Перемога України потрібна як для Європи, так і для Азії

Перемога над Путіним, Сі та іншими майбутніми середньовічними воєначальниками

Нещодавній приклад російського варварства та середньовічної облоги українських міст є яскравим нагадуванням про те, що ми все ще живемо з диктаторами, які вірять у кров та бруд, зневажають будь-які поняття про конституційне самоврядування та не дотримуються жодних «червоних ліній», які проектують на них треті сторони.

Україна — це не про НАТО, це про російське панування на Заході

Володимир Путін ніколи не визнавав існування України як незалежної країни та готовий піти на крайні заходи, щоби здійснити свою давню мету — завоювати її та підкорити собі її народ.

Багато людей у всьому світі, й особливо на Заході, обманюють себе, вважаючи, що катастрофічні події світових воєн та поневолення людей у СРСР під час холодної війни назавжди залишились у минулому. Це не так.

Відмова визнати це призвела до провалу стримування, унаслідок чого Путін та його оточення помилково вирішили, що вони можуть вторгнутися та завоювати Україну швидко, рішуче та з мінімальними витратами.

Стало зрозуміло, що українські збройні сили, національні ополченці та бійці міжнародного легіону підуть на крайній ризик та боротимуться до кінця. Путін запанікував перед перспективою інтенсивного українського повстанського руху та обрав модель Грозного — невибіркові обстріли цивільної інфраструктури (включно житлові будинки), використання касетних боєприпасів та оточення цілих міст.

Неможливо ігнорувати історичні паралелі між російськими військами, які нині намагаються задушити Харків, та діями Йосипа Сталіна щодо навмисного провокування голоду та голодомору в тому самому місті.

Якби Україна була повноправним членом НАТО, цього не сталося б. Якби Україна мала всі інтегровані системи ППО, артилерійські та мінометні системи, системи крилатих та балістичних ракет та штурмовики, які Київ запитував упродовж багатьох років, цього не сталося б.

Якби Естонія, Литва та Латвія не були членами НАТО, російські війська, імовірніше, були б (як мінімум) розміщені на їхніх кордонах. У Польщі, Румунії, Угорщині чи навіть Туреччині було б ще більш небезпечно перебувати.

Путін не розуміє й не цінує непряме спілкування, ввічливу дипломатичну мову коктейльних вечірок чи будь-які різновиди тонкощів. Він пробився крізь російські джунглі та діє саме так. Путін прагне відтворити СРСР відтоді, як він фізично спостерігав падіння Берлінського муру за часів своєї служби в КДБ, і він вторгся в Україну, бо думав, що зможе це зробити. Якби офіційне НАТО не було поруч із ними в Україні, стратегічна ситуація була б ще важчою, ніж зараз.

Відсутність обмежуючих принципів: Путін не зупиниться, доки його не зупинять

Путін не поважає Європейський Союз як інститут та не визнає незалежне існування країн Балтії, особливо Литви. Він також має намір завоювати всю Україну, а не тільки міфічну «Східну половину».

Важливо пам’ятати, що президент України Володимир Зеленський сам родом зі Сходу й розмовляє російською мовою як рідною мовою. Зрозуміти мислення та стратегічну орієнтацію Путіна нескладно: він і далі буде просуватися далеко до Європи (так, до Європи), як тільки зможе, поки ціна цих дій не перевищить його особистий поріг прийнятності. Це як мінімум п’ята війна Путіна відтоді, як він став президентом, і його поріг вищий, ніж багато хто думає.

Хоча економічні та фінансові санкції, скасування проектів будівництва трубопроводів та інші заходи некінетичного характеру не мають бути тривіальними, цілком імовірно, що ці ризики вже враховані Путіним та його командою. Обвал рубля призвів до економічних труднощів мільйонів росіян, яким загрожує звинувачення в державній зраді, якщо вони публічно виступлять проти дій Путіна в Україні. Хоча в російських містах і проходили акції протесту, з ними розправлялися безжально, і вони не становлять реальної загрози режиму Путіна.

Повстання в його найближчому оточенні також малоймовірне, оскільки вони зобов’язані своїми посадами і, що, можливо, навіть важливіше, своїм особистим багатством Путіну, який їх наділив. Оскільки чимала частина цього особистого багатства зберігається в Росії для захисту від міжнародних санкцій (і, ймовірніше, не деномінована виключно в рублях через їхній привілейований статус), воно залишається на розсуд Путіна. Якщо Путін дає гроші, він може забрати їх.

Унаслідок в Москві Путін зберігає контроль і далі буде реалізовувати свої середньовічні амбіції в Україні (а потім і в Європі загалом) доти, доки його не зупинять і знищать його сили. Тільки коли Путін та його оточення зазнають поразки та особисто втратить усе, це безумство припиниться. Напівзаходи, такі як тимчасове припинення вогню, часткові територіальні розділи, економічні санкції, ефект від яких може тривати роками, або будь-які інші заходи, що не досягають повної перемоги України та повного вигнання та/або знищення Росії, не вирішать проблему.

Попередні покоління лідерів часів Другої світової війни (за винятком Вінстона Черчилля) не до кінця зрозуміли й не оцінили цей вічний стратегічний принцип, унаслідок чого загинуло майже 60 мільйонів людей (переважно в Європі та Азії). Рішучі дії повинні бути вжиті зараз, інакше ми будемо змушені вдатися до крайніх заходів пізніше. У будь-якому разі ми матимемо справу з цим — це не вихід.

Україна та Тайвань: Дуже різні країни з однаковим стратегічним принципом

Україна та Тайвань — це дві країни з унікальною історією, культурою та мовою, а також власними формами демократичного та конституційного правління. Одна країна є острівною державою, розташованою між Східною та Південно-Східною Азією, у той час як інша є великою територією в Східній Європі. Незважаючи на ці та інші відмінності, Україна та Тайвань поділяють один фундаментальний принцип, який Захід та Азія мають зрозуміти, засвоїти та діяти відповідно до нього. Україна — православна, слов’янська, українсько та російськомовна країна, яка успішно подолала хаос, спричинений розпадом СРСР і залякуванням та психологічною війною з боку Росії.

Вона сформувалася як самоврядна демократична країна, яка бачить своє майбутнє в Європі та як повноправний член західної цивілізації. Україна — це живий доказ того, що твердження Путіна про те, що Росія є справжньою слов’янською нацією-батьком і має керувати залізним кулаком для підтримання стабільності, є самоочевидною та корисливою брехнею.

У міру того, як Україна продовжує розвиватися, Путіну стає все більш неможливо пояснити відносну відсутність прогресу (а тепер і відвертий регрес) у Росії, тоді як сусідня країна, як-от Україна, рухається вперед у межах принципово іншої та досконалішої системи. Щодня існування України є загрозою для Путіна самим своїм існуванням.

Тайвань — це країна з етнічною китайською більшістю, що розмовляє мандаринською китайською мовою, з повністю функціонуючої демократичною системою та вільним ринком, що призвело до такого рівня економічного добробуту та політичної стабільності, який неможливо уявити в материковому Китаї.

Тайвань пережив перші періоди диктатури при Чан Кайші, а потім застійне однопартійне правління, щоби стати, можливо, найсильнішою багатопартійною демократією в Азії. Сьогодні Тайвань є повною протилежністю програмі Сі Цзіньпіна та Комуністичної партії Китаю (КПК), які продовжують дотримуватися явно хибної та неймовірно регресивної ідеї про те, що китайський народ не здатний до самоврядування і, отже, для підтримки стабільності необхідна безжалісна система контролю зверху вниз.

Тривалий прогрес і безапеляційне існування Тайваню є екзистенційною загрозою для Сі та керівництва КПК. Тайвань — це китайська нація, яка пішла полярно протилежним шляхом у порівнянні з материковим Китаєм і досягла більш високих результатів за всіма показниками, що мають значення.

У Сі немає й ніколи не було способу переконливо вирішити цю проблему та пояснити її своїм підданим на материку. Це пояснює його одержимість, що триває вже кілька десятиліть, країною, у якій проживає менше людей, ніж у Шанхаї.

Україна та Тайвань представляють майбутнє, але знаходяться прямо навпроти тих, хто прихильний до жорстокої та варварської спадщини злодіянь 20-го століття. Подальший успіх та свобода обох країн ще більше знизить ризик повторення цих подій. Зворотнє також правильне. Ряд, здавалося б, невеликих прикордонних воєн у Європі в 1930-х роках призвів до того, що незабаром після цього в Азії загинуло щонайменше 20 мільйонів людей. Ми ігноруємо чи намагаємося відмахнутися від цієї історичної реальності на свій страх та ризик.

Сі спостерігає

Неможливо уявити, що нарощування російського військового потенціалу та потенційне вторгнення в Україну не обговорювалося під час візиту Путіна до Пекіна як особистого гостя Сі на зимових Олімпійських іграх. Хоча те, що конкретно обговорювалося, до кінця не відомо, про стратегічні наміри Сі можна судити з його фактичних дій під час цього вторгнення.

Крім дивних спроб звинуватити Сполучені Штати у вторгненні Путіна, Сі й керівництво КПК уклали довгострокові контракти на постачання енергоносіїв із російськими державними компаніями — механізм, що дає змогу обійти західні санкції, що постійно посилюються. Це також, ймовірно, призведе до посилення залежності Росії від китайського юаня для розрахунків з операцій та таємної закупівлі ресурсів для російської держави як у Китаї, так і на міжнародних ринках.

Експорт російської зброї також, ймовірно, буде більш вузько сконцентрований на пріоритетах і міркуваннях Сі, враховуючи, що Путін дедалі більше набуває статусу молодшого партнера в цих відносинах. КПК розуміє важелі впливу безжальним стратегічним чином та використовує їх відповідним чином.

Головна помилка Путіна в цій ситуації полягала в тому, що він вважав себе найрозумнішою людиною в цій ситуації. З Путіним або без нього, Росія опиниться в структурно ослабленому стані до Китаю і, отже, підпорядковуватиметься власному стратегічному порядку денному Сі.

Усталений послужний список КПК у відносинах із багатьма іншими країнами, що зазнали міжнародного остракізму, як-от Пакистан, є переконливим доказом цього. Крім Китаю, Індія та В’єтнам є іншими великими регіональними імпортерами російської зброї та систем озброєнь. Малоймовірно, що Сі продовжуватиме миритися з такою ситуацією, оскільки його статус старшого партнера повністю зміцнився.

Крім використання стратегічних помилок Путіна для створення асиметричних переваг у китайсько-російських відносинах, Сі принципово спостерігає за прецедентами, які створюються або не створюються, і визначає, що саме терпітимуть або проти чого реагуватимуть провідні західні та азіатські держави.

Шалені претензії Путіна на Україну засновані на вигаданих історичних фактах, які вигадуються на ходу, поверхневій мовній спільності та поверхневих заявах про спільний етнічний збіг без будь-якого врахування громадянства. Якщо цьому прецеденту буде дозволено знову бути створеним у Європі без серйозних наслідків, то те, що Сі потенційно може спробувати реалізувати в Азії, може затьмарити те, що відбувається в Європі сьогодні, хоч би якою серйозною була ситуація.

Якщо ви вторгнетеся в незалежну демократичну країну, ви пропадете

Сміливі слова, імпровізовані візити до Москви, благання, змішані з невизначеними загрозами «наслідків» та «міжнародної ізоляції» — усе це не змогло стримати амбіції Путіна в Україні, і ми всі зараз живемо з результатами цієї невдачі.

І Захід, й Азія повинні зрозуміти, що тирани все ще живуть серед нас, і вони тісно координують свої дії й беруть приклад один з одного. Хоча в них навіть можуть бути суттєві розбіжності, вони здатні тимчасово відкласти їх убік, щоби зосередитися на спільній стратегічній меті — переорієнтації світового порядку на контроль зверху вниз, диктатури, що самозбагачуються, і заподіяння відвертих страждань мільярдам невинних людей.

Багато хто з покоління наших батьків, бабусь і дідусів були не в змозі сприйняти ці ризики, оскільки в історії людства ніколи не було подій, подібних до Другої світової війни. Сьогодні ми не маємо такого виправдання, і ми зобов’язані перед собою, нашими майбутніми поколіннями й тими, хто боровся й переміг це зло до нас, зупинити ці плани на корені.

Стримування не працює, якщо країна чи країни ефективно не використовують свої комплексні національні ресурси (військові та інші) та не повідомляють чітко та прямо, що вони будуть використані. Сучасні стратегічні концепції, такі як «м’яка сила» та «лідерство ззаду», явно провалилися.

Для того, щоби зберегти наше власне майбутнє, із середньовічними воєначальниками, такими як Путін та Сі, необхідно говорити безпосередньо. Їм треба сказати таке:

«Якщо ви вторгнетесь у незалежну демократичну країну, ви і всі навколо вас втратять усе. Втрата ваших самопроголошених чинів і самонагороджених медалей буде найменшою з ваших проблем. Усе ваше оточення буде знищене, збанкрутоване, і ви не будете в безпеці навіть у власному будинку. Ви можете розпочати цю боротьбу, але ви не матимете жодного контролю над тим, де і як вона закінчиться».

Це не та витіювата дипломатична мова, якій навчають у Кембриджі чи Джорджтауні. Однак це прямий стиль спілкування, який диктатори з особистою історією та стратегічною орієнтацією Путіна та Сі розуміють і насправді поважають.

І Захід, й Азія ніколи більше не повинні опинитися в становищі, коли ми ведемо словесні переговори під дулом пістолета з тими, хто не вірить, що взагалі маємо право на існування. Поєднання демократичного управління, свободи слова та інформації, а також капіталізму вільного ринку призвело до військової переваги та динамічної, міцної економіки, яка постійно впроваджує інновації та виробляє неймовірний достаток. Настав час направити ці можливості прямо на диктатури в Москві та Пекіні.

Слава Україні.

Думки, висловлені в цій статті, є думкою автора й не обов’язково відображають думку The Epoch Times.

Райан Кларк

Райан Кларк — старший науковий співробітник Інституту Східної Азії при Національному університеті Сінгапуру. Його кар’єра охоплює керівні посади в оборонних та розвідувальних технологічних компаніях, інвестиційно-банківській діяльності, біозахисті, стратегічних оцінках, реагуванні на надзвичайні ситуації та правоохоронні органи. Має ступінь доктора філософії Кембріджського університету.

За матеріалами The Epoch Times USA