Нашим світом керує примара комунізму. Частина 4: Експорт революції

Частина 4: Експорт революції

Зміст:

1. Експорт революції до Азії

а) Корейська війна

б) В’єтнамська війна

в) Червоні кхмери

г) Інші країни Азії

2. Експорт революції до Африки та Латинської Америки

а) Експорт революції до Латинської Америки

б) Експорт революції до Африки

3. Експорт революції до Східної Європи

а) Албанія

б) Придушення Радянським Союзом революцій у Східній Європі

4. Кінець «Холодної війни»

а) Червона площа досі червона

б) Червоне лихо і далі розливається всюди

Посилання

Попередня | Перейти до змісту | Наступна

* * *

Поширення комуністичної секти у всьому світі базується на насильстві та обмані. Для експорту комунізму із сильної країни до слабшої найшвидшим і найефективнішим є насильство. Нездатність вільного світу розпізнати ознаки лихої секти комунізму призводить до того, що він легко приймає комуністичну ідеологію, включно з «Програмою зовнішньої пропаганди», «Інститутами Конфуція» тощо.

У цій частині книги основну увагу буде зосереджено на впливі та проникненні комуністичної ідеології до країн Азії, Африки, Південної Америки та Східної Європи. Методи проникнення комуністичної ідеології до країн Західної Європи і Північної Америки ще складніші. Цьому буде присвячено окремий розділ.

1. Експорт революції до Азії

Справжньою причиною того, що компартія Китаю змогла узурпувати владу, був експорт революції Радянським Союзом. 1919 року СРСР створив Третій комуністичний Інтернаціонал, який прагнув експортувати революцію на весь світ, щоб уся міжнародна спільнота стала «червоною». У квітні 1920 року Григорій Войтинський, представник Третього комуністичного Інтернаціоналу, вирушив до Китаю. У травні в Шанхаї було організовано відділ підготовки до створення комуністичної партії Китаю (КПК).

Упродовж подальших більш ніж 30 років аж до початку правління в Китаї КПК була всього-на-всього частиною ВКП(Б). Мао Цзедун щомісяця отримував від СРСР заробітну платню в розмірі від 160 до 170 юанів [1]. Для порівняння, на той час зарплата робітника в Шанхаї становила приблизно 20 юанів на місяць.

Захоплення компартією влади в Китаї частково пов’язане і з проникненням комунізму до США. Це і було однією з причин того, чому президент Трумен перестав підтримувати Чан Кайши, тоді як СРСР і далі підтримував КПК. Трумен також вирішив покинути Азію після Другої світової війни. 1948 року армія США вийшла з Південної Кореї, а 5 січня 1950 року Трумен оголосив, що Сполучені Штати більше не втручатимуться в політику азійських країн. Це включало і припинення надання військової допомоги Тайваню, яким правив Чан Кайши, у тому числі в разі війни між КНР і Китайською Республікою.

За тиждень державний секретар Дін Ачесон підтвердив політику Трумена і заявив, що якщо на Корейському півострові почнеться війна, США також не втручатимуться [2]. Попри те, що, коли Північна Корея вторглася до Південної Кореї, ООН відправив туди війська, а американці змінили свою політику щодо Азії, політика азійського невтручання США все ж дала можливість комуністам розширити свій вплив у регіоні.

КПК щосили намагалася експортувати революцію. Окрім підготовки партизанських загонів у різних країнах, надання зброї та спорядження військ для боротьби із законними урядами, КПК також надавала значну фінансову допомогу для влаштування повстань у цих країнах. У розпал «Великої культурної революції» 1973 року витрати КПК на «зовнішню допомогу» сягнули свого піку і становили 7% усіх державних витрат із бюджету.

У розсекречених архівах Міністерства закордонних справ КНР мовиться: «1960 року 10 тисяч тонн рису було відправлено до Гвінеї і 15 тисяч тонн пшениці було відправлено до Албанії. З 1950 року по кінець 1964 року загальний обсяг витрат на зовнішню допомогу становив 10,8 млрд юанів. Найбільша кількість цих витрат припала на період з 1960 по 1964 роки, коли в Китаї був великий голодомор» [3].

У період з 1958 по 1962 роки десятки мільйонів людей у Китаї померли від голоду. Проте витрати Пекіна на зовнішню допомогу в той період становили 2,36 млрд юанів [6]. Якби ці гроші було використано для купівлі продовольства китайцям, це врятувало б від голодної смерті 30 мільйонів людей. Загиблі від голоду люди стали не лише ціною, яку китайський народ заплатив за політичний рух «Великий стрибок». Вони також стали жертвами експорту революції компартією.

а) Корейська війна

Злий дух комунізму прагне підкорити світ, щоб знищити людство. Він використовує жагу людей до слави й багатства, щоб ввести їх в оману і в такий спосіб змусити поширювати свою лиху ідеологію. Саме так злий дух використав Сталіна, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена і Хо Ши Міна.

Коли 1949 року Мао зустрівся зі Сталіним, він пообіцяв відправити понад мільйон солдатів і понад 10 мільйонів робітників, щоб допомогти Сталіну встановити своє панування у Європі в обмін на те, що Сталін підтримає Мао і дозволить йому контролювати Північну Корею [5]. 25 червня 1950 року Північна Корея здійснила свій давній задум і вторглася до Південної Кореї. За три дні було взято столицю Сеул. За півтора місяця КНДР окупувала практично весь Корейський півострів.

До початку війни, у березні 1950 року Мао зконцентрував поблизу корейського кордону велику кількість військ, які були готові будь-якої миті вторгнутися до Кореї і взяти участь у війні. Ми не розповідатимемо про деталі самої війни, що затягнулася через політику заспокоєння, яку провадив Трумен. КПК відправила на півострів «Добровільчу армію» для участі у війні. У такий спосіб вона також хотіла позбутися більш ніж мільйона солдатів Гоміндану, які здалися під час Китайської громадянської війни [6]. Утрати китайської сторони в Корейській війні становили якраз понад мільйон людей.

Наслідком Корейської війни стало розділення півострова на південну і північну частину. Оскільки КПК і ВКП(Б) боролися за контроль над Північною Кореєю, КНДР отримувала допомогу від обох сторін. Так, 1966 року, коли Кім Ір Сен відвідав Китай, він дізнався, що в Пекіні будується метро. Він зажадав, щоб такий самий метрополітен було побудовано у Пхеньяні, причому безкоштовно.

Мао відразу вирішив зупинити будівництво метро в Пекіні й відправив до Пхеньяна устаткування і персонал, включаючи два підрозділи Залізничного корпусу НВАК (Народно-визвольна армія Китаю, назва збройних сил КНР — прим. пер.) і численних інженерів, загалом кілька десятків тисяч людей. КНДР не витратила на цей проєкт ані копійки й не залучала своїх людей. Водночас вона зажадала, щоб КПК гарантувала безпеку метро під час війни. Зрештою цей метрополітен Пхеньяна став одним з найглибших у світі, із середньою глибиною 90 і максимальною — 150 метрів.

Після завершення будівництва Кім Ір Сен оголосив, що метрополітен було спроєктовано і збудовано корейцями. Ба більше, Кім часто, в обхід КПК, безпосередньо звертався до СРСР за грошима та іншою допомогою. Після Корейської війни КПК умисне залишила своїх людей у Північній Кореї з метою наблизити КНДР до Пекіна і віддалити від Москви. Проте зрештою Кім їх стратив чи кинув за ґрати. КПК програла на всіх фронтах [7].

Після того, як КПСС перестала існувати, КПК скоротила свою допомогу Північній Кореї. Починаючи з 1990-х років мільйони жителів КНДР померли від голоду. 2007 року «Асоціація північнокорейських перебіжчиків» повідомила, що за 60 років правління Кімів щонайменше 3,5 млн людей померли в КНДР від голоду і пов’язаних з ним захворювань [8]. Це ще один кривавий борг комуністичного експорту революції.

б) В’єтнамська війна

До В’єтнамської війни КПК підтримувала компартію В’єтнаму (КПВ), щоб повалити французьку колоніальну адміністрацію (1954 рік). Наслідком цього стала Женевська конференція 1954 року і конфронтація між Північним і Південним В’єтнамом. Пізніше Франція покинула В’єтнам. Вторгнення Північного В’єтнаму на Південь і втручання США зробили війну у В’єтнамі найбільшою локальною війною після Другої світової війни. Збройні сили США брали участь у В’єтнамській війні з 1964 по 1973 роки.

Ще 1952 року Мао Цзедун відправив консультативні групи для допомоги компартії В'єтнаму. Керівником військової консультативної групи був генерал Вей Гоцін. Відправлена КПК консультативна група із земельної реформи хапала і страчувала десятки тисяч землевласників і багатих селян у В’єтнамі, чим викликала голод і селянські заколоти на півночі. КПК і КПВ разом придушили ці заколоти і почали «перепідготовку кадрів» і «реорганізацію армії» подібно до «Руху за впорядкування стилю в Яньані», який провадила КПК з 1942 по 1944 роки.

Щоб стати лідером комунізму в Азії, Мао Цзедун надав В’єтнаму значну підтримку, попри те, що десятки мільйонів китайців помирали від голоду [9]. 1962 року Лю Шаоці (заступник голови КПК — прим. пер.) на «З’їзді 7 тисяч делегатів» оголосив про закінчення божевільної політики Мао, готуючись до відновлення економіки і відходу Мао. Але Мао відмовився поступитися владою і нахабно взяв участь у війні у В’єтнамі. Лю, який не мав контролю над армією, нічого не залишалося, як відмовитися від своїх планів щодо відновлення економіки.

1963 року Мао відправив до В’єтнаму Ло Жуйціна і Лінь Бяо. Лю Шаоці обіцяв Хо Ші Міну, що КПК візьме на себе всі фінансові витрати на війну у В’єтнамі. Він сказав: «Якщо почнеться війна, ви можете вважати Китай своїм тилом» [10].

У липні 1964 року підбурювана і підтримувана КПК компартія В’єтнаму атакувала торпедами військовий корабель США в Тонкінській затоці, що ввійшло до історії як «Тонкінський інцидент» і призвело до участі Сполучених Штатів у війні. Згодом, щоб конкурувати із КПСС за вплив у В’єтнамі, КПК надавала допомогу КПВ грошима, зброєю і живою силою [11].

Історик Чень Сяньхуей написав у своїй книзі «Правда про революцію — хроніки Китаю ХХ століття»: «Підтримка Мао у В’єтнамі спричинила катастрофу. Загинуло п’ять мільйонів мирних жителів, усюди були руїни і мінні поля, економіку було зруйновано… Підтримка, яку надавала КПК, включала зброю, боєприпаси та інше військове приладдя, достатні для оснащення більш ніж двох мільйонів солдатів армії, флоту і військово-повітряних сил; включала понад 100 виробничих підприємств і ремонтних заводів; понад 300 мільйонів метрів тканини; понад 30 тисяч автомобілів; сотні кілометрів залізниць; понад 5 мільйонів тонн продовольства; понад 2 мільйони тонн бензину; понад 3 тисячі кілометрів нафтопроводу; сотні мільйонів доларів США. Окрім цих товарів і коштів, КПК також таємно відправила понад 300 тисяч військовослужбовців НВАК, які, переодягнувшись у військову форму армії Північного В’єтнаму, взяли участь у війні проти південнов’єтнамських військових та армії США. Щоб зберегти в таємниці кількість загиблих у В’єтнамі китайських солдатів, багатьох з них було поховано у В’єтнамі.

1978 року загальна сума допомоги КПК В’єтнаму сягнула 20 млрд доларів США [12]. Водночас ВВП Китаю 1965 року становив лише 70,4 млрд юанів (близько 28,6 млрд. доларів США згідно з офіційним на той час курсом обміну валют) [13].

1973 року США поступилися антивоєнному рухові, який насправді розкачали американські комуністи, і вивели свої війська з В’єтнаму. 30 квітня 1975 року Північний В’єтнам окупував Сайгон і захопив Південний В’єтнам. Під керівництвом КПК КПВ почала політичний рух, подібний до придушення контрреволюціонерів, яку провадила свого часу КПК у Китаї. Понад 2 мільйони людей у Південному В’єтнамі, ризикуючи життям, утекли з країни [14]. Це стало найбільшою хвилею біженців в Азії в період «Холодної війни». 1976 року весь В’єтнам потрапив до лап комуністичного диявола.

в) Червоні кхмери

КПВ попросила КПК надати значну допомогу В’єтнамові під час В’єтнамської війни, але це одна з причин, з якої Китай і В’єтнам стали вороже ставитися один до одного. Щоб експортувати революцію, КПК виділила В’єтнамові великі кошти, стимулюючи його і далі воювати зі США [15]. Проте В’єтнам не хотів, щоб війна затяглася надовго, тому, починаючи з 1969 року, він приєднався до чотирьохсторонніх переговорів, які очолювали США і з яких було виключено Китай.

У 1970-х роках після інциденту з Лінь Бяо Мао Цзедуну треба було терміново зміцнити свій авторитет у Китаї. Крім того, китайсько-радянські відносини погіршилися після прикордонного конфлікту на острові Даманський. Так Мао став співпрацювати зі США проти СРСР і запросив Річарда Ніксона відвідати Китай.

Тим часом, зіткнувшись із протестами всередині країни проти війни у В’єтнамі, США не бажали і далі брати участь у цій війні. В’єтнам і США уклали мир. Так В’єтнам віддалився від впливу КПК і став зближуватися з Радянським Союзом.

Мао був украй незадоволений таким станом речей і вирішив використати Камбоджу як інструмент тиску на В’єтнам [16]. Відносини між В’єтнамом і Камбоджею погіршилися, і, як наслідок, між двома країнами спалахнула війна.

1955 року КПК почала надавати підтримку компартії Камбоджі (червоним кхмерам). Кхмерські лідери проходили підготовку в Китаї. 1965 року Мао Цзедун призначив Пол Пота лідером режиму червоних кхмерів. Мао забезпечував кхмерів грошима і зброєю. Одного лише 1970 року він надав Пол Потові зброю та амуніцію для 30 тисяч солдатів [17].

Після того, як США покинули Індокитай (В’єтнам, Камбоджа і Лаос), місцева влада не мала сил протистояти комуністам, яких підтримувала КПК. Отже, 1975 року влада в Лаосі й Камбоджі потрапила до рук компартії.

Лаос потрапив під контроль червоного В’єтнаму, а Камбоджа виявилася під контролем створених КПК червоних кхмерів. Щоб провчити В’єтнам, КПК підбурювала червоних кхмерів неодноразово вторгатися до південного В’єтнаму, який КПВ 1975 року включила до складу об'єднаного В'єтнаму. Кхмери вбили місцевих жителів на камбоджійсько-в’єтнамському кордоні та спробували зайняти дельту річки Меконг у В’єтнамі. Того часу відносини В’єтнаму були поганими з Китаєм, але добрими з СРСР. За підтримки КПСС у грудні 1978 року в’єтнамська армія почала повномасштабну інтервенцію до Камбоджі.

Після того, як Пол Пот захопив владу, він став правити з надзвичайною жорстокістю. Він оголосив про скасування грошей і наказав усім городянам і жителям сіл приєднатися до загонів примусової праці, а також наказав убити всіх представників інтелігенції. За три з гаком роки було знищено понад чверть населення країни. Проте керівники КПК Чжан Чуньцяо і Ден Їнчао високо звеличували Пол Пота.

Після початку війни між В’єтнамом і Камбоджею народ останньої, який більше не міг терпіти деспотизму свого правителя, почав підтримувати в’єтнамську армію. Лише за один місяць червоних кхмерів було повністю розбито. Утративши столицю Пномпень, вони були змушені тікати в гори і воювати як партизани.

1997 року божевільна поведінка Пол Пота викликала тривогу в його власному таборі. Кхмерський командувач Та Мок його заарештував, і внаслідок відкритого судового процесу його засудили до довічного ув’язнення. 1998 року він помер від серцевого нападу. 2014 року, усупереч неодноразовим спробам КПК створити всілякі перешкоди, Військовий трибунал Камбоджі засудив двох кхмерських лідерів Х'є Самфана і Нуона Чеа до довічного ув’язнення, визнавши їх винними у злочинах проти людяності.

Війна В’єтнаму з Камбоджею розлютила Ден Сяопіна. Із цієї та інших причин 1979 року Ден почав війну з В’єтнамом, назвавши її «контратакою з метою захисту».

г) Інші країни Азії

Експорт революції КПК мав болючі наслідки для китайських діаспор у різних країнах, де спалахнули численні антикитайські інциденти. Щонайменше кілька сотень тисяч китайців, які мешкали за кордоном, було вбито, а їх право вести бізнес та здобувати освіту було обмежено.

Один з типових таких інцидентів стався в Індонезії. Упродовж 1950–1960-х років КПК надавала Індонезії значну фінансову і військову допомогу для підтримки компартії Індонезії (КПІ). Того часу КПІ була найбільшою політичною партією в Індонезії й налічувала у своїх рядах три мільйони членів. Якщо додати її дочірні організації, то загальна кількість її членів становила 22 мільйони людей. Ці люди працювали в усіх міністерствах і відомствах політичної та військової системи Індонезії. В оточенні президента Сукарно також було чимало комуністів [19].

Мао того часу критикував СРСР за підтримку «ревізіонізму» і рішуче закликав КПІ піти шляхом насильницької революції. Лідер КПІ Діпа Нусантара Айдіт був прибічником Мао Цзедуна, тому він став готувати військовий переворот.

30 вересня 1965 року полководець правого крила Сухарто жорстко придушив цю спробу державного перевороту і розірвав дипломатичні зв’язки з Китаєм, а також стратив велику кількість членів КПІ. Причина цього чищення була пов’язана з Чжоу Еньлаєм. Під час однієї з міжнародних зустрічей між комуністичними лідерами Чжоу Еньлай сказав Радянському Союзові і представникам інших комуністичних країн: «У Південно-Східній Азії дуже багато китайських емігрантів. Уряд Китаю має можливість експортувати комунізм через них і зробити так, що Південно-Східна Азія змінить свій колір за одну ніч». Одразу після цього в Індонезії почався масштабний антикитайський рух [20].

За таким самим сценарієм почався й антикитайський рух у Бірмі (нині М’янма). 1967 року, незабаром після початку «Культурної революції», посольство Китаю в Бірмі, а також місцеве відділення державного китайського інформаційного агентства «Сіньхуа» почали активно просувати «Культурну революцію» серед місцевих китайців, заохочуючи студентів носити значки із зображенням Мао, вивчати його цитатник і йти на конфронтацію з урядом Бірми.

Панівна в Бірмі військова хунта на чолі з генералом У Не Віном наказала заборонити носіння значків із зображенням Мао і вивчати його праці, а також закрила місцеві китайські школи.

26 червня 1967 року в столичному місті Янгон стався антикитайський інцидент, унаслідок якого десятки китайців було забито до смерті, сотні дістали поранення. У липні 1967 року офіційні китайські ЗМІ закликали: «Твердо підтримати народ Бірми під керівництвом Комуністичної партії Бірми (КПБ), щоб почати озброєну боротьбу і масштабний заколот проти уряду Не Віна».

Незабаром після цього КПК відправила на допомогу КПБ групу військових радників і понад 200 солдатів. КПК також наказала членам КПБ, які багато років жили в Китаї, повернутися до Бірми і приєднатися до озброєної боротьби. Після цього велика кількість китайських хунвейбінів і сил КПБ напали на Бірму з китайської провінції Юньнань. Вони перемогли бірманські урядові війська та взяли під контроль регіон Коканг. Більш ніж тисяча китайських юнаків, відправлених з Юньнані, загинули на війні в чужій країні [21].

У період «Культурної революції», намагаючись експортувати революцію, КПК спиралася здебільшого на пропаганду насильства, а також військову підготовку і надання зброї та фінансів на військові витрати. Після того, як КПК припинила спроби експорту революції, комуністичні партії тих країн практично повністю розпалися і більше вже не могли відновитися. Типовим прикладом цього була компартія Індонезії.

1961 року Комуністична партія Малайзії (КПМ) вирішила відмовитися від озброєного протистояння, і натомість узяти владу на законних виборах як одна з політичних сил. Ден Сяопін викликав Чін Пена та інших лідерів КПМ до Пекіна і зажадав, щоб вони продовжували озброєну боротьбу. КПК тоді вважала, що «революційна хвиля» Південно-Cхідної Азії, яка була зосереджена навколо поля битви у В’єтнамі, незабаром значно посилиться.

Як наслідок, озброєна боротьба, яку вела КПМ, розтягнулася ще на 20 років [22]. КПК фінансувала КПМ, примушуючи закуповувати зброю на чорному ринку в Таїланді, а в січні 1969 року відкрила в місті Іян провінції Хунань радіостанцію «Голос малайзійської революції», яка вела мовлення на малайзійській, тайській, англійській мові і деяких діалектах [23].

Після «Культурної революції» під час зустрічі прем’єр-міністра Сінгапуру Лі Куан Ю і Ден Сяопіна, Лі попросив Дена припинити мовлення радіостанцій КПМ і компартії Індонезії, що базувалися в Китаї. Того часу КПК була оточена ворогами та ізольована, Ден щойно відновив владу і потребував міжнародної підтримки, тому він виконав це прохання. Пізніше він зустрівся з лідером КПМ Чін Пеном і дав йому найкоротший термін зупинити транслювання радіо «Голос малайзійської революції» [24].

Окрім перелічених вище країн, КПК також намагалася експортувати революцію до Філіппін, Непалу, Індії, Шрі-Ланки, Японії та інших країн. В одних випадках вона надавала своїх інструкторів для військового навчання, а в інших допомагала вести пропаганду. Деякі комуністичні організації, які було тоді створено, пізніше міжнародною спільнотою було визнано як терористичні угруповання. Наприклад, японська Червона Армія дістала собі погану славу гаслами «Антимонархічний патріотизм», «Революція — це вбивства і руйнування», а також узяла на себе відповідальність за захоплення літака, масове вбивство мирних жителів в аеропорту та за низку інших терактів.

2. Експорт революції до Африки та Латинської Америки

Під час «Культурної революції» китайські комуністи часто цитували марксистське гасло: «Пролетаріат може звільнити себе, лише звільнивши все людство». У такий спосіб КПК закликала до світової революції. У 1960-ті роки СРСР став слабшати й був змушений зайняти позицію мирного співіснування із західними капіталістичними країнами та зменшення підтримки революційних рухів у країнах третього світу. КПК назвала цю політику «ревізіонізмом».

На початку 1960-х один із засновників і керівників КПК Ван Цзясян виступив із пропозицією провадити в Китаї таку саму політику, проте Мао Цзедун розкритикував його як занадто доброзичливого до імперіалістів, ревізіоністів і реакціонерів і водночас недостатньо доброзичливого до світового революційного руху. Тому, окрім експорту революції в Азії, Мао Цзедун також конкурував з Радянським Союзом в Африці та Латинській Америці.

У серпні 1965 року було опубліковано велику статтю Лінь Бяо «Хай живе перемога народної війни!» У статті Лінь писав, що скоро світ неминуче накриє велика хвиля світової революції. Відповідно до теорії Мао «оточити міста селами» у статті Лінь Бяо Північна Америка та Західна Європа вважалися «містами», а Азія, Африка і Латинська Америка — «селами». Тому експорт революції в Азії, до Африки і Латинської Америки став важливим політичним та ідеологічним завданням для КПК.

а) Експорт революції до Латинської Америки

б) Експорт революції до Африки

Професор Чен Їнхун також описав у статті «Експорт революції на весь світ», як КПК впливає на незалежність африканських країн і на їхній подальший шлях після набуття незалежності:

«За повідомленнями західних ЗМІ, до середини 60-х років деякі африканські революційно налаштовані юнаки з Алжиру, Анголи, Мозамбіку, Гвінеї, Камеруну й Конго пройшли підготовку в Харбіні, Нанкіні та інших містах Китаю. Член Африканського національного союзу Зімбабве описав своє річне стажування в Шанхаї. Окрім військової підготовки, основну частину всього процесу становило політичне навчання і набуття навичок того, як мобілізувати сільських жителів і почати партизанську війну з метою розгорнути масштабну громадянську війну.

Партизан з Оману розповів про процес своєї підготовки в Китаї 1968 року. Спочатку його відправили до Пакистану, а потім він через Шанхай прибув до Пекіна. Після екскурсій зразковими школами і комунами в Китаї його відправили до навчального табору для військової підготовки та ідеологічного виховання… У графіку навчання найважливішим був навчальний план, розроблений Мао Цзедуном. Ті, хто проходив навчання, повинні були завчити на пам’ять багато цитат Мао. Зміст про дисципліну і про те, як взаємодіяти із сільськими масами, був дуже схожим на розроблені Мао для Червоної армії «три основні закони дисципліни та пам’ятку з восьми пунктів». Африканські стажисти також на власні очі побачили Китай часів „Культурної революції“. Наприклад, коли вони відвідували школи, то бачили, що, коли учитель запитував своїх учнів: „Як потрібно вчиняти зі злочинними елементами?“, учні багаторазово хором відповідали: „Убити! Убити! Убити!“… Наприкінці навчання кожний стажист з Оману отримував книгу Мао, перекладену арабською мовою».

Допомога для Танзанії та Замбії була найбільшим проєктом КПК в Африці в 1960-х роках. КПК відправила велику кількість фахівців із Шанхайського бюро текстильної промисловості, щоб допомогти побудувати текстильну фабрику дружби з Танзанією.  Прибулий з Китаю керівник вніс до цих проєктів спільного будівництва інтенсивне ідеологічне забарвлення. Прибувши до Танзанії, він організував групу повстанців, вивісив на будівельному майданчику червоний прапор КНР, установив статую Мао і таблички із цитатами Мао, вмикав музику «Культурної революції» та аудіозаписи із цитатами Мао. Одним словом, він перетворив будівельний майданчик на щось на кшталт «Культурної революції» за кордоном. Він також створив команду пропагандистів ідей Мао Цзедуна і активно поширював серед танзанійських робітників концепцію Мао «заколот — правильна справа».

Спроби КПК експортувати революцію викликали невдоволення Танзанії. Пізніше Мао вирішив побудувати залізницю Танзанія — Замбія, щоб з’єднати Східну Африку із Центральною та Південною Африкою. Ця залізниця проходила горами, долинами, бурхливими річками й густими пралісами. Багато районів уздовж маршруту були безлюдними, там мешкали лише дикі тварини. Деякі ділянки залізниці, мостів і тунелів було побудовано на фундаменті мулу і піску, що значно ускладнило процес будівництва. Було зведено 320 мостів і 22 тунелі. Китай відправив на це будівництво 50 тисяч робітників, із яких 66 померли, і витратив на цей проєкт майже 10 млрд юанів. На всю роботу, яка почалася 1970 року, знадобилося шість років. Проте через неефективне управління і високу корупцію в Танзанії та Замбії, залізниця збанкрутувала. У перерахунку на нинішні ціни така залізниця коштувала б сотні мільярдів юанів (десятки мільярдів доларів США).

3. Експорт революції до Східної Європи

а) Албанія

Крім того, що КПК експортувала революцію до Африки та Латинської Америки, вона також витратила багато зусиль, щоб отримати вплив на Албанію — ще одну комуністичну країну. Уже тоді, коли Хрущов дав свою секретну доповідь «Про культ особи та його наслідки», Албанія ідеологічно підтримувала КПК. Мао був дуже задоволений цим і почав програму з «допомоги» Албанії, не зважаючи на всяку ціну.

Кореспондент агентства новин «Сіньхуа» Ван Хунці так згадував про це: «З 1954 по 1978 роки Китай 75 разів надавав фінансову допомогу Албанській трудовій партії. Сума цієї допомоги сягнула більш ніж 10 млрд юанів».

Населення Албанії на той час становило лише близько 2 млн людей. Тобто це означало, що кожна людина отримала як допомогу 4000 китайських юанів. Водночас середній річний дохід жителя Китаю тоді становив не більше 200 юанів. Упродовж цього періоду Китай також страждав від голоду, який виник унаслідок політичного руху «Великий стрибок», і від економічної кризи, спричиненої «Культурною революцією».

Під час Великого голодомору Китай використав свої вкрай обмежені на той час валютні резерви для імпорту продовольства. 1962 року посол Албанії в Китаї Реїз Маліле зажадав від Пекіна продовольчої допомоги. За наказом Лю Шаоці китайський корабель, що закупив у Канаді пшеницю і прямував до Китаю, узяв курс на Албанію і розвантажив усю пшеницю в албанському порту [28].

Водночас Албанія поставилася до допомоги з боку КПК як до чогось цілком звичайного і просто її змарнувала. Величезну кількість сталі, машинного устаткування і високоточних вимірювальних приладів, надісланих з Китаю, було звалено просто неба, де вони псувалися від вітру і дощу. Албанські посадовці казали: «Нічого страшного. Якщо воно зіпсується чи зникне, то Китай дасть нам ще».

Китай допоміг Албанії побудувати текстильну фабрику, але в Албанії не було бавовни, тому Пекіну нічого не залишалося, як витратити свої валютні резерви, щоб купити для Албанії бавовну. Одного разу віцепрезидент Албанії Аділь Чарчані попросив китайського посла Ген Бяо замінити основне устаткування на заводі з виробництва добрив і зажадав, щоб устаткування було з Італії, а не з Китаю. Китаю нічого не залишалося, як знову використати свої невеликі валютні резерви для закупівлі устаткування з Італії, щоб установити його в Албанії.

Така так звана допомога лише посилює жадібність і лінь у того, кому її надають. У жовтні 1974 року Албанія зажадала від Китаю кредиту в розмірі 5 млрд юанів. Того часу в Китаї був пізній період «Культурної революції», і економіка була на межі краху. Незважаючи на це, Китай усе ж вирішив виділити Албанії гроші, але лише 1 млрд юанів. Албанії це не сподобалося, і вона стала проводити у своїй країні антикитайський рух з такими гаслами, як «Ми ніколи не схилимо голову під економічним тиском з-за кордону!» Країна також відмовилася поставляти до Китаю потрібні йому нафту і гудрон.

б) Придушення Радянським Союзом революцій у Східній Європі

Соціалістичний устрій у Східній Європі був повністю дітищем Радянського Союзу. Після Другої світової війни відповідно до нового світового устрою, установленого на Ялтинській конференції, Східну Європу було віддано СРСР.

1956 року, після доповіді Хрущова «Про культ особи і його наслідки» на ХХ з’їзді КПСС, Польща стала першою країною, у якій спалахнули протести. Після протестів заводських робітників, придушення і вибачень від уряду Польща обрала своїм лідером Владислава Гомулку, який мав жорстку позицію щодо СРСР. Він був готовий протистояти втручанню Хрущова.

У жовтні 1956 року сталася спроба революції в Угорщині. Група студентів зібралася і скинула статую Сталіна. Слідом за цим до протестувальників приєдналася велика група людей. Сталися сутички з поліцією, яка зрештою стала стріляти у протестувальників. Було вбито щонайменше 100 учасників протестів. Радянський Союз уважав, що можна співпрацювати з нещодавно створеною опозиційною партією, і призначив Яноша Кадара першим секретарем ЦК партії, а Імре Надя — головою ради міністрів і прем’єр-міністром. Після того, як Надь обійняв високу посаду, він заявив про вихід з Варшавського договору (очолювана СРСР структура на кшталт НАТО) і став далі просувати «лібералізацію». СРСР не стерпів таких змін, і до Будапешта ввійшли радянські танки. Надя заарештували і стратили.

Слідом за Угорською революцією, 1968 року в Чехословаччині почалася «Празька весна». Після доповіді Хрущова «Про культ особи та його наслідки» контроль з боку компартії в Чехословаччині почав слабшати. Упродовж кількох подальших років у країні сформувалося відносно незалежне громадянське суспільство. Однією зі знакових фігур того часу був Вацлав Гавел, який 1993 року став президентом Чеської Республіки.

На такому соціальному фоні 5 січня 1968 року реформіст Олександр Дубчек обійняв посаду першого секретаря ЦК Комуністичної партії Чехословаччини. Він виступив за посилення реформ і висунув гасло «гуманний соціалізм». Слідом за цим Дубчек реабілітував багатьох людей, яких кинули за ґрати у сталінський період. Він звільнив дисидентів, послабив контроль над ЗМІ, заохочував академічну свободу, громадянам дозволив вільно виїжджати за кордон, знизив контроль над релігіями, реалізував обмежену внутрішньопартійну демократію тощо.

Радянський Союз уважав такі реформи не лише зрадою соціалістичних принципів, а й побоювався, що цей приклад наслідуватимуть й інші країни. Тому з березня по серпень 1968 року лідери СРСР, включно з Брежнєвим, провели з Дубчеком п’ять зустрічей на найвищому рівні, намагаючись здійснити на нього тиск і змусити відмовитися від демократичних перетворень. Дубчек не погодився з ними, і зрештою в серпні 1968 року більш ніж 6300 радянських танків вторглися до Чехословаччини. «Празьку весну», яка тривала вісім місяців, розчавили танками.

Дивлячись на приклади Угорської революції та «Празької весни» ми бачимо, що соціалізм Східній Європі було нав’язано, і його силоміць підтримував там Радянський Союз. Коли СРСР послабив свою хватку, соціалістичний табір у цьому регіоні відразу розпався.

Класичним прикладом є падіння Берлінської стіни. 6 жовтня 1989 року в різних містах Східної Німеччини пройшли масові протести й ходи, що супроводжувалися сутичками з поліцією. Того часу в Берліні з візитом перебував Михайло Горбачов. Він сказав генеральному секретареві Соціалістичної єдиної партії Німеччини Еріху Гонекеру: «Єдиний вихід — це скористатися шансом і провести реформи».

Незабаром після цього Східна Німеччина зняла обмеження на поїздки до Угорщини, Чехословаччини й Польщі. Це дало змогу безлічі людей через Чехословаччину потрапити до Західної Німеччини, а Берлінська стіна більше не могла зупинити хвилю втечі людей. 9 листопада Східна Німеччина була змушена відмовитися від контролю за кордоном. Десятки тисяч жителів Східної Німеччини стали перебиратися до Західного Берліна і зруйнували Берлінську стіну. Так було повалено символ комуністичної «залізної завіси», що стояв десятиліттями [31].

1989 рік, коли впала Берлінська стіна, був дуже неспокійним. Того ж року Польща, Румунія, Болгарія, Чехословаччина і Східна Німеччина позбулися соціалістичного устрою. Це також стало наслідком відмови Радянського Союзу від своєї політики втручання в політику цих країн. 1991 року СРСР розпався, і «Холодна війна» закінчилася.

За минулі кілька десятиліть КПК допомогла 110 країнам. Однією з найбільш важливих причин, з яких компартія надавала цю допомогу, є експорт комуністичної ідеології до інших країн. Втручання СРСР у справи країн Близького Сходу, Південної Азії, Африки та Латинської Америки також не обмежувалося лише кількома описаними вище прикладами. Мета цього розділу — показати наочні приклади того, що експорт насильства є дуже важливим засобом, за допомогою якого лиха примара комунізму розширює свій вплив у міжнародному співтоваристві. Чим більші території й більше населення перебуває під її контролем, тим їй легше знищити людство.

4. Кінець «Холодної війни»

Після завершення «Холодної війни» люди відчули велике полегшення. Вони гадали, що соціалізм, комунізм і подібні до них тиранії, нарешті, остаточно залишилися в минулому. Але це була просто ще одна хитрість злого духу. Протистояння між США та СРСР відвертало увагу людей від КПК і дало їй час для виношування ще більш лихих і підступних планів.

Після кривавої розправи над студентами на площі Тяньаньмень 4 червня 1989 року Цзян Цземінь обійняв найвищу посаду в партійній ієрархії. Спираючись на вже повністю сформовані механізми придушення і пропаганди, Цзян і далі систематично руйнував традиційну культуру, замінюючи її на партійну культуру. Руйнуючи моральність, Цзян вирощував «вовченят» — молодь, яка виступала проти традицій і моральності. У такий спосіб злий дух зробив усі потрібні приготування до масштабного переслідування Фалуньгун і подальшого знищення всього людства.

Попри те, що в країнах колишнього соцтабору режими компартій перестали існувати, суду над злочинами комунізму все-таки не було. Росія також не очистила себе від радянської спадщини й фактично не скасувала орган таємної поліції — КДБ. Колишній співробітник КДБ нині править країною. Комуністична ідеологія і її послідовники не лише досі існують, а й поширюють свій вплив на захід і весь світ.

Старше покоління антикомуністів на заході, які глибоко розуміють суть комунізму, через похилий вік поступово іде із цього світу, а представники нового покоління вважають, що комунізм уже залишився в минулому. Вони не мають розуміння про зло, кровожерливість і підступність комунізму. І вони не хочуть давати в цьому собі раду. Отже, це дає можливість комуністам продовжувати свої радикальні або прогресивістські рухи, руйнувати ідеологію та суспільний устрій різних країн і навіть намагатися захопити там владу в насильницький спосіб.

а) Червона площа досі червона

Оскільки інші країни колишнього комуністичного табору одна за одною зажадали незалежності, люди в Радянському Союзі також прагнули змін. У політиці настав безлад, стався економічний обвал, тож ситуація в колишньому СРСР стала хиткою. Президент Росії Єльцин своїм наказом оголосив КПСС незаконною організацією і заборонив її діяльність. Народ вимагав переходу до демократії. 26 грудня 1991 року Верховна Рада СРСР ухвалила декларацію про припинення існування Радянського Союзу. Так держава СРСР, що проіснувала 69 років, офіційно розпалася.

Але наскільки глибоко вкоренилася комуністична ідеологія у свідомості людей? Одразу після того, як утворилася Російська Федерація, Єльцин почав рух декомунізації. Зносили пам’ятники Леніну, спалювали радянські книги, скасовували міністерства та інші центральні органи державного управління СРСР. Проте це не торкнулося злого духу комунізму, який є коренем проблеми.

Після закінчення Другої світової війни було проведено дуже ретельну денацифікацію — починаючи від публічних судових процесів над нацистськими воєнними злочинцями й закінчуючи повним очищенням від нацистської ідеології. Слово «нацист» стало лайливим. Аж і досі триває пошук і притягнення до відповідальності нацистів, яким свого часу вдалося уникнути покарання.

Але, на жаль, у Росії, де комуністичні сили залишалися досі сильними, не було проведено радикальної декомунізації. І це дало їм змогу повернутися. Дуже скоро комуністичні сили організували контратаку. У жовтні 1993 року десятки тисяч жителів Москви вийшли на площі міста, розмахуючи радянськими прапорами й скандуючи імена Леніна і Сталіна. Кількість учасників мітингів ставала дедалі більшою. За два роки після того, як москвичі вийшли на вулиці з вимогою незалежності і демократії, комуністичні сили зажадали відновлення радянського режиму.

Присутність військ і міліції посилила конфронтацію. У критичний момент командування органів держбезпеки та армії підтримало Єльцина, і він відправив танки врегулювати ситуацію. Проте комуністичні сили створили КПРФ. У ті роки вона стала найбільшою політичною партією в Росії і залишалася такою, доки панівною партією не стала «Єдина Росія» Путіна.

Соціологічні дослідження останніх кількох років (наприклад, серія розслідувань, яку у 2015–2016 роках провів московський телеканал РБК) показують, що багато респондентів (близько 60%) уважають, що «СРСР слід відродити». У травні 2017 року дуже багато хто в Росії відзначав 100-річний ювілей захоплення комуністами влади в Росії. У Москві на Червоній площі було проведено зібрання Комсомолу, на якому молодь, вступаючи до організації, промовляла клятву перед трупом Леніна. До того ж лідер КПРФ Геннадій Зюганов на мітингу заявив, що за останній час до КПРФ вступило 60 тисяч нових членів і що компартія далі живе і розвивається.

В одній лише Москві досі стоїть близько 80 пам’ятників Леніну. Труп Леніна на Червоній площі і далі приваблює туристів і «вірян». Червона площа досі червона, злий дух комунізму в Росії і далі існує. КДБ так і не було остаточно викрито і відринуто людьми. Тих, хто сповідує комуністичні ідеї, просто море!

б) Червоне лихо і далі розливається всюди

Нині у світі є чотири країни, де правлять компартії: Китай, В’єтнам, Куба та Лаос. Північна Корея зовні відмовилася від марксистсько-ленінського комунізму, але насправді і далі є комуністичною тоталітарною країною. Згідно зі статистикою, до початку «Холодної війни» у світі налічувалося 27 комуністичних країн. Зараз компартії досі беруть участь у політичному житті 13 країн. Кількість країн, у яких зареєстровано компартії, наразі становить близько 120. За останні десятиліття припинили своє існування комуністичні режими приблизно у 120 країнах світу.

До 80-х років XX століття у країнах Латинської Америки налічувалося понад 50 компартій, а також партій, які заявляють, що сповідують марксизм. Загальна кількість членів партій становила близько 1 млн (із яких половина припадала на компартію Куби). У першій половині 80-х років США та СРСР запекло боролися одне з одним у гарячих точках Азії, Африки й Латинської Америки. Слідом за розпадом соцтабору у Східній Європі та розвалом СРСР комуністичні сили поступово слабшали.

Комуністичних країн, які для забезпечення комуністичного правління застосовували насильство (наприклад, комуністична партія Перу, відома як «Світлий шлях»), ставало дедалі менше і менше. Більшість цих країн стали трансформуватися в різні варіанти соціалізму. Замість комуністичної, політичні партії стали називатися демократичною соціалістичною партією, народно-соціалістичною партією тощо. Близько 10 комуністичних партій у Центральній Америці перестали називатися комуністичними партіями, проте і далі просувають комуністичні й соціалістичні ідеї. Так їхня зовнішня форма стала ще більше вводити людей в оману.

У 33 незалежних країнах Латинської Америки та Карибського басейну (не рахуючи Куби, де компартія перебуває при владі) компартії здебільшого є законними політичними партіями. У Венесуелі, Чилі, Уругваї та інших країнах комуністичні й панівні партії часто формують коаліційні уряди. У більшості інших країн компартії перебувають в опозиції до влади.

У деяких країнах Заходу та інших регіонах світу злий дух комунізму не застосовував насильницьких засобів, таких як масові вбивства на Сході, але він непомітно проникає в суспільство і в такий спосіб досягає своїх цілей руйнування моральності людства і переданої Богом культури, а також упровадження комуністичної й соціалістичної ідеології. Злий дух фактично вже захопив увесь світ. Він перебуває лише за один крок від досягнення своєї кінцевої мети — знищення всього людства.

Посилання:

[1] 张戎、乔‧哈利戴：《毛泽东：鲜为人知的故事》（香港：开放出版社，2006）。

[2] Harry S Truman, “Statement On Formosa,” January 5, 1950,

https://china.usc.edu/harry-s-truman-%E2%80%9Cstatement-formosa%E2%80%9D-january-5-1950; US Enters the Korean Conflict, https://www.archives.gov/education/lessons/korean-conflict.

[3]钱亚平：〈60年来中国的对外援助：最多时占国家财政支出7%〉，《人民日报》网站。

[4] 对外援助支出摘自历年国家决算报告。

[5], [6] 陈宪辉：《革命的真相‧二十世纪中国纪事》，第38章，https://china20.weebly.com/

[7] 陈宪辉：《革命的真相‧二十世纪中国纪事》，第52章。

[8]〈解密时刻：逃离朝鲜 亡命中国〉，美国之音，https://www.voachinese.com/a/hm-escaping-north-korea-20121007/1522169.html

[9] 陈宪辉：《革命的真相‧二十世纪中国纪事》，第49章。

[10], [11] 何立波：〈援越工作中的刘少奇〉，《人民日报》网站党史频道，http://dangshi.people.com.cn/GB/85038/8740381.html

[12]舒云：〈建国初期，我国实施过多少超出国力的对外援助？〉，人民网党史频道， http://dangshi.people.com.cn/GB/85039/9398916.html

[13] http://blog.sina.com.cn/s/blog_622141230102wm6t.html

[14], [15], [16] 陈宪辉：《革命的真相 • 二十世纪中国纪事》，第49章。

[17] 王贤根：《援越抗美实录》（济南：济南出版社）。

[18] 陈宪辉：《革命的真相‧二十世纪中国纪事》，第56章。

[19] 宋征：〈1965印尼‘9.30’政变始末〉，《纵览中国》，http://www.chinainperspective.com/ArtShow.aspx?AID=183410

[20] 宋征：〈1965印尼‘9.30’政变始末〉《纵览中国》，http://www.chinainperspective.com/ArtShow.aspx?AID=183410

[21]〈说古论今：缅甸的中国冲击波〉，美国之音，https://www.voachinese.com/a/article-2012024-burma-china-factors-iv-140343173/812128.html

[22] 程映红：〈向世界输出革命——文革在亚非拉的影响初探〉，《当代中国研究》，2006年第3期，http://www.modernchinastudies.org/cn/issues/past-issues/93-mcs-2006-issue-3/972-2012-01-05-15-35-10.html

[23] 陈益南：〈设在中国的马共电台〉，《炎黄春秋》，2015年第8期。

[24] 程映红：《向世界输出革命——文革在亚非拉的影响初探》。

[25] 寒山：〈今是昨非：熊向晖和中共在拉美输出革命的历史〉，自由亚洲电台，https://www.rfa.org/cantonese/features/history/china_cccp-20051117.html

[26] 陈宪辉：《革命的真相‧二十世纪中国纪事》，第52章。

[27] 程映红：《向世界输出革命——文革在亚非拉的影响初探》。

[28] 王洪起：〈中国对阿尔巴尼亚的援助〉，《炎黄春秋》。

[29] 陈奎德：《近代宪政的演化》，第六十章，（华盛顿特区：观察编辑部，2007）。

[30] 陈奎德：《近代宪政的演化》，第六十七章。

[31] 陈奎德：《近代宪政的演化》，第七十八章。

Попередня | Перейти до змісту | Наступна

Джерело: EpochTimes