собі уявляємо.
Якщо ми розглянемо ряд гіпотез сучасної науки, у яких проводиться лінія, що з'єднує відчутне з божественним, то Гайя-гіпотеза для любителів доказових речей - одна з найприйнятніших. І це саме тому, що гіпотеза про «живу природу» збирала відчутні докази на свою підтримку протягом майже чотирьох десятків років, і поступово завоювала серця вчених із різних галузей науки.
Про що ж говорить Гайя? Якщо ми візьмемо до уваги те, що кисень - це елемент, необхідний для існування практично всіх живих організмів - від бактерій, ссавців, риб і людини до всіх, кого ми тільки можемо собі уявити, і те, що вміст цього газу в атмосфері Землі протягом століть залишається на рівні 21%, то прийдемо до простого висновку, що існує частина живих організмів (рослини), що постійно виділяє цей газ. Якби вищесказане не було вірним, то кисень, маючи високу хімічну активність, з'єднавшись із залізом, та іншими хімічними елементами на Землі, вже давно б повністю припинив зустрічатися у природі у вільному вигляді.
Це один із фактів, що схилили хіміка Джеймса Лавлока до того, щоб у рамках наукових днів, що проходили у Прінстоні (США) у 1969 році, висловити ідею про те, що Земля здатна добре функціонувати як гігантський живий організм, організовуючи всі форми життя й неживу матерію (якщо у даному випадку тут є якась різниця) з метою створення середовища, можливого для підтримки самого життя.
Звісно, тоді Лавлок не дуже серйозно був сприйнятий своїми колегами, незважаючи на те що він мав у своєму послужному списку таке досягнення, як створення приладів, що були використані при дослідженні Марсу космічним апаратом «Вікінг».
Інший, більш ґрунтовний підхід цього вченого стосувався незмінності концентрації солі у морській воді, що є оптимальною для життя у цьому середовищі. Як відомо, річкова вода постійно приносить в океан мінеральні солі, що трапляються на її шляху, а коли морська вода випаровується, утворюючи хмари, ці солі залишаються. Якщо міркувати логічно, то виходить, що концентрація морської солі повинна була би згодом рости. Але цього не відбувається. Концентрація солей залишалася незмінною протягом віків, на думку прихильників Гайї, завдяки схильності цього «колосу» [Землі] зберігати внутрішню рівновагу, явищу, відомому в науці (хоча воно застосовується і до клітинних організмів) як «гомеостаз». Пояснення цього незвичайного явища може полягати в утворенні скупчень солі: щоразу у певний час, коли бухта ізольована, і вода в ній випаровується, залишається одна сіль. Потім ця частина землі вкривається пилом і глиною, зрештою перетворюючись у скелю, яка не піддається впливові води, що не дозволяє можливій майбутній річці винести сіль, що залишилася. Чи може цей механізм регулювати концентрацію солі випадково так, що вона виявляється неотруйною для риб та інших морських організмів? На думку прихильників гіпотези, такої випадковості не існує, - усе це контролює Гайя.
Інше примітне явище - стабільність клімату, що зберігається на Землі з певного моменту після її утворення. Наукові дослідження демонструють, що температура на Землі (ідеальна для життя) залежить від кількості сонячної радіації, що з раннього періоду існування Землі виросла у 5 разів. Як же в такому випадку температура може залишатися такою стабільною? Вважається, що у первісні часи кількість вуглекислого газу, сполуки, схильної до втримання тепла, була такою, що дозволяла Землі не перетворитися на заморожену кулю. Коли інтенсивність сонячного світла почала зростати, рослини вже узялися за свою неквапливу роботу зі скорочення кількості діоксиду вуглецю, і водночас здатність атмосфери втримувати знижену кількість тепла була такою, що розбіжність у температурах протягом століть була дуже малою.
Більш свіжим доказом на підтримку існування Гайї є відкриття, зроблене на морських узбережжях вченими з Гонконзького університету. Під керівництвом Тю Ляо (Jiu Liao) команда дослідників вивчала, як припливи й відливи змушували прибережну землю «дихати», утворюючи з нею взаємообмін повітрям і вологою шляхом тиску води на землю. Цю циркуляцію повітря у більш яскраво виражених випадках можна помітити у вигляді пухирців, що виступають із прибережного ґрунту. На думку деяких фахівців, це може бути ще одним проявом, що підтверджує гіпотезу про живу Землю, і також може зазнавати негативного впливу внаслідок твердості бетону прибережних міст.
Але припливи й відливи породжують ще більш цікаве у Гайї явище, оскільки вони нібито впливають на ритмічну зміну океанічного дна, викликаючи рух, схожий на подих, але з украй малою частотою. Можливо, було б очевидним очікувати такого повільного дихання при таких величезних розмірах.
Однак справа цим не закінчуються: сучасні наукові дані з обсерваторії в Мауна-Лоа (Гавайї) демонструють, що концентрації вугільного ангідриду (вуглекислий газ) з 1955 по 1995 р. змінювалися у формі ритмічних підйому та зниження, які деякі інтерпретують як очевидне вдихання й виділення Землею, що відбуваються із часом.
Умови для життя за тисячі років збереглися у такому вигляді, що випадковість здається менш обґрунтованою відповіддю. Але, на жаль, на цьому начебто досягнення Гайя-гіпотези вичерпуються, навіть для її найпалкіших прихильників. Вважати, що Земля є живою істотою, - це ідея, що окреслюється як така, що одержала більше скептиків, ніж прихильників. Проте, останній удар шпагою у цій дуелі, схоже, нанесли послідовники Лавлока: у березні 2006 року британський космолог Джон Д. Барроу здобув нагороду в 1,5 мільйона доларів разом із премією Темплтона-2006 за дослідження зв'язку між життям і законами фізики.
Барроу, будучи професором університету й автором 17 книг, а також понад 400 наукових праць, зробив у своїй доповіді висновок, що життя, як нам відомо, було б неможливим, якби певні природні константи (як числа, що позначають відношення між фундаментальними силами та масою елементарних частинок) мали занадто різні значення. Це наводить на думку про те, що Всесвіт добре «відшліфований» для життя.
