Вихованців інтернатів випускають у життя не підготовленими
Велика Епоха
Чи легко вихованцям інтернату адаптуватись до життя в суспільстві? Часто ця задача виявляється для них надзвичайно важкою — часто їм не вистачає навичок практичного життя.
Коли з ним почали працювати волонтери, Стас не міг написати навіть кількох букв, не знав, що означають деякі слова. Коли добре навчився читати, то йдучи із педагогами по вулиці, читав усе підряд. Потрібно було йому пояснювати назви магазинів, говорити, що можна в них купити, не знав він також правил дорожнього руху.
«Одним словом, ми його починаємо навчати самого елементарного», — говорить Мирослава Пилипчинець. Сам хлопець розказує, що вихованці інтернату цілими днями дивились телевізор, а педагоги замість того, щоб проводити навчання, зачинялись у підсобці.
«Спілкування — це головний для таких дітей подарунок. Вони там відчувають себе покинутими і забутими», — говорить Андрій Черноусов, директор асоціації незалежних моніторів.
Експерти кажуть, що це не проблема окремого інтернатного закладу — так працює вся система. Зазвичай той стан, в якому приймається дитина в сиротинець, консервується. Рідко хто з педагогів працює над розвитком дитини.
«Ця система побудована за іншим принципом, вона не орієнтована на людину і не орієнтована на вирішення проблем і потреб» — говорить про теперішню ситуацію в інтернатних закладах Роман Романов, керівник програми «Верховенство права» фонду «Відродження». Експерт каже, що волонтери, які приїздять до сиротинцю, часом роблять для дітей більше, ніж люди, які отримують за це зарплатню.
Часом причиною цього є недостатня кваліфікація працівників інтернатів, часом — невіра в те, що їхніх вихованців можна чомусь навчити.
«У нас є дитячі будинки та інтернати психоневрологічного профілю, в яких дітки навчаються, малюють, пишуть, беруть участь в різноманітних конкурсах — тобто доводять свою спроможність і здатність бути навченими. Потрібен підхід», — переконаний Андрій Черноусов. Але таких хороших інтернатів не так багато.
Втім, змінити ситуацію на краще реально, кажуть експерти — це можуть зробити члени місцевих громадських організацій та просто активісти завдяки можливостям, які з’явились із запровадженням Національного превентивного механізму.
«Без участі людей я впевнений, що змінити життя людей, які потребують особливої допомоги, ми навряд чи зможемо — держава сама цього ніколи не зробить», — говорить Роман Романов.