Антитерористична операція триває на сході України, але багато міст вже звільнені від терористів і відновлюють свою життєдіяльність. Таким, зокрема, є Краматорськ. Зруйновані житлові будинки, лікарні, школи та дитсадки поступово відбудовуються.
Олег Кубарь, головний редактор газети «Технополіс». Фото: Ірина РудськаАле важче відновити душевний спокій. Люди не можуть забути хвилювання, страхи, тривоги, які супроводжували їх під час соціального потрясіння. І хоча вляглися емоції, спогади про пережите лихо збережуться у кожного на все життя.
«Велика Епоха» починає публікацію серії бліц-інтерв'ю з такими людьми.
Олег Кубарь: Не залишало постійне відчуття небезпеки
Головному редактору газети «Технополіс» Олегу Кубарю мету мого візиту довго не довелося пояснювати:
— Напевно, найбільш незабутнє враження про снаряд, який потрапив до редакції. Розкажу.
Снаряд потрапив саме в ту кімнату, яка у нас в «Технополісі» вважалася найбезпечнішою. Це кабінет бухгалтера. Одна зі співробітниць навіть перенесла туди свій комп'ютер, який дуже боялася втратити. Вона вирішила, що якщо будівлю раптом будуть обстрілювати, то комп'ютер укритий у надійному місці.
Попередньої ночі був черговий обстріл, не всі співробітники пішли додому, ми до ранку ховалися в підвалі. А на ранок прийняли рішення призупинити випуск газети — все одно місто спорожніло. Всі читачі та розповсюджувачі газет роз'їхалися з Краматорська, перестала працювати пошта.
У той пам'ятний день — а був четвер — бухгалтер прийшла на роботу з маленьким сином. Їй терміново потрібно було підготувати звіт.
Але дивні збіги почали відбуватися з ранку один за одним.
Спочатку зникла електроенергія: десь сталось пошкодження обладнання. Потім світло з'явилося, але зник Інтернет: бухгалтер не витримала і пішла додому.
Того вечора я збирався залишитися ночувати в редакції, оскільки район мого проживання вважався районом потенційного обстрілу. Ночувати в редакції мені здавалося набагато безпечніше. І я вибрав саме цю «безпечну» кімнату. Туди і розкладний диван перевіз з дому.
Коли пішла додому бухгалтер, до редакції прийшов наш друг — друг редакції, який потім казав, що незрозуміло чому, але його три рази тягнуло до нас зайти. Тільки через його прихід я вийшов з кабінету. І ось, коли у приміщенні нікого не лишилося, туди залетів снаряд. Але не розірвався — розвалився на уламки. Снаряд увійшов «через балкон» третього поверху, прошив другий поверх і приземлився у нас, саме в кабінеті бухгалтера.
Жертв після себе снаряд не залишив, якщо не вважати Костянтина і Соню — дві великі кімнатні квітки. Соню рознесло вщент, навіть слідів не знайшли. Від Кості — величезної — під саму стелю, рослини, залишилося коротке лисе стебло.
Є й інші втрати: діра в стелі, виїмка в підлозі, пошкодило стіни, вибило закладене вікно у сусідню кімнату, понівечило меблі, двері побило уламками, комп'ютер розлетівся на шматки і багато іншого.
Але головне в усій цій історії — люди цілі.
— Які ще залишилися відчуття від подій тих днів? Вони позначились на вас?
— Чи позначилися? Так. Я не міг нормально виспатися, щойно ляжу — стріляють. Не висипався хронічно. Бачив, як жителі покидали місто. Перед самим виходом ДНРівців зі Слов'янська, коли українська армія йшла слідом, газету друкувати було вже нема для кого — місто спорожніло. Я всіх співробітників відпустив в безоплатні відпустки і сам поїхав до Бердянська, до моря.
У першу ніч спав тривожно, не міг розслабитися. Вранці прокинувся від вибуху — яскравий спалах, слідом — приголомшливий звук. Потім виявилося — то був сон. На третій день тільки отямився, зрозумів, що тут не стріляють, що Краматорськ далеко.
Але повністю я так і не відпочив. Мабуть, накопичилася втома. Під час перебування в Краматорську не залишало і постійне відчуття небезпеки. Адже я виїжджав туди, де були трупи, де лежали мертві — на вулицях, в автомобілі. Коли в маршрутку потрапив снаряд, я там був, бачив загиблих людей, спостерігав, як їх вивозили — просто кидали мертві тіла, як мішки з піском. Доводилося з цим жити.
Коли я повернувся до Краматорська, то побачив обличчя жителів і зрозумів: нічого не закінчилося. Вони готові ворогувати далі.
Що стосується мене, я — журналіст, як у громадянина у мене є своя позиція, але я не повинен її випинати, щоб об'єктивно висвітлювати події. Правда, в результаті виходить, що і та, й інша сторона вважають мене своїм ворогом: «Якщо ти не з нами, значить, проти нас».
Я вважаю, що людяність — вище за будь-яку політику. А багато людей сьогодні про це забули. Вони готові один одному глотки гризти через те, що той не такий, як цей і т.п. Але це ненормально. В такому середовищі жити дуже некомфортно, а постійно — і зовсім неможливо.
Якось до редакції зайшли дві людини — батько і син. Вони прийшли дати оголошення. Хочуть виїхати з Краматорська до іншої країни, продають будинок, майно, інструмент. Люди жили, працювали, самі себе утримували. Чоловік дорослий, синові років 16. Батько каже: я не хочу, щоб мій син стріляв у таких же, як він сам, своїх однолітків. Він не виступає на чиїйсь стороні, він не хоче в ЦЬОМУ жити.
Можна було б і мені примкнути до когось, визначитися. Але до кого, якщо бачиш: ні ті, ні інші повністю не відповідають моїм поглядам, ідеалам і прагненням. Зрозуміти можу кожного — і тих, і цих, але приймати чиюсь сторону не хочу. Людей треба об'єднувати, а не роз'єднувати. По правді кажучи, була б нормальна економіка, ніхто не згадував би, якої він національності або якого віросповідання, або яких переконань. Основна причина того, що відбувається у нас — злидні. Якби всі були ситі й щасливі, не було б війни.
