Знову згадають, щоб потім забути? Або: чому влада так наполегливо не помічає Биківню

Традиційно третьої неділі травня - цього року випадає на 20 - у Биківнянському лісі, що в Дарницькому районі Києва, відбулося вшанування жертв комуністичних репресій. І як і кожного року перші особи держави взяли участь у мітингу-реквіємі, вважаючи це своїм безпосереднім громадянським обов'язком, чи то навіть проявом власної національної свідомості. Говорилися високі слова. Ієрархи українських церков відслужили панахиду біля братської могили. Всі один одному обіцяли пам'ятати свою історію, засудити катів та не допустити повторення цієї трагедії знову. Покладалися квіти. В кінці зустрічі учасники, сповненні рішучості щось робити, розійшлися. Захід провели, галочку поставили - до наступного року про Биківню можна не згадувати...

Традиційний сценарій відпрацьовано вже майже досконало. Але, чому про трагедію, в якій Україна без війни, як каже наш Президент, втратила понад 10 мільйонів людей, у нашій державі згадують тільки раз на рік? Чому масове поховання понад 150 тис. осіб досі скоріше нагадує занедбаний ліс, аніж місце де, справді шанують пам'ять без вини загиблих. Та, нарешті, чому Биківнянський ліс ще досі не отримав статусу Національного Заповідника, до чого закликав навіть Президент України?

Розібратись у цьому допоміг голова Київського «Меморіалу» ім. В.Стуса, заступник голови державного комітету національної пам'яті Роман Круцик.

- Романе Миколайовичу, розкажіть будь ласка, на якій стадії зараз знаходиться питання про вшанування пам'яті загиблих у Биківнянському лісі?

- Ця проблема зараз стоїть дуже гостро. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 2001 року № 546 ця територія масових поховань жертв політичних репресій оголошена Державним історико-меморіальним заповідником "Биківнянські могили". Ви також пам'ятаєте Указ Президента від 11 липня 2005 року №1087 „Про додаткові заходи щодо увічнення пам'яті жертв політичних репресій і голодоморів в Україні". Але через небажання влади виконувати свої ж постанови, а тим більше указ Президента, більш конкретного в цьому напрямку нічого не робиться. Заповіднику навіть не було надано статусу „Національного".

- Хто чинить супротив тому, щоб заповідник перейшов у державну власність?

Насправді протидія іде з різних сторін. По-перше, Київська міська державна адміністрація не виконує постанову 2001 року. Оскільки для надання статусу національного вся земля має перейти в державну власність. А потім за розпорядженням Кабінету Міністрів заповідник стає національним. Але ж зараз Биківнянський ліс і всі пам'ятки, що в ньому, належать КМДА та Київраді, які, схоже, не збираються віддавати їх у власність держави. Ситуація парадоксальна. І як бачимо, в нашій державі неможливо виконати ані постанову Президента, ані - Кабміну.

До того ж, в нашу роботу із створення заповідника почала втручатись Державна міжвідомча комісія із вшанування пам'яті жертв війни та політичних репресій. Вона запропонувала встановити межі заповідника, хоча це не її компетенція, це - прерогатива архітектурної та землевпорядної служб на основі історичної довідки. Державна міжвідомча комісія може лише організовувати розкопки й пошук поховань. До речі, торік вона робила незаконні розкопки з порушеннями, про що свідчать акти.

А нещодавно ми виявили, що взагалі ніяких меж заповідника встановлювати не треба - вони давно існують. Адже ще в 2001 році Київським управлінням архітектури та містобудування був розроблений проект земельного відводу під заповідник, де й були визначені його межі. Положення про створення Заповідника було погоджене в Мінкультури, в Державному комітеті будівництва. Навіть є карта Заповідника. Все є. Немає одного - бажання влади.

- І в такій ситуації Ви нічого не можете зробити?

- Абсолютно, адже ця ділянка не є державною власністю. Хочу сказати, що протидія влади розкриттю історичної дійсності відбувається на всіх рівнях. Це стосується не тільки Заповідника, як такого, але й нашої діяльності взагалі.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 р. N 764 було утворено Український інститут національної пам'яті, як центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом. Основними його завданнями було посилення уваги суспільства до власної історії, поширення об'єктивної інформації про неї в Україні та світі, здійснення комплексу заходів з увічнення пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій, учасників національно-визвольної боротьби та ін. І наче все мало розвиватись, але - ні. Коли Інститут було створено, постановою Кабінету міністрів була визначена гранична кількість працюючих. До кінця року їх мало бути 105 чоловік. Однак, бюджетом на 2007 рік нам виділили таке фінансування, що ми зараз від сили можемо розгорнути роботу в кількості 25 чоловік. Звичайно, з такою обмеженою кількістю людей виконати ті завдання, що стоять перед Інститутом просто неможливо. А ми ще плануємо зробити представництва в кожній області, хоча б по одному чоловіку, який би координував роботу.

До того ж голова Інституту Національної пам'яті Ігор Юхновський п'ять місяців тому зробив подання у Кабінет Міністрів про те, щоб призначити ще одного заступника, професора Верстюка з інститут історії - відповіді ще й досі немає. Ця людина мала б займатись голодомором, репресіями, виставками, статистичними даними. Не дивно, що Уряд із цим зволікає.

Наступною проблемою є те, що згідно з 22 статтею бюджетного кодексу, Інститут як державний орган повинен мати окремий рахунок, окрему стрічку в бюджеті. Але всупереч цьому наш рахунок дали архіву при Державному комітеті. Отже, ми стали користувачами бюджету другої черги, при тому, що ми є центральним органом виконавчої влади.

Я вже не кажу про приміщення Інституту по вул.. Липській, 16а, якого нам украй не вистачає.

- Чому все ж таки йде така протидія увічненню пам'яті людей, які постраждали саме від комуністичних репресій, адже жертв репресій нацистів шанують не тільки на словах, і влада всіляко опікується цим питанням, виділяються кошти?

- Справді, виходить так, що одних жертв ми вшановуємо, а інших - ні. Наведу простий приклад: так само, як і про Биківню, рік тому почались розмови про Бабин Яр. І на останній вже виділили 1 млн. 200 тис. грн., а на заповідник „Биківнянські могили" - ані копійки.

Я так думаю, це відбувається, через те, що країна байдуже ставиться до національної пам'яті. Очевидно, що є група людей на вищих державних посадах, які захищають злочини комунізму. Зрозуміло, що нацистська ідеологія давно засуджена, винні понесли покарання, а комуністична ідеологія на офіційному рівні залишається непокараною.

- Все ж таки Ваш Інститут національної пам'яті є центральним органом виконавчої влади. Що Ви робите зараз і плануєте в майбутньому задля того, щоб зберегти національну пам'ять в умовах такої обмеженої допомоги з боку держави?

- Сьогодні ми працюємо над створенням загальноукраїнської виставки про Голодомор. Для цього ми розсилаємо по областях запити про наявність листів, пам'ятних місць, що свідчать про Голодомор та інших доказів цієї трагедії. Але для серйозної дослідницької роботи нам необхідно утворити свої представництва по областях. Звісно, для цього необхідне фінансування, якого поки що немає...

Також ми плануємо до осені зробити експозицію про селянські повстання 1917-1930 рр. Ця тема є дуже серйозною, адже протягом усього радянського періоду патріотична боротьба українського народу за державність, боротьба проти засилля комуністичного режиму підносилась, як контрреволюція з реформування. Саме на основі таких матеріалів можна підіймати дух патріотизму в сьогоднішньої молоді, а це є надзвичайно важливим. Зараз Інститут розробив концепцію Закону про визнання визвольного руху з 1917 по 1956 рр. Адже наша держава зовсім не захищає цих людей і вони абсолютно не мають ніяких соціальних пільг. Також плануємо готувати закони про архіви.

У проведенні своїх досліджень ми відмовились від істориків, які отримали свої знання за радянських часів, бо ці люди не можуть думати по-новому, вони живуть ще в тому часі. І тому, переважно, у нас працює молодь.

Я сподіваюсь, що як зараз влада поки що не підтримує - в недалекому майбутньому прийдуть нові, патріотично налаштовані люди, які більше піклуватимуться про національну пам'ять і не допустять повторення цих трагедій знову.