12 днів у Тибеті: Щоденник російського художника (частина 1)

Удар рогами об капот, різке гальмо - сидимо мокрі.... Машина висить над прірвою! Поволі опам'ятовуємося і виповзаємо з джипа. Селянин винувато посміхається... Що з нього взяти? Дитя гір!

День перший

Харбін, 3 серпня, ми сидимо в аеропорту. Це вже четвертий за літо: Берлін - Пулково - Красноярськ - Харбін. Наступний - Ченду, де почнеться найбільша з усіх останніх наших «прогулянок», а саме - 12-денний тур на джипі Тибетом. Цю пригоду ми знайшли в Інтернеті разом з китайським другом Уді.

Маршрут здався нам цікавим: гори, річки, ущелини, малі монастирі. Що нас чекає попереду? Невідомість хвилює, насторожує, обіцяє нові враження і відчуття. Очікування нового кружляє голову і примушує серце битися сильніше в передчутті нових тем, зорових образів і пригод...

Нарешті п'ятигодинний переліт позаду, і машина везе нас величезним містом, яке, треба сказати, дуже зелене, на дахах багатьох будинків сади, дерева. Щоб заощадити, наші друзі домовляються з домашнім готелем, де нас поселили нелегально, оскільки у закладу немає спеціальної ліцензії, що дозволяє розміщення іноземців.

Все навколо нагадало якийсь квартал в Латинській Америці або Стамбулі: щоб потрапити в номер, треба пройти декілька переходів і двориків. В повітрі стоїть задуха, але, незважаючи на цю пізню годину на вулиці маса людей, які сидять, розмовляють, словом, відпочивають від денної спеки. Ми пішли на вечерю в нашу честь. Їжа дуже гостра, але для місцевих жителів у цій гостроті немає нічого незвичайного - вони звикли до неї з дитинства. Купивши дещо для завтрашньої дороги, йдемо спати.

День другий

Ранок 4-го числа. Життя кипить вже щосили: дзвінки велосипедів, крики чистильників взуття. На нашому шляху місто Туцяньянь. У ньому багато пальм, платанів і якихось дивних ялин з величезними голками. Близькість гір створює відчуття, що ти в Швейцарії. Гірська річка петляє через все місто. Видно відроги гір з дуже рваним ритмом і слабкі за тоном, за акварельністю схожі на роботи художників стилю Гохуа. Зупиняємося біля магазину, для купівлі молока і продуктів. Водій джипу сказав, що сьогодні вже будемо в горах, де лежить сніг, тому Ларисі (моїй дружині) купуємо високе взуття. Як і скрізь в цих місцях, навколо нас тьма народу. А ось і наші поводирі, ну, означає - в дорогу.

Починається передгір'я. Петляємо вздовж річки і величезних білосніжних валунів. Живописне місце. Всюди бамбук. Перша зупинка - національний парк ведмедів панду. Тут, як мені пояснили, їх розводять, за ними доглядають і вивчають поведінку в природному середовищі. У цьому заповіднику, створеному вертикальними схилами, галасливою річкою і бамбуком, працює з величезною любов'ю багато волонтерів зі всього світу. Надивившись на ведмедів панду, виїжджаємо.

Величина гір збільшується до 2500 метрів. Проїжджаємо, круто петляючи вздовж річки Янцзи. Скрізь величезні гідротехнічні споруди: гідростанції, прісне море, мости, акведуки. Масштаб вражає. Відчуття таке, що працювали не люди, а гіганти. Особливо захоплюють мости. На око висота від 80 до 120 метрів. Вони висять над прірвами і водними потоками. Ми проскакуємо ними і піднімаємося все вище. Перед нами місто Волун (Сплячий дракон). Містечко курортне, нагадує Карпати. Європейців немає жодного.

Після обіду підйом на висоту до 3000 метрів. Зупиняємося на оглядовому майданчику і вперше зустрічаємо тибетців у національних костюмах. Взагалі тибетці відрізняються від китайців. Невеликі, дуже смугляві (майже чорні) з високим профілем і нагадують індійців. Національні костюми за кольором густі і соковиті. Лаконічні великі плями з геометричним орнаментом і невеликими срібними прикрасами. Головні убори у жінок формою схожі на складений у декілька разів напірник, готовий розвернутися. Чоловіки одягнені в темні халати.

Всі місцеві жителі займаються туристичним «бізнесом»: торгують всякою всячиною, катають на конях, закликають що-небудь подивитися. На шляху альпійські луги з різноманітністю смачно пахнучих квітів. Вони змінялися суворими хвойними лісами, гори стають все більш величавими і могутніми. Скрізь ідуть іригаційні роботи, працюють тисячі людей, які прибирають обвали, нарощують полотно дороги.

Піднялися до відмітки 4000 метрів. Починає паморочитися голова. Рослинність зникає зовсім. Йде дощ, який переходить у сніг, що надає горам дуже таємничого вигляду. Хмари під нами не суцільні, а рвані. Нарешті 4500. Вуха закладені, рухаємося як сомнамбули, звуки приглушені. Раптом з туману виринає річечка. Навколо каміння, немов нарізане ножем. Густо валить сніг. Стало дуже холодно. Стоїмо мовчки, заворожені і принишклі - ось вона, застигла Вічність. Стан важкий, напівнепритомність

Починаємо спуск. Опускаємося до висоти 3200 в типове тибетське містечко Жілон, яке виживає, завдяки туристам. Нічліг знаходимо в готелі по 40 юанів за ніч. Вечеря в горло не йде, тому що дуже втомилися. Навколо готелю виступи гір, на них будинки, викладені з тутешнього каменя. В повітрі запах диму, коней, гною і чогось трав'яного.

Незважаючи на втому, тепло одягаємося і йдемо оглядати визначні пам'ятки. Лавки містечка повні сувенірів, в яких все навіяно гірськими і фольклорними мотивами даної місцевості. На жаль, ручної роботи майже немає, потік і фабричне виробництво. Після повернення в сімейний готель падаємо як мертві, навіть не намагаючись прийняти душ.

Ранок третього дня

Рано-вранці третього дня. Нас підняли до світанку, щоб встигнути на зустріч з перлиною Тибету - горою чотирьох сестер. Вчора не вдалося роздивитися її через дощ, а сьогодні вершини гори-красуні оповиті снігом. Намилувавшись рожевими від сонця «сестрами», починаємо спускатися ущелинами вниз. Справа - обрив і річка, зліва - суцільна скельна стіна. І всюди якимсь незбагненним чином висять будинки з каменя. Три години котимося вниз єдиною дорогоюі. Вона ж - і вулиця, і зв'язок зі світом.

На шляху - стародавній будинок старого багатого китайця. А перед ним - міст, що веде до красивої башти, оточеної житловими спорудами. Далі - прості будиночки прислуги. Усюди - на стінах будинків, на одязі, стародавніх спорудах - свастика як символ круговороту життя.

Спускаємося все нижче. Зліва від дороги - буддійський монастир. Заходимо неодмінно. Старий чернець, дізнавшись, що я художник, прихильно дозволяє все фотографувати і проводить для нас маленьку екскурсію своїм загубленим в горах духовним царством. Ми благоговійно вбираємо дух старовинних манускриптів і проникаємося історіями сюжетів буддійських ікон. Уді, як може, перекладає на англійську, я додумую щось сам і переказую Ларисі. Виходить дивовижна історія, якщо врахувати мою фантазію і незвичайну здібність до інтерпретації.

Для художнього погляду тут велике роздолля: сядеш або трохи обернешся - і відкриваються картини й краєвиди один кращий за інший. Ось закопчені стіни з тканинними іконами, старі книги і білені жертовники, що зберігають чорні сліди від тисяч спалених паличок. Все обплутане павутиною різноколірних гірлянд з якимись мудростями і молитвами. Ця немислима фантасмагорія нагадує величезне театральне свято: пахучий дим піднімається з курилень, звучить музика, розвіваються прапорці... А навколо ланцюга гір на скільки сягає око... Для мене ж - торжество пластики, кольору, масштабу і настрою.

Повз монастирські споруди спускаємося до річки Сяочичуань. Вода в Тибеті - це і життя, і мати, і богиня, і годувальниця. Тут гуляють діти, відпочивають корови і коні. Все в мирі і злагоді. Нарешті, в'їжджаємо в центр міста Жілон. Як виявилось, усі 250-300 кілометрів, що ми вже проїхали, це все те ж місто. Ось така довга вулиця! І лише вгорі, де був наш нічліг, вулиця розгалужується. Рельєф, на якому розташований центр, здається ще більш божевільним, ніж та вулиця, якою ми їхали. Перепади висот не можливо описати: круті спуски і запаморочливі підйоми змінюють один одного.

У центрі люд цивілізованіший. Відрізняється від верхнього Тибету меншою «вичинкою» шкіри. Обідаємо в центрі. Знов гостра кухня. Потім їдемо у бік злиття двох річок і їх течією спускаємося вниз. Зупиняємося напроти шестисотрічних сторожових башт. На одному зі схилів вони немов зібрані в жмут. Хотілося б підібратися ближче, але у нашого провідника виявилися інші плани.

Знову піднімаємося вгору, де на кожному кроці буддійські реліквії: білі обеліски з каменями, гірлянди, що розвіваються на вітрі, і прапори. Перепади висот, стародавні селища, прекрасні ландшафти - все знаходиться уздовж русла бурхливої річки, де вода - кобальт, піна, немов сніг і гори кольору попелу. Починаємо черговий підйом. Він виявляється дуже важким і складним, круті повороти змінюють один одного. Машина може пройти тільки одна, дві - насилу.

Але наш орел - водій мчить на великій швидкості, безперервно сигналячи перед кожним поворотом. На черговому віражі перед капотом машини несподівано з'явилося двоє селян з коровами. Одна з них, злякавшись звуку двигуна, кинулася на машину. Удар рогами об капот, різке гальмо - сидимо мокрі.... Машина висить над прірвою! Поволі опам'ятовуємося і виповзаємо з джипа. Селянин винувато посміхається... Що з нього взяти? Дитя гір! Водій махнув рукою, і в дорогу.

Під'їжджаємо до шлагбауму. Тут дізнаємося, що ми на території малого тибетського народу Тяджу. З іноземців - по 30 юанів. В'їжджаємо. Місцевість незвичайно красива: багато зелені, на малих схилах - поля. Народ зовсім чорний. Селимося в сімейному готелі. У сусідніх кімнатах - китайці з Гонконгу. Готель багатоярусний, розписаний до неможливості, але мило: багато фольклорних мотивів. На моє відчуття, молдавано-циганистий декоративний розпис, виконаний з великою розкішшю. Поселили нас в кімнаті з вівтарем. Я так думаю, що це якась молельня.

Все навколо дуже цікаво: з'єднання між ярусами готелю - колоди з видовбаними східцями. Ними особливо вправно пересуваються жінки і бабусі. Це просто вражаюче! За вечерею подають місцеву горілку і чай з молоком. Горілка неміцна, надмірно пахуча, градусів 15-20. Випиваємо. Знизу, з долини, з'являється господиня і примушує всіх чоловіків випити по 3 малих чарки. Ні в одному оці, хоч і втомилися.

Після вечері проводжаємо захід. Навколо - величні гори з вогняними вершинами і лежачими на них хмарами. Хор коників, цикад і ще когось. Поволі опускається вечір.

У нашій кімнаті немає вікон, тільки рами. Як проведемо ніч?

Внизу смажать барана. Гонконгці співають пісні, їм вторять тибетці. Це не дратує, а налаштовує на мирний лад. Засинаємо.

Ранок четвертого дня

Свіжим поглядом оцінюю місцевий архітектурний стиль і не перестаю дивуватися. Все селище - це плоскі дахи, увінчані по кутках величезними кам'яними «рогами» пірамідальної форми. Ці «роги» покликані зазивати в будинок щастя, багатство і достаток.

Будинки пофарбовані в 3 кольори: «роги» - білі, потім по периметру всього будинку і башт йде смуга глибокого червоного кольору, за нею - чорна смуга, потім - охриста і знову біла стіна. Дерев'яні частини будинку, балки, перекриття - того ж природного червоного кольору. Всередині все покрите розписом: рослинні орнаменти, язичницькі сюжети і картини з життя Будди. Перед сніданком вирушаємо на прогулянку. Селище - суцільний камінь із стежинами, сходами, кошарами і туалетами, що висять на висоті третього поверху, але не без ознак сучасної цивілізації: на всіх дахах - супутникові «тарілки». Пересуватися можна тільки на коні або пішки, для іншого транспорту ці переходи недоступні. Навколо димлять труби, люди готують їжу. Запах деревного диму ароматний.

Поряд з нашим готелем - лісистий крутий схил. Тут постійно чути гуркіт. Це місцеві жителі «сплавляють» ліс, зіштовхуючи колоди зі скелі вниз кам'яними жолобами. Звук при цьому глухий і якийсь дуже стародавній.

Під час сніданку прощаємося з гонконгцями і розлучаємося з народом Тяджу. Коли ще побачимося?

Джип весело котиться вниз. Наш водій - просто ас: ні круті повороти, ні безодні, ні відсутність огорож, ні бетонне полотно дороги, що висить на одну третину в повітрі - все йому ні по чому. Він тільки сміється. Дорогою підсаджуємо двох місцевих красунь в традиційному вбранні. Я так розумію, для «полювання» на туристичні автобуси.

Однією з ущелин, де самотні будинки Тяджу тягнуться ще довго, знову піднімаємося вгору. Схили навколо живописні, все потопає в зелені. Дуже нагадує гірський Алтай, тільки величніше і масштабніше. Дорогою вгору дозволяємо собі маленьке задоволення: купаємося в гарячих джерелах.

І ось показався сніжний пік, вершина якого губилася в хмарах. В'їжджаємо на оглядовий майданчик з десятками авто і сотнею людей. Всі намагаються зафіксуватися на тлі цієї краси. Ну і ми туди ж. Потім знову в дорогу. На висоту 3500 метрів. У голові - «штормить». Вискакуємо на абсолютно голий перевал, де немає ні дерева, тільки альпійські луги. Тут пасуться вівцебики, їх велика кількість. Повітря розряджене і прохолодне. Рухатися швидко не виходить, відразу ж починає паморочитися голова і важко дихати, тому ходимо плавно, як лунатики. Фотографуємо дітей. Уді дає їм дрібні гроші. Вони раді. Позують. На черзі - юрти: чорні, щоб зібрати і зберегти якомога більше тепла. Убогість страшна.

Вершиною розкидані символічні буддійські білі знаки з каменя. Білого взагалі багато. І скрізь вертикальні жердини з кольоровими прапорцями. А між ними - розтяжки з письменами. Все на вітрі колихається і додає динамічності пластиці довгим і співучим горам цієї місцевості. Стан непритомний. Навіть говоримо поволі. Спускаємося вниз. Міст зруйнований, тому їдемо в об'їзд. Навколо - пасовища з кіньми, вівцебиками і яками. Народ тут дивний. Спробую описати. Обличчя дуже смугляві, риси обличчя - різкі. Розріз очей дуже широкий, погляд глибокий і пронизливий, зачаровуюче древній. У чоловіків - довге волосся, заплетене або в косу, або зібране в хвіст. У лівому вусі - значних розмірів сережка у формі кільця з нанизаними на ньому маленькими кільцями і неймовірними залізячками. Сережка висить до плеча.

На голові неодмінно широкополий капелюх. Такі ж капелюхи носять і жінки. Колір одягу темний: чорний, коричневий, темно-синій або глибокий зелений. Поверх одягу - накидка, що складається з одного рукава. Біля поясу перехоплена мотузкою. У мотузяний пояс вплетені кольорові нитки і металеві бляшки. Весь час не залишає відчуття, що ти закинутий кудись до Чилі, Болівії або Перу.

Реальність помалу вислизає з-під ніг. Ще б! Висота 4000 метрів. Обідаємо в містечку Канцзи.

Після обіду вирушаємо в найдавніший монастир. Туди якраз приїхав великий посланник від Далай-Лами.

Їхали як завжди - петляючи і забираючись в гори. Назустріч піднімалися сніжні списи, і ось в долині - величезний дацан із золотим дахом. Під'їжджаємо.

Сотні коней, тисячі людей. Святковий настрій створюють мільйони прапорів, розставлених через певні інтервали і створюють різні геометричні форми. Все це тріпоче, ляскає, полощеться на вітрі. Між гір натягнуті гірлянди. Орнаментовано все дуже яскраво і урочисто. Усюди дими курилень, запахи трав, пахощів і ще Бог знає чого...

Голова як у тумані. Стан, близький до нірвани.

Раптом водій заквапився, усаджуючи нас в джип, і за гігантську гору. А там побачив я фантастичне місто. Та яке! Воно стояло біля підніжжя гори, і немов зійшло зі сторінок романів Маркеса, де немає жодного дерева, де сонце нестерпиме, де звуки приглушені, де ти живеш з цим народом, який тут народився і життя іншого не знає; для якого ламаїзм - це і молоко матері, і віра, і сила, і спосіб існування, і сенс життя. Ми стоїмо перед найдавнішим храмом, і зі всього містечка з однією вулицею і з дво-триповрховими будинками стрімко стікаються, обходячи тебе, ось той найвиразніший народ, про який я розповідав: темні обличчя, обпалені сонцем, темні очі, темний одяг, капелюхи, а поверх всього надіті всі прикраси зі скринь праматерів: всі сережки, всі пряжки. І через все протягнуті яскраві нитки, мотузочки і дзвоники. Упоперек вулиць, стовпів і стін - прапорці з усього Всесвіту - Вчитель приїхав!

Я стою не в змозі поворухнутися. Як не є - Р. Маркес. Особливо ця спека і ця цілковита відсутність реальності. Ледве міркую: «І мені туди ж, в монастир!» З європейців - по 10 юанів. Та будь-яку суму віддам, щоб втягнутися в цей потік. На площі перед центральним храмом весь цей люд сидить на землі: море чорних голів, стародавній одяг, яскраві парасольки; європейців немає абсолютно. Ченці в малинових балахонах усаджують всіх у відомому тільки їм порядку. Люди сидять, не ворушачись декілька годин. Я відчуваю на собі тисячі поглядів з глибини століть. Голова паморочиться все сильніше, долає слабкість. Але очі продовжують жити своїм життям, фіксують все, безупину.

І ось починаються звуки молитов, запалюються курильні, звучать труби. Я здіймаюсь над тлінністю і починаю пливти в просторі. Жоден транквілізатор не діяв на мене так, як ця атмосфера! Піднімаю очі, а наді мною небо пекучого ультрамаринового кольору, довкола гірлянди, білі хмари близько, чорна людська маса ворушиться, переживає, шкіриться, шепочеться; руки тягнуться до храму, кидаючи якісь різноколірні стрічки. По краях натовпу стрічки зрідка, а в центрі концентруються, перелітаючи від однієї людини до іншої. Ченці збирають їх у великий клубок, який дивно ворушиться. Сонце палить нестерпно. Люди мовчать. Зі мною щось сталося. Я пішов до перших рядів, переступаючи через людей. Як і раніше кудись пливу. Вийшов Учитель. Спустився під молитви до людей. Навколо десяток ченців, один з них тримає парасольку незвичайної форми, скоріше, не парасолька, а жовтий ганчір'яний циліндр. Вчителеві повинно бути комфортно.

Його не повинно обпалити сонце! Він починає торкатися страждущих кольоровим хвостом. Люди тягнуться і тягнуться. Але ченці тримають все під контролем. Тих, кого торкнувся Вчитель, виштовхують з натовпу. Вони йдуть з блаженною усмішкою. Мене торкатися не потрібно, я ось-ось сам заблажу! Ритуал відбувається декілька годин. Сонце палить. Вчитель торкається. Я пливу. Напевно, це «ефект натовпу», масовий гіпноз...

Через якийсь час натовп починає рідшати. Насилу виходжу з гіпнотичного стану і вирушаю в храм помилуватися інтер'єрами і розписами. Вони прекрасні. Виконані професійно, з хорошою технологією і добре збереглися. Рівень виконання дуже високий: активно використовуються і пляма, і лінія, і фактура, і рельєф. Пропонують зробити декілька кругів за годинниковою стрілкою внутрішніми приміщеннями храму. Йду, звичайно ж, йду. Колони оббиті шкурами тигрів і леопардів. Відчувається сильний запах ароматичних паличок і пахощів. Від цього починає нудити. Виходжу на повітря. А там - все таке ж пекуче сонце....

У машині намагаюся перезарядити фотоапарат: скінчилася пам'ять. Потім повертаюся в монастир в надії відчути колишній стан. Неможливо!

Починаємо збиратися додому. Останній круг за площею перед монастирем. Прощай, нереальне місто, де царює сонце, де кури на брущатці і ченці в малинових балахонах; де в очах причаїлася вічність, де прожив декілька годин між сном і дійсністю, де здається, що я зрозумів трохи суть і душу цього народу. Спасибі тобі, о вічний і гордий Тибет!

Увечері - готель в місті Бамей за 80 юанів на висоті 3400 метрів. Витвережуючий душ і кава. Завтра - в дорогу.

П'ятий день

На вулиці туман як молоко. Вчора купили каву, зранку - по кухлику і поїхали.

Сьогодні зустріч з народом Тофу. До містечка години три. У тумані - чудові пейзажі з світловими ефектами: туман проти світла, за світлом, туман знизу і зверху. Ці стани в горах хвилинні. Ми на них полюємо.

В'їжджаємо на територію Тофу. Споруди відрізняються від Тяджу. Дахи такі ж плоскі, але будинки приземистіші і витягнуті. Напевно, це тому, що землі в долинах багато, можна і зайвий шматочок зайняти. Принцип споруд простий: вкопуються величезної товщини - в два-три обхвати - стовпи, зверху все перекривається меншого діаметру колодами, вільний простір закладається цеглою і фарбується в колір червоної охри, потім наноситься скупий білий геометричний орнамент. Все разом виглядає дуже урочисто. За таким же принципом побудовані і буддійські храми цього народу.

Територія сприяє скотарству і землеробству. Луги повні вівцебиків, корів і мулів. Урожай пшениці збирають вручну, дідівським способом. Потім снопи викладають на бетонну автостраду, і машини, проїжджаючи таким «килимом», обмолочують зерно. Вельми раціональний підхід!

Ось і місто з однойменною назвою - Тофу. Насамперед - в монастир. Він величезний і дуже старий; забарвлений такою ж червоною охрою, що й будинки поселян. У центрі будівлі та по периметру - гігантські стовпи з розписами, входи затягнуті чорними полотнами. Всередині - статуї: Будди в одній частині і Хуан Ши Ін Пузо - в іншій. Переходів з храму в храм велика кількість. Довго блукаємо всередині, запитати шлях ні в кого, оскільки ченців всередині мало, вони всі в миру. В приміщеннях сильний запах старості і вікового ладану. Охоплює відчуття тривоги; в одному з приміщень бачимо розвішені уздовж балок величезні маски, деколи більші від натуральної величини в три рази. Вони шкіряться і посміхаються.

Набродившись і надихавшись буддизмом, виходимо на дах одного з храмів. А там - чудова панорама засніжених гір. Тут же бродять майже ручні ворони, які годуються з годівниць. Зловив себе на думці, що нудить від запаху і вогкості. Фотографуємо все, що можна і що не можна; потім спускаємося вниз і - в машину.

Місто, в якому були, знаходиться на висоті 3000 метрів. А ми піднялися на 4500 метрів, в'їжджаємо в Ганзу. Це поряд з Лхасою. Тут ночуватимемо. У готелях немає місць, оскільки багато туристів. Насилу знаходимо номер за 130 юанів. У нашому готелі живе багато американців. Ну, нарешті, білі! Наші китайці попереджають: «Якщо поліція зупинить - говоріть, що ми від турфірми». Дуже побоюються за нашого водія. Напевно, він без ліцензії.

Населення цього містечка ще виразніше, ніж вчорашнє. Шкіра як у індусів, зовсім синя. Китайською не говорять. Ходять всі в пончо чорного або коричневого кольору і широкополих капелюхах. На жінках - спідниці до підлоги, теж коричневі або чорні. У чоловіків на поясі ззаду - кинджали. Профілі у всіх дуже хижі, жовті зуби і сині нігті. Але ставлення до білих дуже доброзичливе. Нескінченно кричать «Hello!», нас приймають за німців. Про росіян нічого не знають. Не покидає відчуття, що я знаходжуся в Латинській Америці, в якій-небудь банановій республіці. Бентежить тільки велика кількість ченців у малиновому одязі та головних уборах-козирках. Ось ці точно ніхто не знає китайської. Перевіряв!

У місті немає жодного дерева, а вулиці - суцільний ярмарок, де поважно сидять, прогулюються або грають у більярд чоловіки. Більярдні столи стоять скрізь просто на вулицях. Всі навколо поводяться дуже неквапливо, так само поводимося і ми. Не вистачає кисню. Коли піднімаєшся на третій поверх у свій номер - доводиться триматися за стіни, сильно паморочиться голова. Втомилися страшенно. Проте місто не дає спокою. І ввечері все одно йдемо оглянути.

Не можу насолодитися відчуттям відсутності часу. Відчуваю себе втягненим у якийсь фантасмагоричний карнавал, в якому місто живе і житиме далі без початку і без кінця на своїх 4500, його не торкнеться цивілізація; і жінки народжуватимуть, а діти ростимуть; ченці молитимуться, а чоловіки так само кататимуть більярдні кулі або ходитимуть, руки в боки. А янки прилітатимуть із-за океану, щоб дізнатися істину світу. І якщо завтра подує вітер з гір, то зникне це місто, і ці люди. Залишиться тільки вічна спека.... А може, зникну і я зі своїми фантазіями...

І все-таки живи в століттях, містечко Ганзу! Живи своїм життям, полони своєю простотою і мудрістю, святом і безпосередністю мандрівників і поетів.

Шостий день

Сьогодні взяли 4980 метрів. Довго їхали районами, які недоступні ні китайцям, ні будь-кому іншому. До обіду нам зйомку заборонили, оскільки населення живе за своїми законами гір. Тут кожна сім'я - клан, а багато дій - незаконні. Будинки як фортеці: глухі стіни, мінімум вікон - бійниць; колір - сіра глина. Все відповідає завданням недоступності і відособленості. Тому проскакуємо цей район максимально непомітно. Мимо пробігають гори, річка, полотно дороги, обпалені обличчя, шум води і шелестіння вітру. Ніяких зупинок. Небезпечно. Тому фото - тільки з вікна автомобіля.

І ось висота 4980. Важко! Дорога - серпантин, а наш водій - красень, як завжди, не сумує, невтомний і сміється. Ось у кого варто вчитися!

Велике високогір'я. І раптом - стоп. Грифи. Просто на дорозі. Величезні, зухвалі. Навіть злітати не бажають. Просто відбігають. Під'їжджаємо ближче. Труп вівцебика. Смердить. Грифи спостерігають за нами. Таких величезних птахів ніколи не бачив у природі. Вага приблизно як у теляти.

Після високогірних пасовищ, де тисячі тварин і сотні юрт - місячна безмовність: валуни, мертві озера і страшна тиша. На висоті 3800 проїжджаємо через невелике поселення. Тут фотографую дітей, вони потім довго біжать за мною і кричать: «Money!» Дресировані! Обійшлося одним юанем. Після обіду невеликий відпочинок і марш - кидок до міста Яотін.

У міських готелях місць немає. Скрізь повно туристів. Знаходимо номер за 80 юанів. Господар готелю із своїм другом - власником двох барів, запрошує на нічні посиденьки в бар. Погоджуюся. Заразом консультую з приводу дизайну інтер'єру. «Шефові» ідеї подобаються, тим більше що грошей на доопрацювання не потрібно: довкола багато необхідного матеріалу - каміння, трави і мотузок.

Господар і його друг виглядали, немов персонажі з американських фільмів про в'єтнамську війну: камуфляжний одяг, номери на кишенях, жорстокість і хитрість в очах. Одним словом, в'єтнамські конгівці. Я піднімаю тост за батьків, дітей і дружин. Вони приймають і дуже задоволені. Пиво ллється річкою, я співаю «Підмосковні вечори» і «Катюшу». Всі дружно підспівують - і китайці, і тибетці. Мелодія всім до болю знайома. Братаємося. Росію за це дуже поважають, що співати можуть і консультувати.