Таліби здійснюють геноцид щодо хазарейців в Афганістані

В Афганістані не дотримуються основних прав громадян. Ба більше, їх порушують найбрутальнішим чином. Головною причиною, хоча й не єдиною, є те, як уряд керує країною.

На Заході класична політична філософія виділяє два основні типи урядів. Існують уряди, які прагнуть дотримуватися того, що сьогодні заведено називати правами людини, і уряди, які в різних формах і різною мірою порушують права людини. Оскільки ідеального уряду не існує, то терпимими для громадян є ті уряди, чиї проступки можна хоча й не виправдати, але перетерпіти з огляду на можливе поліпшення, оскільки вони не порушують фундаментальних прав людини. Це не означає, що неправомірні дії уряду щодо своїх громадян слід ігнорувати. Це означає, що якщо вони не зачіпають фундаментальних прав людини, то ці проступки не ставлять під сумнів легітимність уряду як такого. Звідси випливає, що легітимність урядів, які порушують фундаментальні права людини, може й повинна бути поставлена під сумнів.

На Заході термін "демократія" використовують для позначення не режиму, а такого стану життя людей, за якого ті проступки, що їх уряд може здійснювати на шкоду своїм громадянам, не зачіпають фундаментальних прав, що забезпечують їхню гідність і можливість жити разом. Таким чином, поняття демократії вказує на такий спосіб здійснення влади урядом, який не ущемляє основних прав особистості й заснований на максимально можливій участі громадян у суспільному житті.

Кричуще нехтування правами людини, що лежать в основі гідності особистості та співіснування громадян, робить уряд Афганістану деспотичним, а отже, нелегітимним.

Відмова Афганістану від головного політичного права людини, що лежить в основі всіх інших прав і соціального співіснування, а саме свободи віросповідання, красномовно свідчить про нелегітимність його уряду.

Релігійна свобода — це перше політичне право людини. Якщо громадяни мають можливість вільно ставитися до найважливішого питання, до того, на якому ґрунтуються всі інші права і свободи, то їхнє життя має сенс. Найважливіше питання — це питання про сенс життя і питання про автора життя — Бога, богів, Вищу Істоту або космічний принцип, залежно від релігійних традицій і духовних шляхів. Усі повинні мати свободу узгоджувати своє життя з моральними принципами й чинити відповідним чином.

Водночас людина має бути вільною не вірити в Бога. Тільки така свобода може забезпечити справжній доступ людини до істини.

Крім того, релігійну свободу не слід плутати з релятивізмом, оскільки вона не стверджує, що всі релігії, вірування і духовні шляхи рівні. Навпаки, вона стверджує, що право на вільний пошук істини є основою і серцем будь-якої релігії, віри чи духовного шляху. Тому жодному уряду чи організованій групі не може бути дозволено зневажати це право людини на істину. У цьому і полягає сенс релігійної свободи.

Афганістан і свобода віросповідання

Афганістан сьогодні — це країна, де право на істину обмежується, заперечується і пригнічується. Звісно, це не єдина країна, де таке відбувається. Це країна, де різні релігійні громади розплачуються за недемократичну політику, яка суперечить законним устремлінням людської природи, про що світ, схоже, забув. Схоже, світ вважає, що талібський Афганістан — це вже безнадійний глухий кут.

Афганістан — це країна, де живуть люди, до яких нікому немає діла. Реальні люди — християни, буддисти, індуїсти та мусульмани. Люди, які страждають від жорстокості та насильства з боку уряду, який довільно вирішує, якою має бути релігійна істина, і нав'язує її всім.

Істина, яку нав'язує афганський уряд, — це інтерпретація сунітського ісламу, що насильно виключає всіх, хто її не приймає: християн, буддистів, індуїстів і, звісно, інших мусульман. Ті мусульмани, яких талібський уряд вважає не мусульманами, а небезпечними єретиками — це, наприклад, ахмадити та хазарейці.

Щоб ужитися разом, не обов'язково всім бути однаковими. Порівняння світоглядів, релігій і теології важливе, доречне й необхідне. Відверта дискусія — це добре. Але ніхто не має права перетворювати її на цькування та насильство. Якщо насильство стає інструментом теологічного протистояння, значить, щось не так у самій теологічній концепції.

Те ж саме відбувається і в сусідньому Пакистані. В обох країнах панує схожий світогляд щодо права на істину й релігійну свободу.

В Афганістані ситуація з хазарейцями особливо важка. Ціла громада щодня зазнає насильства, тому що таліби, виховані в афганських і пакистанських коранічних школах, що дають фундаменталістське трактування ісламу, вважають їх просто ізгоями, єретиками.

Це тоталітарне суспільство, в якому деспотичний уряд поглинає всі соціальні функції та всі свободи, є єдиним джерелом права, вищим арбітром добра і зла і, по суті, богом для самого себе.

Злочин геноциду являє собою особливий, унікальний кримінальний випадок. Тому його виконавці заслуговують на викриття, щоб бути зупиненими. Але для цього необхідно остаточно притягнути їх до відповідальності. Можливо, хазарейцям варто наслідувати те, що все успішніше роблять інші переслідувані групи, які стали жертвами геноцидів. Жахливе переслідування Фалуньгун Комуністичною партією Китаю (КПК) призвело до створення Китайського трибуналу. Уйгури, також переслідувані КПК у Східному Туркестані, взявши приклад з Фалуньгун, створили Уйгурський трибунал. Це незалежні суди в Лондоні під керівництвом сера Джеффрі Найса, який з 1998 до 2006 років головував у процесі над колишнім президентом Сербії Слободаном Мілошевичем, який проводився Міжнародним кримінальним трибуналом ООН щодо колишньої Югославії.

Обидва трибунали суворо дотримувалися практики міжнародних кримінальних трибуналів, накопичуючи докази, обговорюючи їх, фіксуючи факти переслідування, щоб потім винести обвинувальний вердикт. Після Китайського та Уйгурського трибуналів світ уже не може вдавати, що нічого не знає.

Можливо, хазарейці могли б подумати про створення Хазарського трибуналу, поклавши на стіл неспростовні докази тривалого геноциду, що чиниться проти них в Афганістані, й перед усім світом закликали б уряд талібів до відповіді за цю навмисну бійню. Можливо, щось почало б змінюватися.

Марко Респінті — італійський професійний журналіст, член Міжнародної федерації журналістів (IFJ), автор, перекладач і лектор, член Консультативної ради Європейської федерації за свободу віросповідання. У грудні 2022 року Загальна федерація миру надала йому звання посла миру. З лютого 2018 року по грудень 2022 року — головний редактор журналу International Family News. Є головним редактором академічного видання Journal of CESNUR і журналу Bitter Winter (журнал про релігійну свободу і права людини).

За матеріалами BITTER WINTER