ІСТИНА І ТРАДИЦІЇ

Бережіть себе, китайські гімнастки!

Велика Епоха
Юйюань Цзін на Олімпійських іграх у Пекіні під час індивідуальних змагань у спортивній гімнастиці серед жінок 15 серпня 2008 р. Фото: Franck Fife/AFP/Getty Images
Юйюань Цзін на Олімпійських іграх у Пекіні під час індивідуальних змагань у спортивній гімнастиці серед жінок 15 серпня 2008 р. Фото: Franck Fife/AFP/Getty Images
На Олімпійських іграх у Пекіні китайські гімнастки виграли перше в історії «золото» в командних змаганнях і ще декілька медалей в індивідуальних змаганнях. Для них це, мабуть, дуже радісний момент. Проте я завжди відчував занепокоєння за цих юних дівчаток.

Коли під час кваліфікаційних змагань 10 серпня Хе Кесінь упала з брусів, я сказав про себе: «Бідна дівчинка!». В пам'яті виринули спогади.

Кілька років тому я відвідав спортивний центр у Фуцзяні, де спостерігав за тренуванням дівчат-гімнасток. Старшим із них було 11 років, молодшим - 7 років. Вони прибули з різних повітів і міст усього Китаю. Бачачи їхні усміхнені обличчя під час тренувань, я думав, що тренування приносять їм щастя; бачачи, наскільки слухняно вони виконують вказівки тренера, я вважав, що вони дуже дисципліновані; бачачи піт на їхніх щоках, я вважав, що вони дуже старанні.

Під час перерви я підійшов до маленької дівчинки. Тренер сердито глянула на неї, і вона швидко відійшла. Хоча вона мені усміхнулася, я побачив біль в її очах.

Давній друг, який супроводжував мене, колишній голова провінціального спортивного комітету, сказав мені: «Тренування ще не закінчене - їм не можна говорити». Чи правильно це? Я почав хвилюватися за цих дівчаток.

Опівдні я обідав із другом на спортивній базі і запитав, чи можна мені поговорити з однією із цих дівчаток. Він відповів, що, звичайно, можна, але у мене не буде права писати про це статті або щось розголошувати. Я посміхнувся.

Тренер підкликала маленьку дівчинку, яка сіла напроти мене. Я запитав: «Скільки тобі років?» Вона сказала: «Мені вісім років».

- Звідки ти?

- Із Сяменя.

- Чи багато труднощів завдають тренування?

- Боротися в ім'я слави країни - це не трудність.

Сказавши це, дівчинка покосилася у бік тренера. Я запитав, чи тужить вона за домом, і вона відповіла: «Я не тужу за домівкою. Я подолаю труднощі, тренуватимуся, щоб захищати честь країни».

Сказавши це, вона знову глянула у бік тренера. Коли вона побачила, що тренер мовчить, більш тихим голосом вона промовила: «Я тужу за мамою, татом, за бабусею і дідусем теж».

Тренер пильно глянула на неї, і вона відразу ж змінила сказане: «Дядечку, я лише трохи за ними тужу, а зараз і зовсім не тужу».

- Ти дійсно за ними не тужиш?

- Я не тужу за ними.

- Справді?

- Я лише трохи тужу.

Я побачив її страх, коли вона дивилася на тренера. Я пильно глянув на тренера, і вона відвела свій погляд від дівчинки. Я сказав: «Покажи мені свої руки». Вона злякалася і швидко забрала руки за спину.

Мій друг сказав: «Покажи їх йому». Я не міг повірити, що це руки маленької дівчинки! Мозолі на них були грубіші, ніж у мене, коли я працював у селі. І це руки дитини? Крихітні долоньки були покриті тріщинами з голим м'ясом. На них також можна було побачити кров, що запеклася. Біль пронизав моє серце, коли я тримав руки дівчинки.

Я глянув на друга і запитав: «Руки твоєї дитини виглядають так само?». Він відповів: «Ти дуже наївний! Усі гімнастки так тренуються».

Я сказав жорсткіше: «Окрім того, що вона поводилася, як робот, говорячи про «боротьбу в ім'я слави країни», крім того, що вона назвала мене «дядечком», що ще зі сказаного нею було правдою? Чи може бути правдою, що вона не тужить за домом, мамою і татом? Країна має бути відповідальною за їхній розвиток, хіба всю відповідальність за країну треба перекласти на ці крихітні плечі? Вони ще діти! Їх треба відправити додому і в школу!»

Мій друг промявлив: «Не створюй мені тут проблем! Пішли!» Він відвів мене за руку. Тренер знизила плечима і похитала головою, вдаючи, що нічого не зрозуміла.

Дорогою назад я взнав кілька основних правил із реалій гімнастики: протягом півроку, за винятком особливих обставин, діти не мають права їздити додому, а батькам не дозволяється їх відвідувати на базі. Три дні після операції на апендицит гімнастка повинна повертатися до тренувань. На час змагань у дівчаток немає іншого вибору, як приймати лікарські препарати, щоб змінити свій біологічний ритм і відкласти менструації.

Я сказав другові: «Ти фашист». Він пояснив мені: «Драконівська система тренувань була введена в нашій країні в 1963 р. У 1964 р. національний спортивний комітет видав указ працювати згідно з драконівськими заходами тренувань, розробленими японським тренером Дайматсу Хіробумі. За стільки років ось чого ми добилися».

Дотримуючись даного слова, до цього я ніколи не розповідав про систему тренувань гімнасток у нашому спортивному центрі. Сподіваюся, батьки або бабусі й дідусі заберуть дівчаток додому якнайскоріше, щоб вони могли вести нормальне життя.

Згідно зі статистикою:

1. Рівень гімнастики у Фуцзяні - найнижчий у країні;

2. У Китаї спортивною гімнастикою займаються 100 000 чоловік, і лише 200 з них уважаються «елітними» спортсменами, що становить усього 0,2 відсотка;

3. Навіть якщо б Китай виграв 10 золотих медалей із гімнастики, це б стосувалося всього лише 0,01 наших гімнасток.

Я не хочу робити великих висновків, що дає ця статистика, але Фуцзянь - не головна «зона лиха» китайського гімнастичного співтовариства. Більшість із цих «зон лиха» розташовані в Пекіні, Гуанчжоу, Хенані, Хуані та Гуансі. Коли розкриється більше статистичних даних, батьки будуть шоковані.

Існує старовинне китайське прислів'я, яке застосовне до збірної Китаю з гімнастики: «Репутація генерала побудована на жертві в десятки тисяч солдатів».

Коли китайські дівчата вперше в історії виграли «золото» в командних змаганнях, і коли Чень Фей виграв своє перше «золото» у вільних вправах, або Хе Кесінь зібралася і завоювала золоту медаль на паралельних брусах, моя печаль була сильніша, ніж радість.