Нашим світом керує примара комунізму. Частина 16: За екоактивізмом стоїть комунізм

Зміст

Вступ

1. Комуністичне коріння екоактивізму

1) Три етапи розвитку екоактивізму

2) Екоактивізм і марксизм мають однакове коріння

3) Екологічний марксизм

4) Екосоціалізм

5) Зелені — це нові червоні

6) Екотероризм

7) «Грінпіс» — зелений мир не несе миру

2. Міф про консенсус щодо змінення клімату

1) Історія наукового «консенсусу»

— Зі звіту МГЕЗК видалено формулювання, що несуть невизначеність

— МГЕЗК намагається зміцнювати «консенсус» щодо катастрофи

2) Створення та зміцнення догми в науковому співтоваристві

3) Учені не згідні з «консенсусом»

4) Чому вчені-екологи просувають сценарії катастроф

3. Екоактивізм — ще одна форма комунізму

1) Проникнення в політику і створення світового уряду

2) Випади проти капіталізму

3) Придушення протилежних думок за допомогою ЗМІ

4) Маніпулювання «цивільними» групами для розпалювання вуличної революції

5) Нова антилюдська релігія

Висновок: шанувати Бога, відродити традиції й уникнути екологічної кризи
 

Попередня | Перейти до змісту | Наступна

Вступ

Земля є життєвим середовищем людини. Вона дає людям їжу, потрібні для їх життєдіяльності ресурси та умови для розвитку, щоб людство століттями процвітало.

Люди тісно взаємодіють із довкіллям. У традиційній культурі Заходу та Сходу підкреслюється важливість симбіозу людини з природою. З одного боку, «все суще між Небом і Землею створено для існування людини» [1], тобто Небо створило природу для життя людини й людина може раціонально її використовувати. З другого боку, людина у процесі життя має дотримуватися принципів Неба та Землі й у всьому знати міру, а також активно захищати довкілля, яке потрібне для її існування.

У традиційній культурі Заходу кажуть, що природа є милістю Творця, який її створив і передав людям, щоб вони про неї дбали. Тому люди мають дорожити природою та з розумом її використовувати.

Традиційна культура Китаю говорить про рівномірний розвиток усього сущого, без заподіювання шкоди одне одному. У конфуціанському трактаті «Чжун юн» («Учення про середину») сказано: «Усі речі розвиваються разом і не перешкоджають одна одній; усі принципи здійснюються разом і не вступають в суперечність один з одним» [2].

Давні китайці віддавна розуміли важливість захисту довкілля. В історичних записах ідеться про те, що за часів легендарного імператора Юя заборонялося навесні рубати дерева, щоб не перешкоджати їхньому росту, а влітку сітками ловити рибу, щоб не перешкоджати її розмноженню [3]. Цзенцзи (філософ, учень Конфуція, — прим. пер.) казав: «Дерева слід рубати у свій час, птахів і звірів можна вбивати також у свій час» [4]. Ці слова означають, що природу треба оберігати, цінувати її і використовувати її помірно.

Після промислової революції забруднення почало завдавати серйозної шкоди довкіллю й люди почали звертати увагу на цю проблему. Після ухвалення низки відповідних законів і заходів, забруднення було взято під контроль і загальна ситуація покращилася. У цьому процесі в людей з’явилося усвідомлення важливості захисту довкілля та їхні дії в цьому напрямку заслуговують схвалення.

Тут треба розділити деякі поняття, а саме: захист довкілля, екологічний рух та екоактивізм (зелена політика). Значення поняття захисту довкілля випливає з його назви. Тобто це різні заходи щодо захисту та збереження природи, які почали застосовуватися із самого початку виникнення цивілізації людства. Але це поняття не має жодного стосунку до того, що називають рухом на захист довкілля, та до будь-яких інших політичних ідеологій.

Екологічний рух — це низка соціальних чи політичних рухів, метою яких є владнання екологічних проблем. Їх основне завдання — за допомогою масштабних громадських акцій, випадів з боку ЗМІ й різних складних і заплутаних політичних маніпуляцій змінити політику, а також звичне ставлення та вчинки людей щодо довкілля.

Екоактивізм (інша поширена назва — «енвайронменталізм», від англ. environment, «довкілля» — прим. пер.) є філософією й політичною ідеологією, у якій підкреслюється важливість захисту довкілля й гармонійне співіснування людини з природою.

Витоки екологічного руху та екоактивізму не однакові з витоками комунізму, але примара комунізму дуже спритно може використовувати у своїх інтересах громадські рухи й різні суспільні явища. Зокрема вона давно вже систематично запланувала, як можна використовувати сучасну зелену політику.

За нинішнім глобальним екоактивізмом стоять дуже заплутані чинники. Використовуючи зворушливі аргументи й добрі спонукання людей, він дав початок політичному рухові, що охопив увесь світ. До цього руху залучено чимало добрих людей з почуттям справедливості, які справді хвилюються за майбутнє нашого людства. Але за цим рухом стоять комуністи, які постаралися максимально його політизувати, радикалізувати й навіть перетворити на релігію. Вони зробили так, що моральні основи, які стимулювали людей охороняти природу, було цілком забуто, а пропаганда, яка вводить в оману, і навіть різні примусові політичні маневри стали керівною лінією цього руху. Нині екоактивізм перетворився на одну з форм комунізму.

У цій частині книги ми детально розглянемо взаємозв’язок між комунізмом та екоактивізмом, а також розповімо про те, якої мутації зазнав екоактивізм і до яких наслідків це може призвести.

1. Комуністичне коріння екоактивізму

Щоб досягти цілі знищення людства, примара комунізму провела багато ретельних приготувань. Комунізм виник у Європі, потім за допомогою насильницьких революцій комуністи захопили владу у двох великих державах — Росії та Китаї, після чого почалося тривале протистояння між комуністичним табором і західним світом під час так званого періоду Холодної війни. Після розпаду СРСР і розвалу комуністичного табору у Східній Європі примара почала поширювати фактори комунізму одночасно на Заході та Сході з метою створення світового уряду, який би контролював усе. Щоб досягти цієї мети, примарі треба було створити або ж використовувати якогось «ворога», який був би здатний загрожувати всьому світові. Такий «ворог» потрібний для залякування людей, щоб вони відмовилися від особистих свобод, національної незалежності й державного суверенітету. Отже, вибір примари комунізму впав на створення в людей страху перед екологічною катастрофою світового масштабу.

1) Три етапи розвитку екоактивізму

Виникнення й розвиток екоактивізму тісно пов’язані з комунізмом. У своєму розвитку екоактивізм пройшов три основних етапи.

Перший етап — формування теоретичної основи. Цей етап почався 1848 року, після публікації Марксом та Енгельсом «Маніфесту Комуністичної партії», і тривав до 1970 року, коли було відсвятковано перший День Землі. У цей період Маркс і його послідовники не робили екоактивізм одним з основних аспектів своєї теорії, але марксистський атеїзм і матеріалізм мають спільну спрямованість з екоактивізмом.

Маркс заявляв, що капіталізм протистоїть природі (тобто довкіллю). Послідовники Маркса придумали слово «екосистема». В останні 10 років цього першого етапу, тобто в період з 1960 до 1970 року, у США вийшли друком дві книги, що стали бестселерами. Це «Мовчазна весна» (1962) і «Популяційна бомба» (1968). Після цього в колективну свідомість щільно ввійшов термін екоактивізм, що мав на увазі захист довкілля.

Початок другого етапу ознаменувався першими великими заходами з нагоди святкування Дня Землі 1970 року. 1972 року було проведено першу Конференцію ООН з проблем довкілля, яка й дала початок міжнародному рухові на захист довкілля. У період другого етапу з’явилося безліч екологічних організацій і різноманітних рухів. У США та Європі проходили протести, збори, «дослідження», що мали наступальний характер», а також було розгорнуто відповідну пропаганду.

Під час руху контркультури у 60-х роках минулого століття чинники комунізму вийшли на політичну та громадську сцену у формі руху за громадянські права та антивоєнного руху. Потім комунізм продовжив поширюватися у формі руху за права жінок, рух за легалізацію одностатевих шлюбів та інших антикапіталістичних рухів. Після 70-х років, коли рух проти війни у ​​В’єтнамі почав послаблюватися, комуністи здійснили агентурне проникнення до державної системи управління, де почали «внутрішній великий похід», а також у фемінізм та екоактивізм. Це і стало основною причиною зростання впливу екоактивізму. Представниками однієї з головних сил, що дали поштовх його посиленню, були хіпі, які відіграли ключову роль у русі контркультури. Тобто після розпаду радянського блоку комуністи загорнули себе у красиву обгортку екоактивізму й організували в усьому світі новий комуністичний рух під іншою назвою.

Третій етап розпочався напередодні закінчення Холодної війни. 1988 року було створено Міжурядову групу експертів зі змінення клімату (МГЕЗК), після чого у сфері політики почали впроваджувати концепцію «глобального потепління» [5]. 1990 року, напередодні розпаду СРСР, у Москві відбулася Міжнародна конференція з довкілля. Під час цієї конференції тодішній генсек КПРС Михайло Горбачов виступив із пропозицією створити міжнародну систему екологічного моніторингу та підписав союзний договір про створення «особливих екологічних зон», підтримавши в такий спосіб проєкт ООН із захисту довкілля. Він також запропонував провести наступну конференцію з цієї теми (відбулася у Бразилії 1992 року) [6]. Пізніше ми побачили, що майже всі західні екологи практично цілком прийняли його пропозиції.

Великі американські політики написали відкритого листа «для тих, хто сумнівається в теорії глобального потепління». У такий спосіб екологи (лідерами яких є видозмінені комуністи) створили для людства головного ворога — глобальне потепління.

На цьому третьому етапі було різко посилено пропаганду так званого захисту довкілля, у великій кількості почали ухвалюватися екологічні закони й підписуватися екологічні конвенції. Уся ця діяльність провадилася у великих масштабах. Екоактивізм став основним інструментом обмеження громадянських свобод у різних країнах, позбавлення національного суверенітету та атак на західне суспільство.

Після закінчення Холодної війни колишні комуністи Східної Європи, західні комуністи та попутники комунізму перебудувалися і стали активними учасниками руху на захист довкілля. Як наслідок, цей рух ще більше посилився і набув явного відтінку комунізму.

2) Екоактивізм і марксизм мають однакове коріння

У західних і східних істинних релігіях говориться, що людину створив Бог за своєю подобою. Виходячи з цього, людське життя є більш цінним, аніж життя інших жителів Землі. Довкілля також створив для людей Бог, і люди мають обов’язок захищати його та оберігати. Тобто це природа існує для людини, а не навпаки. Але атеїсти й матеріалісти вважають, що людське життя не є особливим.

У своїй книзі «Анти-Дюрінг: Переворот у науці, здійснений паном Ойґеном Дюрінгом» Енгельс написав: «Життя — це спосіб існування білкових тіл» [7]. Виходить, що життя людини — це особлива форма існування білка, яка нічим не відрізняється від життя тварини чи рослини. Отже, під приводом захисту природи людей можуть позбавити волі й навіть життя.

1862 року Юстус фон Лібіх, німецький хімік і соратник Маркса, у своїй праці, присвяченій органічній хімії, різко розкритикував британських селян, які як добрива використовували імпортний послід. У середині ХIХ століття британські селяни за допомогою посліду значно збільшили обсяги врожаю, і Англія мала надлишок сільгосппродукції. Добрива зі пташиного посліду приносили користь не лише селянам, а й торгівцям, тобто дуже багатьом британцям. Чому ж фон Лібіх засудив використання цього природного матеріалу?

Його так званий праведний гнів був викликаний чотирма причинами: 1. Завдання шкоди природі під час збору пташиного посліду. 2. Підприємці, що працюють у цій галузі, нещадно експлуатують робітників, видаючи їм низьку зарплату. 3. Рясні врожаї стимулюють зростання чисельності населення, потреби в їжі зростатимуть, і в підсумку природа не зможе витримати такого навантаження. 4. Збільшення чисельності населення й худоби означає збільшення кількості відходів життєдіяльності та сміття [8].

Маркс, який у той час був занурений у написання «Капіталу», вивчив праці фон Лібіха і висловив схвалення. Він сказав, що той «з позиції природознавства показав руйнівний і негативний бік сучасного сільського господарства» [9]. Як і фон Лібіх, Маркс уважав згубним використання будь-яких природних ресурсів для створення багатства. Він зробив такий висновок: «Раціональне сільське господарство є несумісним з капіталістичною системою» [10].

Коли Ленін із більшовиками захопив владу в Росії, він одразу ж ухвалив «декрет про землю» і «декрет про ліси». У такий спосіб було націоналізовано всі земельні, лісові та водні ресурси, а також корисні копалини, ресурси тваринного й рослинного світу. Людям було заборонено самовільно користуватися цими ресурсами [11].

Американський письменник Брайан Сассман у своїй книзі «Екотиранія: Як зелена програма лівих зруйнує Америку» вказав, що ідеологія Маркса й Леніна значною мірою збігається з ідеологією нинішніх екологів. Він зокрема писав, що, на думку сучасних екологів, ніхто не має права наживатися на природних ресурсах, така нажива є аморальною, і якщо це якомога швидше не зупинити, то нашій планеті настане кінець [12].

Світовий рух за захист довкілля зачепив багатьох мислителів, політиків, учених, суспільних активістів, співробітників ЗМІ тощо. Ми не перелічуватимемо тут їх усіх, а також їхні вчинки та висловлювання, але є одна людина, яка заслуговує на особливу увагу, — це канадець Моріс Стронг, засновник програми ООН з довкілля (ЮНЕП). 1972 року Стронг організував Конференцію ООН з проблем довкілля, а 1992 року Конференцію ООН з довкілля й розвитку.

Тітка Моріса Стронга, відома американська прокомуністична журналістка Анна Луїза Стронг, багато років прожила в СРСР і Китаї, здійснила на свого племінника великий вплив. Моріс прямо казав, що ідеологічно він є соціалістом, але застосовує методи капіталістів [13].

Деякі вважали, що Стронг «до страшної міри прагне влади», що його погляди «такі ж радикальні, як і погляди екологів, які протестують на вулицях», але водночас він не вигукує гасел, стоячи за поліцейськими загородженнями під час міжнародних конференцій, а сам головує на цих конференціях [14].

Обіймаючи посаду керівника ЮНЕП, Моріс Стронг висловлював погляди, які мало чим відрізняються від поглядів Маркса: «Право приватної власності на землю є основним інструментом накопичення багатства, що стимулює соціальну нерівність. Отже, право користуватися землею неодмінно має належати державі» [15]. Після виходу на пенсію Стронг переїхав до Пекіна. Помер він 2015 року.

Наталі Грант Врага, фахівець щодо СРСР, яка глибоко вивчала дезинформаційні війни, писала: «Захист довкілля вже перетворився на головний інструмент випадів проти всього західного. Під приводом захисту довкілля можна вжити низку заходів щодо руйнування промислової основи розвинених країн. Можна за допомогою зниження рівня життя [в розвинених країнах] і втягування суспільства в комуністичні цінності досягти мети створення хаосу» [16].

Насправді ідеологія екоактивізму походить не лише від колишнього комуністичного блоку. Це є набагато глибшим і зачіпає глобальну мету комуністів з підриву свободи в усьому світі. Комуністи діють одночасно на Заході та Сході. У вільному світі вони також посіяли насіння руйнування.

Різні групи, рухи й політика екоактивізму мають тісний зв’язок з комунізмом. Ми обґрунтуємо це на конкретних прикладах.

3) Екологічний марксизм

Терміни «екологія» та «екосистема» було запропоновано наприкінці XIX — початку XX століття британцями Рейем Ланкестером та Артуром Тенслі. Обидва вони були фабіанцями (фабіанство — різновид марксизму).

Ланкестер був зоологом, а також другом юності Маркса й частим його гостем. Він був одним з небагатьох людей, які прийшли на похорон Маркса. У своєму листі до Маркса Ланкестер писав, що отримав велику користь від прочитання «великої праці» під назвою «Капітал» [17].

Тенслі був найбільшим ботаніком Англії, а також першим головою «Британського екологічного товариства». Саме він запропонував термін «екосистема». Водночас у студентські роки він зазнав глибокого впливу Ланкестера [18].

Отже, можна зрозуміти, що екологія як наука бере свій початок у марксизмі. Звичайно, екологія та екоактивізм — не одне й те саме. Наука екологія вивчає зв’язок між живими організмами й довкіллям, а екоактивізм звертає особливу увагу на екологічні катастрофи. Але екологія може надати теоретичну основу для різних за своїми масштабами екологічних лих. Вона має тісний зв’язок з екоактивізмом. Екологічний марксизм виник саме з науки екології.

Екологічний марксизм увібрав у себе не лише марксистську концепцію економічної кризи, а й концепцію екологічної кризи. Він розширив і розвинув суперечності між робітниками й капіталістами, а також поглибив суперечності між виробництвом і довкіллям. Можна назвати це теорією подвійної кризи й подвійних суперечностей. Говорячи теоретичною мовою, серед фундаментальних суперечностей капіталізму, про які казав Маркс, первинним конфліктом було названо суперечності між продуктивними силами й виробничими відносинами; вторинним конфліктом є суперечності між разом узятими продуктивними силами й виробничими відносинами та умовами виробництва (екосистемою). Первинний конфлікт може призвести до економічної кризи, а вторинний — до екологічної [19].

За сто з гаком років на практиці було доведено, що економічна криза не призводить до знищення капіталізму, як це описував Маркс, а навпаки, до ще більшого його процвітання. Отже, друга криза — екологічна — стала основним інструментом комуністів. Учені лівого крила відшукали в марксизмі теоретичні основи для руху на захист довкілля, тим самим прискорюючи радикалізацію екоактивізму.

4) Екосоціалізм

Як видно з назви, екосоціалізм — це ідеологія, яка об’єднує екологію та соціалізм. Жартома його ще називають кавуном, тобто зовні він зелений, а всередині червоний. Його прихильники, яких називають «червоно-зеленими», додали в екологію класичні вимоги соціалізму, наприклад, так звану «соціальну справедливість». Тобто вони виступають за те, щоб за допомогою екології побудувати соціалізм.

Найбільш виразно позицію екосоціалістів висловлено в «Екосоціалістичному маніфесті», опублікованому 2001 року Джоелом Ковелом і Міхаелем Леві. Ковел висував свою кандидатуру на президентських виборах у США 2000 року від Партії зелених, але програв. Леві є членом троцькістського «Четвертого інтернаціоналу». Він заявляв, що капіталізм не може владнати проблему екологічної кризи, тому в майбутньому його неодмінно буде замінено на екосоціалізм.  На їхню думку, екосоціалізм не є відгалуженням соціалізму чи його фракцією, а є новою назвою соціалізму в сучасній епосі [20].

2002 року Джоел Ковел опублікував свою книгу «Природний ворог: Кінець капіталізму чи кінець світу?» У книзі він докладно описав свою теорію екосоціалізму, висловив різку критику на адресу капіталізму й виступив за ще радикальніші методи зміни нинішньої ситуації [21].

5) Зелені — це нові червоні

Коли екоактивізм проник у політику, з’явилася так звана зелена політика або, як її ще називають, екополітика. У багатьох країнах було створено партії зелених, які є породженням зеленої політики. Беручи участь у регіональних і державних виборах, вони намагаються проникнути в кола, які ухвалюють рішення, і через них утілювати в життя свої концепції. Сфера зеленої політики часто не обмежується лише питаннями, що стосуються екології. Вона також стосується питань «соціальної справедливості», фемінізму, масової демократії, пацифізму тощо.

«Світові зелені» — це міжнародна організація, створена зеленими партіями й політичними рухами всього світу. 2001 року вона ухвалила Глобальну хартію Зелених, яка наскрізь просякнута марксизмом. Виходячи з концепцій рівності, які містяться в цій хартії, людина стоїть на одному щаблі з тваринами [22].

Екосоціалізм часто керується ідеями соціалізму й комунізму, водночас після розпаду СРСР і комуністичного табору в Східній Європі багато колишніх комуністів почали самі створювати зелені партії чи вступати в такі, що вже існують. Отже, серед членів зелених партій є дуже багато людей з лівими поглядами. Їх називають «зелені ліві».

Колишній радянський генсек Михайло Горбачов після розпаду СРСР намагався повернутися на політичну арену, але вкрай невдало. Тоді він вирішив стати екологом і створив організацію «Міжнародний Зелений Хрест». Він явно привніс у свою екологічну діяльність фактори комунізму, якими сам був просякнутий. У його промовах часто містився натяк на створення всемогутнього світового уряду, який зміг би запобігти екологічній катастрофі [23].

Також є чимало західних компартій, які безпосередньо беруть участь в екологічному русі. Наприклад, одним із засновників руху «Зелена заборона» (Green Ban) в Австралії є Джек Манді. Він член компартії Австралії, а його дружина — голова цієї партії [24].

Щороку 22 квітня відзначається свято «Міжнародний день Матері-Землі», яке було засновано ООН. Пращуром цього свята було свято «День Землі». Уперше його відзначали 22 квітня 1970 року, якраз на 100-річчя з дня народження Леніна. Збіг? Можливо. Але, зважаючи на те, як ліві сили керують екологічним рухом у світі, багато хто не вважає це збігом.

6) Екотероризм

З часу свого виникнення, зазнавши впливу лівого крила, екоактивізм був досить радикальним. Він мав безліч радикальних відгалужень, таких як глибока екологія, екофемінізм, соціальна екологія, біорегіоналізм тощо. Є серед них й особливо радикальні. Найвідоміші з них: «Земля понад усе!», «Фронт звільнення Землі» тощо. Ці організації здійснюють акції «прямої дії», такі як вибухи й підпали, щоб зупинити руйнування довкілля. Таку діяльність називають екотероризмом.

Організація «Земля понад усе!» з’явилася 1979 року. Її гасло: «Жодного компромісу у справі захисту Матері-Землі!» Діяльність організації здебільшого спрямовано на припинення вирубки лісів, будівництва гребель тощо. Одним із поширених методів протестів у членів цієї організації є сидіння під деревами чи на деревах, які підлягають вирубці. Їм удалося залучити до своїх лав багато людей, включно з лівими, анархістами, а також противниками традицій.

1992 року один з найрадикальніших членів організації «Земля понад усе!» створив її філію під назвою «Фронт звільнення Землі». Основним способом протесту там були підпали. Наприкінці 2000 року на американському острові Лонг-Айленд за одну ніч було вщент спалено дев’ять розкішних особняків. Сталося це, бо їх було побудовано на території природного лісу. Члени організації «Фронт звільнення Землі» написали на місці згарища гасло-погрозу: «Якщо ви побудуєте, ми це спалимо!» 2005 року ФБР оголосила, що організація «Фронт звільнення Землі» є найбільшою терористичною загрозою на території США, вона скоїла понад 1200 злочинів і завдала шкоди в розмірі кількох десятків мільйонів доларів [25].

Діяльність цих організацій давно вже вийшла за межі звичайних політичних протестів і розбіжностей у поглядах. Комуністична ідеологія використовує ненависть, щоб перетворити екологів на екотерористів, які мало чим відрізняються від звичайних терористів.

7) «Грінпіс» — зелений мир не несе миру

Найбільшу у світі екологічну організацію «Грінпіс» («Зелений мир») було створено 1971 року. Вона має офіси в 40 країнах, і її річний дохід становить понад 350 мільйонів доларів США. «Грінпіс» також є однією з радикальних екологічних організацій.

Пол Вотсон, колишній активіст «Грінпісу», якого виключили з організації 1977 року, казав: «Секрет успіху Девіда Мактаггарта (засновник «Грінпісу») є секретом успіху "Грінпісу": не має значення, якою є правда, важливо те, що люди вважають правдою... ти є таким, яким тебе описують ЗМІ. "Грінпіс" став легендою, став машиною для створення легенд» [26].

Патрік Мор, колишній президент канадського відділення «Грінпісу», раніше цілком присвячував себе справі захисту довкілля. Пізніше він покинув «Грінпіс», оскільки виявив, що політика цієї організації круто зсунулася ліворуч [27], і що сама організація перетворилася на екстремістську групу з політичними цілями. Наприклад, вона вороже ставиться до широко розповсюджених промислових хімікатів. Але її позиція базується на політичних, а не наукових цілях [28].

Для досягнення мети можна не рахуватися з будь-якими методами — саме таку стратегію обрали радикальні екологічні організації, включно з «Грінпісом». У цьому проявляється схожість між радикальним екоактивізмом і комунізмом.

2007 року шестеро членів «Грінпісу» проникли на британську вугільну електростанцію і влаштували там погром, чим завдали матеріальної шкоди в розмірі 30 тисяч фунтів стерлінгів. На них подали до суду, і вони визнали, що хотіли вивести електростанцію з ладу, щоб вона в підсумку закрилася. Але вони також заявили, що в такий спосіб мали намір запобігти ще більшій шкоді (кліматичній катастрофі від викиду парникових газів). Як наслідок, суд визнав їх невинними. До цього випадку «Грінпіс» уже кілька разів стикався з подібними судовими позовами, поданими за погроми на атомній електростанції, у цехах автомобільної компанії, авіазаводі тощо. [29]

Дивлячись на те, як виправдовують подібні дії суди, багато людей запитують себе: чи залишилася ще грань між законністю та беззаконням?

Класичний марксизм-ленінізм за допомогою утопічної теорії легалізував убивства й бандитизм. А комуністи, одягнувшись у захисників довкілля, сурмлять про екологічну катастрофу, спотворюючи цінності людей.

У вищеописаному прикладі членам «Грінпісу» вдалося переконати суддів у тому, що мотиви вчинення ними злочинних дій цілком законні та правильні. Це й відображає те, наскільки глибоко ввели в оману людей, якщо вони приймають такі лихі ідеї. Комуністи хочуть, щоб люди відмовилися від загальнолюдських цінностей, — це один з їхніх методів знищення людей.

2. Міф про консенсус щодо змінення клімату

Тема про зміну клімату є однією з найбільш гаряче обговорюваних у сучасному суспільстві. Також не вщухають суперечки навколо цієї теми у ЗМІ й політичних колах. Найпоширенішою є думка про те, що занадто великі викиди парникових газів призвели до глобального потепління, і це в підсумку може призвести до кліматичної катастрофи. Такий висновок уважається науковим консенсусом або усталеною наукою. На думку деяких екологів, незгода з цим висновком є ​​не лише ненауковою, а й антилюдяною.

Вищезазначені члени організації «Грінпіс» довели на суді свою невинність саме за допомогою таких наукових фахівців, які заявили, що парникові гази, які викидаються електростанцією в атмосферу, приведуть до повної загибелі 400 біологічних видів.

Але чи дійсно в наукових колах є єдина думка з цього питання? Член академії наук США і колишній професор з аерології Массачусетського технологічного інституту Річард Ліндзен назвав одну зі своїх наукових статей так: «Кліматологи ще не дійшли єдиної думки» [30].

Колишній заступник міністра енергетики США з науки, професор Нью-Йоркського університету, фізик-теоретик Стівен Кунін у своїй статті написав: «Кліматологи ще не визначилися: ми ще дуже далекі від знань, потрібних для вироблення належної політики з питань клімату» [31]. В іншій статті він нагадав читачам: «Широка громадськість майже нічого не знає про гарячі суперечки, які точаться серед кліматологів. На нещодавніх зборах, які проводила національна лабораторія, я звернув увагу на те, що понад 100 дослідників з уряду і з інститутів сперечалися між собою, намагаючись виділити вплив людства на клімат з природної зміни клімату. Мова йшла не про нюанси, а про фундаментальні аспекти нашого розуміння [клімату], таких як очевидне й несподіване уповільнення глобального підвищення рівня моря за останні два десятиліття» [32].

Починаючи з 1880 року, температура поверхні Землі загалом підвищилася. Люди збільшують кількість вуглекислого газу та парникових газів в атмосфері Землі, що стимулює підвищення температури. Щодо цих фундаментальних питань у наукових колах немає розбіжностей. Основними предметами суперечок науковців є наступні питання: потепління є наслідком діяльності людини чи воно відбувається із природних причин? Наскільки потеплішає наприкінці ХХI століття? Чи можна спрогнозувати, як змінюватиметься клімат у майбутньому? Чи призведе потепління до катастрофи?

Але в наукових колах дійсно досягнуто певного «консенсусу» та ухвалено якісь «остаточні рішення» з питання зміни клімату. Сталося це тому, що голосам проти цього «консенсусу» дуже важко пробитися в ЗМІ та спеціалізовані наукові видання.

Майкл Даглас Гріффін, фізик і колишній керівник НАСА, 2007 року в інтерв’ю Національному громадському радіо (NPR) сказав:

«Я не сумніваюся в тому, що тенденція глобального потепління існує. [Але] я не впевнений, що буде справедливо сказати, що це проблема, з якою ми маємо боротися. Припускати, що це проблема, означає припускати, що клімат Землі сьогодні є оптимальним, найкращим кліматом, який ми могли б мати або коли-небудь мали, і що нам потрібно зробити кроки, щоб переконатися, що він не зміниться.

По-перше, я не думаю, що люди можуть гарантувати, що клімат не зміниться, як показали мільйони років історії. І, по-друге, я б запитав, яким людям — де і коли — буде надано привілей ухвалити рішення про те, що саме цей клімат, який ми маємо тут і зараз, є найкращим кліматом для всіх інших людей. Я думаю, що це досить зарозуміла позиція для людини» [33].

Він лише намагався сказати, що наука має поводитися в цьому питанні скромніше, але відразу ж зазнав різкого осуду з боку ЗМІ та деяких кліматологів, які навіть заявили, що, навпаки, це його висловлювання демонструє пихатість і зарозумілість. На другий день після публікації цього інтерв’ю Гріффін, не витримавши тиску, вибачився за свої слова [34].

Минуло кілька місяців після цього скандалу, і в іншому інтерв’ю він дав такий коментар: «Особисто я вважаю, що в обговоренні питання змінення клімату люди вже зайшли надто далеко, аж до того, що з технічного погляду обговорення цієї теми є просто незаконним. Це вже фактично набуло статусу релігії, і я вважаю, що це сумно». Щодо так званого наукового консенсусу з цього питання Гріффін сказав, що цей «консенсус» не є плодом наукового процесу. На його думку, розвиток науки — це результат суперечок і дискусій: «Ти створив якусь теорію, опублікував свої дані, удосконалив свою концепцію, а потім інші люди починають це спростовувати або ж намагатися спростувати. Таким є процес формування наукового консенсусу» [35]. Отже, спроби припинити наукові суперечки самі собою явно суперечать духові науки.

У квітні 2014 року почесний член Королівського метеорологічного товариства, колишній керівник Європейського центру середньострокових прогнозів погоди професор Леннарт Бенгтссон став членом ради директорів Фонду політики глобального потепління (GWPF) (мозковий центр, що кидає виклик теорії глобального потепління). Оскільки він був авторитетним ученим у цій сфері, то привернув пильну увагу й зазнав великого тиску з боку колег з усього світу. За два тижні він був змушений покинути GWPF. У своїй заяві про звільнення він написав, що «величезний колективний тиск» призвів до того, що він «почав хвилюватися за своє здоров’я та безпеку». «Колеги мене більше не підтримували, а ті, хто зі мною співпрацював, вийшли з наших спільних проєктів... Я ніколи не чекав нічого подібного в такому мирному співтоваристві, як метеорологія. За останні роки воно явно змінилося» [36]. І він мав цілковиту рацію щодо цих змін.

Насправді так званий науковий консенсус щодо змінення клімату вже перетворив теорію змінення клімату на догму. Це також стало догмою і для сучасних екоактивістів — вони не терплять жодних спроб її оскаржити. Учені, ЗМІ та екологи, які прийняли цю догму, спільно пропагують катастрофу й сіють страх. Цю догму використовує примара комунізму для залякування людей, щоб люди слідували її планам. Дивлячись на процес створення і зміцнення цієї догми, можна побачити отруйні зуби й гострі кігті примари, її обман і боротьбу.

1) Історія наукового «консенсусу»

1988 року було створено Міжурядову групу експертів зі змінення клімату (МГЕЗК). Однією з її основних місій є раз на п’ять років на підставі оприлюднених наукових досліджень давати свою авторитетну оцінку з питання змінення клімату, формувати щодо цього «науковий консенсус» і надавати наукові обґрунтування для ухвалення відповідних законів [37]. У звітах організації наводиться список із кількох тисяч авторитетних фахівців галузі, які брали участь у їх складанні. Отже, зроблені в цих звітах висновки часто називають «консенсусом» тисяч провідних учених світу.

1992 року в Рамковій конвенції ООН про змінення клімату (РКЗК) було заявлено, що потрібно стабілізувати концентрацію парникових газів на рівні, який запобіг би небезпечному антропогенному втручанню в кліматичну систему. Слід зазначити, що в цій заяві вже не піддається сумніву припущення про те, що змінення клімату викликано діяльністю людини і що воно може створити небезпеку.

МГЕЗК поставила перед собою завдання оцінити вплив діяльності людини на клімат, а також небезпеку змінення клімату для довкілля й соціальної економіки [38]. Своєю заявою, у якій участь людини у зміненні клімату має вигляд встановленого факту, РКЗК фактично вказала МГЕЗК, у якому напрямку треба рухатися. Ба більше, якщо виявиться, що змінення клімату не становить небезпеки і що його спричинила не діяльність людини, тоді не треба буде ухвалювати додаткових законів, а отже, зникне сенс існування МГЕЗК. Це також дуже звузило напрямок діяльності цієї організації [39].

З огляду на вищеописану ситуацію, неважко зрозуміти наступні кілька подій, які відбулися у процесі створення «консенсусу»:

Зі звіту МГЕЗК видалено формулювання, що несуть невизначеність

Напередодні публікації 1995 року другого звіту МГЕЗК фізик зі світовим ім’ям, колишній президент Національної академії наук США Фредерік Зейтц отримав копію цього документа. Прочитавши його, він виявив, що після остаточного узгодження тексту з ученими й до його друку в тексті було зроблено багато виправлень. Серед іншого зі звіту було цілком видалено зміст, який надає відтінок невизначеності впливові людини на змінення клімату.

Газета «Волл-стріт джорнал» процитувала Зейтца, який сказав: «Будучи членом американського наукового співтовариства понад 60 років, включно з періодом, коли я обіймав посаду президента Національної академії наук США й голови Американського фізичного товариства, я ніколи не бачив більш тривожного спотворення процесу експертної оцінки, ніж події, що призвели до цієї доповіді МГЕЗК» [40].

Зокрема, зі звіту було видалено наступні рядки [41]:

«Немає наукових доказів, які явно підтверджують, що конкретні причини очевидного ​​нам змінення [клімату] полягають у збільшенні кількості парникових газів».

«Аж донині жодне дослідження не підтверджує, що причина всіх або частини виявленого змінення клімату полягає в діяльності людини».

«Поки не зменшиться невизначеність щодо загальної міри природної мінливості кліматичної системи, будь-яка заява про те, що виявлено ​​значне змінення клімату, може бути спірною».

Незважаючи на те, що пізніше МГЕЗК заявило, що всі зміни було узгоджено з авторами, цей випадок показав, що звіти організації робляться під впливом політичних факторів. МГЕЗК не проводить досліджень, а здебільшого використовує дослідження, проведені іншими, і на базі них робить свої прогнози та висновки. Але в сучасних дослідженнях щодо цього є багато розбіжностей. Тому, щоб досягти потрібного «консенсусу», МГЕЗК у своїх звітах просто видаляє все те, що не відповідає позиції, яку вона просуває.

У квітні 2000 року в початкому тексті проєкту третього звіту МГЕЗК йшлося: «Людство значною мірою впливає на клімат». У жовтні того ж року з’явився виправлений текст, у якому говорилося: «Збільшення викидів людьми парникових газів, можливо, відіграло явну роль у потеплінні, яке було помічено протягом останніх 50 років». І в остаточній версії документа акценти було ще більше посилено: «Є дуже велика ймовірність того, що потепління, яке ми спостерігаємо протягом останніх 50 років, здебільшого викликано збільшенням концентрації парникових газів».

Коли в Тіма Хайяма, представника Програми ООН з довкілля, запитали, чи є наукове обґрунтування, на підставі якого було внесено такі зміни в текст, він щиро відповів: «Нових наукових відкриттів немає, але вчені хотіли б надати чіткі й переконливі дані людям, які визначають політичний курс» [42].

Отже, Рамкова конвенція ООН про змінення клімату дала МГЕЗК домашнє завдання, надавши правильні відповіді, й МГЕЗК виконала це завдання на «відмінно».

МГЕЗК намагається зміцнювати «консенсус» щодо катастрофи

Пол Рейтер, професор із французького Інституту Пастера, є авторитетним фахівцем у галузі профілактики малярії та інших хвороб, що переносяться комахами. Він був незгідний зі звітами МГЕЗК і пригрозив почати проти організації судову тяжбу. Він також зажадав видалити зі звітів МГЕЗК своє ім’я, яке стояло у списку «2000 провідних світових учених», що нібито підтримують зміст цих звітів. Професор Рейтер сказав: «Може здатися, що звіти МГЕЗК є спільною позицією всіх провідних учених, але це неправда» [43].

25 квітня 2006 року у своєму виступі перед Сенатом США Пол Рейтер сказав: «Подразнювальний аспект цих дебатів полягає в тому, що таку хибну "науку" було підтверджено й винесено на слухання впливовими групами "фахівців". Я тут особливо вказую на Міжурядову групу експертів зі змінення клімату. Що п’ять років ця організація, створена під егідою ООН, публікує "науковий консенсус" провідних світових учених з різних аспектів питання змінення клімату. Крім того, що процес відбору вчених є сумнівним, цей консенсус є політичним, а не науковим» [44].

Екологи стверджують, що слідом за потеплінням клімату у світі лютуватимуть малярія та інші хвороби, які переносяться комахами. Це також стверджує й МГЕЗК. 27 листопада 2007 року інформаційне агентство «Блумберг» повідомило: «Згідно з доповіддю ООН, глобальне потепління створить небезпеку захворювання мільйонів людей малярією та лихоманкою денге» [45].

Але професор Рейтер не визнав зв’язку між потеплінням клімату та розповсюдженням інфекційних захворювань. Він зазначив, що поширення малярії зовсім не обмежується тропічним поясом. Так, масштабний спалах малярії стався у 20-х роках ХХ століття в СРСР. Навіть у північному місті Архангельську було зареєстровано 30 тисяч випадків захворювання й понад 10 тисяч випадків смертей від цієї хвороби [46]. Авторитетний журнал Nature 2011 року повідомив, що, згідно з результатами наукових досліджень, під час підвищення температури ймовірність зараження малярією від комарів знижується [47]. Це повідомлення підтвердило позицію професора Рейтера.

Вихід іншого вченого з МГЕЗК також показує, що ця організація використовувала так званий «консенсус щодо стихійних лих» як частину своєї маніпулятивної культури. Американський метеоролог Крістофер Ландсі з Національного центру США зі спостереження за ураганами був одним із провідних авторів четвертого звіту МГЕЗК. У січні 2005 року він вийшов із цієї організації. У своєму відкритому листі він написав: «Я особисто не можу й далі сумлінно робити внесок у процес, який я вважаю мотивованим, упередженим і науково необґрунтованим» [48].

Щодо зв’язку тайфунів зі зміненням клімату Ландсі був незгідний з думкою основних авторів звіту МГЕЗК, що не спеціалізувалися на вивченні тайфунів. Ці автори, не зважаючи на факти, наполягали на тому, що саме потепління клімату призвело до посилення тайфунів. Ландсі наводив історичні записи, доводячи, що зв’язку між цими явищами немає, а якщо він навіть і є, то дуже незначний.

Журнал Nature опублікував статтю геофізика з Університету Оклахоми Девіда Демінга, у якій ідеться, що за допомогою крижаного керна можна отримати дані про температуру в Північній Америці за останні 150 років. Ті, хто просував теорію глобального потепління, вирішили, що Демінг — їхній спільник. На слуханнях у сенаті США Демінг сказав, що провідний автор МГЕЗК надіслав йому електронного листа зі словами: «Ми маємо позбутися середньовічного теплого періоду» [49]. Малося на увазі потепління в районі Північної Атлантики, яке відбувалося приблизно в період з 950 до 1150 року нашої ери. Якщо прибрати дані про цей період, то можна сказати, що нинішнє потепління є безпрецедентним в історії.

Подібних випадків було багато. Крістофер К. Горнер, старший науковий співробітник дослідного Інституту конкурентного підприємництва, у своїй книзі «Брехня, розжарена до червоного» перелічив багато вчених, які раніше брали участь у складанні звітів МГЕЗК, а потім виступили проти висновків, зроблених цією організацією, або ж проти її політизованості [50]. Вони висловлювали обґрунтовані сумніви й кидали виклик так званому науковому консенсусові, що його просуває МГЕЗК. Але в нинішньому академічному середовищі та ЗМІ до їхньої думки ніхто не дослухається.

2) Створення та зміцнення догми в науковому співтоваристві

Створення та зміцнення так званого консенсусу щодо змінення клімату — це частина плану примари комунізму, яка використовує екоактивізм, щоб маніпулювати людьми. У такий спосіб вона підсилює в людях думки про катастрофу, що насувається. Це допомагає їй і далі спотворювати систему цінностей людей. Унаслідок цього вона сподівається створити глобальний супер-уряд, що є важливим кроком для просування комунізму. Це проявляється здебільшого в наукових колах, але в процесі втілення плану в життя також задіяні ЗМІ, уряди та академічні установи.

Будь-який науковець, незалежно від того, який авторитет він має, щойно він висловить сумнів щодо «консенсусу» з питання зміни клімату, на нього відразу ж починають тиснути колеги й наукові установи, з якими він співпрацює. Його відразу починають змушувати змінити свою думку. Люди, які жили в тоталітарних комуністичних суспільствах, добре знають, як це робиться, різниця лише в тому, що в тих суспільствах тиску зазнають ті, хто висловлює сумніви щодо комуністичних догм.

Професор Девід Белламі — британський активіст у сфері захисту довкілля й голова Королівського фонду захисту диких тварин. Коли він відкрито заявив, що не вірить у догму про глобальне потепління, фонд висловив невдоволення його позицією [51]. Як наслідок, його зняли з посади голови, а колеги-екологи, які раніше його поважали, почали вважати, що він збожеволів, або ж йому платять нафтові компанії [52].

Хенка Теннекеса, колишнього директора з досліджень у Метеорологічному інституті Королівства Нідерланди, було звільнено після того, як він не підтримав «консенсус» щодо змінення змінення клімату.

Аксель Вінн-Нільсен, колишній керівник Всесвітньої метеорологічної організації, поставив під сумнів теорію глобального потепління, й організація МГЕЗК стала його очорняти, називаючи «інструментом промисловців».

Італійським дослідникам Альфонсо Сутера та Антоніо Сперанца, після того як вони відкрито засумнівалися в теорії глобального потепління, перестали виділяти кошти для досліджень [53].

Патрік Майклс, старший науковий співробітник Інституту Катона і професор наук про довкілля в університеті Вірджинії, написав книгу «Крайнощі клімату: Наука про глобальне потепління, яку вони не хочуть, щоб ви знали». У книзі перелічено безліч прикладів того, як екоактивісти за допомогою різних політичних прийомів, придушуючи іншодумство, домоглися «консенсусу».

Майклс уважав, що змінення клімату не призведе до катастрофи. Така оптимістична позиція суперечила «консенсусові», тому одного разу губернатор штату сказав йому, щоб він не висловлювався щодо глобального потепління від імені державного кліматолога штату. Як наслідок, Майклс пішов з посади. Колишньому директорові Центру кліматичних досліджень, а також державному кліматологу штату Делавер Девіду Легатесу також було зроблено аналогічне попередження від місцевого губернатора.

Марка Олбрайта, асистента кліматолога штату Вашингтон, звільнили за те, що, незважаючи на попередження, зроблені його босом, він розіслав журналістам повну інформацію щодо снігопадів у Каскадних горах і не став робити з неї вибірку, яка нібито демонструє потепління клімату [54].

Слід відзначити, що предметом дискусії тут є питання кліматології, у якій спеціалізуються кліматологи, а не питання державної політики. У комуністичних країнах політика часто грубо втручається в науку. А в західних країнах комуністи використовують політику захисту довкілля й непомітно обмежують академічну свободу.

У наукових журналах дуже рідко трапляються академічні дослідження, у яких містяться сумніви щодо «консенсусу» щодо зміни клімату. Це явище виникло в 90-х роках минулого століття. 1990 року професор Патрік Майклс у фільмі «Теплична змова», який показали на четвертому каналі британського телебачення, сказав: «Якщо думку людини не приймуть політики, то в неї можуть виникнути неприємності». Кілька наукових видань відмовилися публікувати статті Майклса. В одному з видань йому сказали, що тепер до його матеріалів будуть застосовуватися суворіші вимоги, ніж до статей інших авторів.

Нагадаємо, що 1990 року, згідно зі звітом МГЕЗК, щодо змінення клімату було таке розуміння: масштаб глобального потепління відповідає масштабові природного змінення клімату. Тому, незважаючи на те, що думка Майклса відрізнялася від думки його численних колег, його все ж не можна було вважати занадто «єретичним». Але мету створення «наукового консенсусу» в цьому питанні давно вже було визначено, і додавалися всебічні зусилля, щоб її досягти.

Виборчий розподіл урядових фондів також відіграв велику роль у просуванні цього «консенсусу». Після появи теорії про те, що глобальне потепління призведе до катастрофи, усі дослідження в цій сфері стали сприйматися як необхідна довідкова інформація для тих, хто ухвалює політичні рішення. Тому природно, що для підтримки цих досліджень виділяються великі суми грошей, а також публікується велика кількість наукових статей відповідної тематики. З другого боку, такий нав’язаний «консенсус» перешкоджає вченим проводити дослідження в можливих альтернативних напрямках.

Після того як один з перших дослідників ураганів, професор Білл Грей висловив критику щодо «консенсусу» з питання зміни клімату, він раптом виявив, що йому було відмовлено у фінансуванні його дослідних проєктів під приводом того, що ці дослідження наразі неактуальні [55].

У березні 2008 року численні вчені, які мали сумніви щодо «консенсусу», провели у Нью-Йорку академічний семінар. Вони повідомили, що, коли незалежно один від одного намагалися опублікувати в наукових журналах результати своїх досліджень, то зіткнулися з різними перешкодами.

Колишній голова комітету Американського метеорологічного товариства з аналізу та прогнозування погоди, фахівець у сфері метеорології Джозеф Д’Алео розповів, що деякі його колеги не наважилися приїхати для участі в цьому семінарі, бо побоювалися звільнення. Він також сказав, що «дуже багато» вчених у сфері кліматології, метеорології та інших відповідних дисциплін, які зберігають мовчання, «цілком можливо, не підтримують цей так званий консенсус» [56].

Професор Джудіт Каррі, кліматолог і колишній керівник Школи Землі та атмосферних наук у Технологічному інституті Джорджії, 2015 року на слуханнях у Сенаті розповіла, що один учений, який працює в НАСА, їй сказав: «Я був на невеликих зборах учених одного з підрозділів НАСА, і наш топ-менеджер повідомив, що керівник НАСА сказав, що ми не повинні намагатися публікувати статті, що суперечать нинішнім твердженням щодо глобального потепління, бо в нього (керівника НАСА) виникнуть проблеми через "небажане розголошення"» [57].

Професор Каррі у своєму виступі в Сенаті також сказала: «Спеціаліст з клімату, який заявляє про невизначеності або висловлює якоюсь мірою сумніви під час дебатів про клімат, класифікується як "заперечник" або "торговець сумнівами". Уважається, що такі люди мають ідеологічні мотиви, або ж вони мотивовані фінансуванням зі сфери видобутку нафти та інших корисних копалин. Коли я сама публічно стала обговорювати те, як МГЕЗК ставиться до питання невизначеності, мене назвали "кліматичним єретиком №1", який зрадив своїх колег. На вчених-кліматологів чиниться величезний тиск, щоб вони погодилися із так званим консенсусом. Цей тиск іде не лише від політиків, а й від федеральних фінансових установ, університетів і професійних спільнот, а також від самих учених, які є зеленими активістами і прихильниками [зелених рухів]. За зміцненням цього консенсусу стоять великі інтереси, пов’язані з грошима, репутацією і владою» [58].

Джудіт Каррі є членом Американського метеорологічного товариства, а раніше була членом Комітету з дослідження клімату при Національній дослідницькій раді США. Незважаючи на свої видатні наукові досягнення, вона не витримала тиску й вирішила раніше піти на пенсію. Оскільки вона протягом кількох років висловлювала свою незгоду із запропонованим МГЕЗК «науковим консенсусом», на неї почали навішувати різні ярлики з метою зганьбити її репутацію. Наприклад, її називали «видавець серії фальшивих даних про клімат», «антинауковий діяч», «заперечник» тощо. Усе це йшло не лише від ЗМІ, а й від учених і сенаторів. Член парламенту однієї країни навіть спеціально написав листа директору Технологічного інституту Джорджії, у якому висловлював сумніви щодо мотивів Каррі [59]. Сама Каррі так пояснила свій ранній вихід на пенсію: «Я більше не знаю, що сказати студентам і постдокторам щодо того, як їм орієнтуватися за такого божевілля у сфері науки про клімат» [60].

Професор в Університеті Колорадо Роджер А. Пілке-молодший раніше проводив спільні дослідження з Каррі щодо зміни клімату. Спочатку він працював у Кооперативному дослідному інституті наук про довкілля (CIRES). Хоч навіть він і прийняв більшість висновків «наукового консенсусу» щодо клімату, але також зазнав тиску. Причиною було його висловлювання про те, що, згідно з даними, екстремальні погодні явища, такі як урагани, торнадо тощо, не спричинено змінами клімату. У підсумку він перекваліфікувався і перейшов працювати в Центр управління спортом при Університеті Колорадо [61].

Стосовно того, що сталося з Каррі, професор Пілке сказав: «Те, що її ображали колеги, очорнили й таке інше, просто показує, що хоч навіть вона і є штатним професором, це не гарантує їй академічну свободу» [62]. Отже, недивно, що колишній член Національної інженерної академії, провідний дослідник погоди в НАСА, метеоролог Джоан Сімпсон відкрито висловила свої сумніви щодо «консенсусу» лише після виходу на пенсію. Зокрема, вона сказала: «Оскільки я більше не належу до жодної організації і також ні від кого не отримую гроші, то можу говорити дуже відверто... Будучи вченим, я налаштована скептично» [63].

3) Учені не згідні з «консенсусом»

Серед учених є серйозні розбіжності щодо того, чи є діяльність людей головним фактором, який впливає на змінення клімату, а також, яким надалі буде це змінення. Ці розбіжності мають багато причин. По-перше, змінення клімату — це дуже велика й складна тема, яка пов’язана з астрономією, метеорологією, екологією, фотохімією, спектроскопією, океанологією та багатьма іншими галузями науки. Крім того, кліматична система складається з атмосфери, гідросфери, біосфери, літосфери й багатьох інших підсистем, які взаємодіють одна з одною.

У минулі геологічні періоди на Землі ніколи не припинялося змінення клімату. Наприклад, потепління вже неодноразово відбувалося в минулому. Понад три тисячі років тому, за китайської династії Шан на території Китаю були субтропіки. На старовинних написах на черепашачих панцирях є багато описів процесу полювання на слонів. У ті роки середня річна температура була вищою, ніж зараз, приблизно на 2 °C. У наступні періоди в Китаї змінювали одне одного потепління й похолодання. За часів династії Тан (618–907) знову настало потепління. У період розквіту цієї династії, який називається Кайюань, в імператорському палаці у столиці Чан-ань (нині Сіань) можна було вирощувати цитрусові [64]. На Заході також був період потепління. Він називається Середньовічним кліматичним оптимумом, який тривав приблизно з 950 до 1250 року. У той час європейці повсюдно будували вишукані кафедральні собори [65].

Були й періоди, коли клімат змінювався дуже різко. Наприклад, приблизно 11 270 років тому в північній півкулі почалося різке потепління. Протягом кількох років температура там піднялася приблизно на 4 °C. Це потепління настало після закінчення періоду зледеніння — Пізній дріас (приблизно 11 550 років тому). Тоді протягом кількох десятків років температура піднялася приблизно на 10 °C [66]. Про причини такого змінення клімату вчені й досі ведуть дискусії.

Очевидно: якщо ми не можемо пояснити, що спричинило потепління в минулому, то не можемо гарантувати, що точно знаємо причину нинішнього змінення клімату. Цілком можливо, що деякі чинники, які призвели до змінення клімату в минулому, все ще діють і зараз. Саме тому багато вчених виступають за те, щоб ми дотримувалися більш скромної позиції щодо змінення клімату та визнали свою все ще наявну необізнаність у цьому питанні.

Відомий американський фізик-теоретик, член Лондонського королівського товариства й Національної академії наук США доктор Фрімен Дайсон уважає, що сучасна наука не має справжнього розуміння змінення клімату:

«Найбільш сумнівним із цих переконань є усталена думка про те, що наука про змінення клімату вже сформована, усвідомлена і зрозуміла. Найбільше змінення клімату на Землі сталося під час Льодовикового періоду, коли половина території Північної Америки та Європи була вкрита кригою товщиною один кілометр. У минулому льодовикові періоди багаторазово повторювалися, і ми зараз рухаємося до чергового [льодовикового періоду]. Новий льодовиковий період був би катастрофою набагато більшою, ніж усе, чого ми боїмося через потепління клімату. Є багато теорій про льодовикові періоди, але жодна з них не може точно пояснити це питання. Якщо ми все ще не маємо розуміння льодовикових періодів, ми не розуміємо змінення клімату» [67].

Питання клімату дуже складне й багатогранне. Тут неможливо щось перевірити й довести в лабораторних умовах. Отже, основним інструментом учених для дослідження змінення клімату є комп’ютерні кліматичні моделі.

Організація МГЕЗК у своїх звітах робить висновок про те, що головною причиною нинішнього глобального потепління є діяльність людини. Як один з головних доказів цього наводяться саме розрахунки, зроблені на основі кліматичних моделей. Дані про те, наскільки збільшиться температура наприкінці ХХI століття, теж отримано за допомогою комп’ютерних моделей клімату. У такий же спосіб було спрогнозовано й «кліматичну катастрофу».

Але багато вчених скептично ставляться до кліматичних моделей. Професор Джудіт Каррі вважає, що головну роль у зміненні клімату відіграють природні причини [68]. У своїй статті в науковому журналі «Бюлетень Американського метеорологічного товариства» вона вказала на те, що МГЕЗК великою мірою проігнорував те, що розрахунки за допомогою моделі можуть бути неточними [69].

Кліматичні моделі мають багато обмежень. Наприклад, вони можуть не врахувати деякі ключові процеси, що відбуваються під час змінення клімату, про які ми ще знаємо недостатньо, або ж які не можна відобразити через обмеження можливостей комп’ютерної моделі. Дослідники за допомогою параметризації вводять спрощення цих процесів, застосовуючи напівемпіричні методи. Наприклад, процес формування хмар (включно з дією водяної пари), процес випадання атмосферних опадів, взаємодія хмар і сонячних променів, фізико-хімічні процеси в аерозолях (рідкі або тверді частинки, що містяться в атмосфері) тощо [70]. Усе це створює чинники невизначеності під час розрахунків за допомогою моделі.

Водяна пара є найбільш поширеним і важливим парниковим газом в атмосфері [71]. Але оскільки вона дуже мінлива залежно від часу і простору, відповідні чинники невизначеності також досить значні. Наприклад, на різній висоті парниковий ефект водяної пари різний, а похибка вертикального супутникового зондування становить 15–40% [72].

Хмари в нижніх шарах атмосфери мають потужний охолоджувальний ефект через відбиття сонячного світла, а напівпрозорі перисті хмари у високих шарах атмосфери відіграють роль збільшення тепла. Деякі аерозолі (наприклад, вулканічні викиди) блокують сонячне світло й дають охолоджувальний ефект, а інші (наприклад, частинки сажі) поглинають проміння й генерують тепло. Водночас аерозолі можуть сприяти утворенню хмар, що дає ефект непрямого охолодження. Тимчасовий і просторовий розподіл, а також оптичні властивості аерозолів та хмар теж дуже варіюються. Поверхня Землі може змінювати своє альбедо (коефіцієнт, який визначає здатність поверхні відбивати промені світла, — прим. пер.) через зростання і загибель рослин.

У зв’язку з нестачею даних зі спостережень за цими важливими процесами або ж через обмеженість знань сучасної науки, параметризація у кліматичних моделях є неточною. Це значною мірою збільшує неточність самої моделі. Саме тому деякі вчені скептично ставляться до залежності від таких моделей у проведенні розрахунків. Наприклад, вуглекислий газ та інші парникові гази здійснюють радіаційний вплив на Землю, що дорівнює приблизно 2,5 Вт на квадратний метр [73], тоді як Земля зазнає безпосереднього впливу випромінюваної Сонцем енергії, яка дорівнює приблизно 1366 Вт на квадратний метр [74]. Двох тисячних зміни альбедо, викликаного невизначеністю в моделюванні активності хмар чи аерозолів, досить для того, щоб перебільшити заявлену роль парникових газів.

Віллі Сун, науковий співробітник Гарвард-Смітсонівського центру астрофізики, вважає, що кліматичні моделі не придатні для того, щоб прогнозувати майбутнє змінення клімату [75]. Доктор Фріман Дайсон назвав параметризацію у кліматичних моделях «похибкою» (адже параметризацію можна штучно налаштовувати). На його думку, ми можемо щось дізнатися за допомогою моделей, але це не можна використовувати для прогнозування: «Ви маєте якусь формулу, ... але якщо ви використовуєте її в інших кліматичних умовах, де кількість вуглекислого газу може бути вдвічі більшою, ви вже не можете гарантувати, що модель залишається правильною. Це неможливо перевірити» [76]. Дайсон також упевнений, що МГЕЗК значною мірою проігнорувала роль, яку відіграє у кліматичній системі Сонце. Він упевнений, що саме Сонце, а не люди, є головним визначальним фактором змінення клімату.

Ізраїльський професор фізики Нір Д. Шавів, що проводить дослідження у сфері астрофізики та кліматології, 2002 року почав писати серію наукових статей на тему змінення клімату. Спираючись на взаємозв’язок між кількістю хмар і кількістю випромінювання з космосу, яке може зафіксувати супутник, він пов’язав Льодовиковий період Землі й космічне випромінювання, вказавши на те, що саме останнє призвело до змінення клімату. Він також зазначив, що змінення сонячної радіації відіграло таку ж роль у підвищенні середньої температури на Землі у ХХ столітті, як і діяльність людини (якщо не більше). Шавів упевнений, що парникові гази відіграють набагато меншу роль у глобальному потеплінні, ніж це прийнято вважати, і кліматична система Землі не така чутлива, як досі вважалося [77].

Крім того, в самій кліматичній системі відбуваються внутрішні процеси, які призводять до її змінення. Ці процеси ще до кінця не пізнано і, відповідно, їх не можна повною мірою відобразити у кліматичній моделі. Наприклад, нинішні кліматичні моделі не можуть правильно описати й тим паче передбачити феномен Ель-Ніньйо [78]. Температура на Землі знизилася на 0,5–1 °C в порівнянні з максимальною температурою епохи голоцену (нинішня міжльодовикова епоха —  прим. пер.), яка спостерігалася 7000–9000 років тому. Але, згідно з розрахунками, зробленими за допомогою комп’ютерної моделі, за минулі 11 тисяч років температура, навпаки, підвищилася на 0,5–1 °C. Оскільки за останні 6–7 тисяч років кількість вуглекислого газу невпинно збільшується, ми можемо бачити, що комп’ютерна модель ураховує здебільшого лише зростання кількості парникових газів [79]. Говорячи простою мовою, серед численних факторів, які впливають на змінення клімату, комп’ютерна модель може відображати лише потепління, викликане парниковими газами, і нездатна правильно оцінити чинники, які спричиняють зниження температури.

У період 1998–2013 років потепління, яке можна було спостерігати, практично зупинилося. Німецький кліматолог, професор Метеорологічного інституту Гамбурзького університету Ганс фон Шторх 2013 року сказав: «Ми стоїмо перед проблемою. Тенденція збільшення викидів вуглекислого газу, яка спостерігається останнім часом, насправді набагато тривожніша, ніж ми думаємо. Як наслідок, згідно з більшістю кліматичних моделей, за останні 10 років ми мали спостерігати підвищення температури на 0,25 °C. Але цього не відбулося. Насправді збільшення температури за останні 15 років становило лише 0,06 °C». На його думку, це пов’язано з тим, що або модель переоцінила роль вуглекислого газу, або недооцінила роль природних чинників у зміненні клімату [80].

Між ученими також є розбіжності щодо внутрішніх процесів, які відбуваються у кліматичній системі. Аеролог Річард Ліндзен уважає, що всередині кліматичної системи існує механізм саморегулювання, отже, роль парникових газів у потеплінні дуже незначна. У своїй науковій роботі, опублікованій 2001 року, Ліндзен указав на те, що, згідно зі спостереженнями, тропічні високогірні перисті хмари (пропускають сонячне світло, але блокують інфрачервоні промені, що випускаються з поверхні, мають парниковий ефект) негативно корелюють з температурою поверхні моря. Коли температура підвищується, кількість хмар зменшується, що дає змогу поверхні Землі за допомогою інфрачервоних променів безперешкодно розсіювати тепло в космічний простір. Цей механізм саморегулювання схожий на зіницю ока (яка змінюється залежно від освітленості), він значною мірою нейтралізує парниковий ефект [81]. Наразі ця теорія все ще перебуває у процесі обговорення.

Рой Спенсер, метеоролог, професор в Університеті Алабами, учений НАСА, підсумував результати супутникового моніторингу і презентував свою думку про роль хмар у кліматичних моделях. Він уважає, що наявні кліматичні моделі вважають змінення кількості хмар, що відбувається разом зі зміненням температури, результатом саме змінення температури, тоді як реальна ситуація прямо протилежна: змінення кількості хмар призводить до змінення температури. Отже, на думку Спенсера, потепління, спричинене парниковими газами, буде значно меншим, ніж показують нинішні кліматичні моделі [82].

У наукових колах є різні думки щодо того, як правильно трактувати кліматичні дані моніторингу, а також висловлюють сумніви щодо достовірності цих даних. Спеціаліст з питань клімату з Університету Алабами доктор Джон Крісті є одним із провідних авторів звітів МГЕЗК. Він проаналізував руйнівну дію від розширення міст і розробки землі (наприклад, сільськогосподарська діяльність) на поверхневий газовий шар (прикордонний шар атмосфери) поблизу метеорологічної обсерваторії. Крісті дійшов висновку, що зареєстрована температура поверхні збільшується в міру збільшення активності людини.

Згідно з даними про збільшення температури поверхні Землі за минулі 100 років, у багатьох регіонах найнижча температура вночі підвищувалася швидше, ніж найвища температура вдень. На думку Крісті, це явище може бути пояснено саме розширенням діяльності людини, а не збільшенням кількості парникових газів [83].

Між ученими також не вщухають суперечки і щодо наслідків потепління. Наприклад, керівник Центру кліматичних досліджень при Університеті штату Делавер професор Девід Легейтс 2014 року на слуханнях у Сенаті США сказав: «Мій висновок такий, що у США посухи частішають і стають сильнішими в холодні періоди. Отже, історичні записи не підтверджують думку про те, що глобальне потепління здійснить негативний вплив на сільськогосподарську діяльність» [84].

Колишній проректор Прінстонського університету Вільям Гаппер на слуханнях у Сенаті повідомив, що, в порівнянні з минулим, нинішній рівень вуглекислого газу є низьким, і збільшення його вмісту, навпаки, принесе користь рослинному світові й сільгоспкультурам, і що МГЕЗК це проігнорувала. Коли Гаппер у 90-х роках минулого століття очолював відділ досліджень енергетичних ресурсів у Міністерстві енергетики США, він у той час був творцем кліматичної моделі. На його думку, підвищення температури, яке пророкують нинішні кліматичні моделі, набагато перевищує фактичні дані, оскільки моделі переоцінюють чутливість кліматичної системи [85].

4) Чому вчені-екологи просувають сценарії катастроф

Один із керівників організації МГЕЗК якось сказав: «Якщо ми хочемо в майбутньому мати гарну екологічну політику, мусить статися катастрофа. Це можна порівняти з безпекою громадського транспорту. Єдиний спосіб, що спонукає людей до активних дій, —  це виникнення інциденту» [86]. Хоч навіть пізніше він і пояснив, що зовсім не виступає за фабрикацію даних, але його керівну думку було озвучено цілком зрозуміло: лише катастрофа може спонукати до дій і вироблення відповідної стратегії.

Пов’язування глобального потепління з екстремальними погодними явищами вже стало популярним способом загострення проблеми клімату. Наукові гіпотези з цього питання також набувають популярності.

На початку 2014 року Північна Америка пережила період екстремальних холодів. Одна з висунутих у зв’язку з цим теорій полягає в наступному. Спричинене глобальним потеплінням танення арктичних льодів змінить траєкторію струменевої течії (зона сильного вітру у верхній тропосфері —  прим. пер.) і спрямує полярні холодні повітряні маси на південь, що призведе до почастішання періодів екстремально холодної погоди на півдні. Таке суперечливе твердження, звичайно, викликає симпатію у ЗМІ та екоактивістів: «Навіть екстремальні холоди спричинено потеплінням клімату, хіба нам потрібні ще якісь причини, щоб негайно почати діяти?»

Але насправді довготермінові метеорологічні дані показують, що частота періодів екстремально холодної погоди в Північній Америці стає меншою. 2014 року п’ять провідних експертів з клімату опублікували спільного листа в журналі Science, у якому спростували вищезгадану теорію. Вони зазначили: «Різке охолодження повітря, більш значне, ніж те, що відбулося цієї зими (2014 року), спостерігалося у США на початку 1960-х, наприкінці 1970-х (особливо 1977 року) й 1983 року, коли арктичний морський лід був більш товстим і займав більшу площу, ніж сьогодні... Якщо ж казати про більш тривалий часовий відрізок від 50 до 100 років, то добре відомо, що випадки екстремально низьких температур фіксуються дедалі рідше» [87].

Академік із Національної академії наук США, кліматолог, професор Джон Воллес зазначив: «Установити зв’язок між екстремальними погодними явищами та зміненням клімату зовсім не так легко, як може здатися. Статистичні висновки вимагають достатньої кількості прикладів. ... Навіть коли статистика показує очевидний зв’язок (наприклад, зв’язок між тепловими хвилями й потеплінням), чим більш екстремальною є подія, тим менший відносний внесок глобального потепління у спостережувані аномалії». На його думку, якби ми мали гарне розуміння механізмів, які пов’язують екстремальні погодні явища зі зміною клімату, тоді обмежена кількість прикладів не була б серйозною проблемою, «але, на жаль, це не так» [88].

У листопаді 2017 року Стівен Кунін, колишній заступник міністра науки в Міністерстві енергетики США та директор Центру досліджень у сфері урбаністики та розвитку при Нью-Йоркському університеті, опублікував у «Волл-стріт джорнал» аналітичну статтю під назвою «Оманливий новий звіт щодо клімату». У статті Кунін розкритикував Спеціальну доповідь уряду США з кліматології за недогляди в описі підвищення рівня моря, які вводять в оману і підсилюють думку про катастрофу, що насувається [89].

У цій Спеціальній доповіді США мовилося, що починаючи з 1993 року рівень моря підвищується приблизно вдвічі швидше у порівнянні із середньою швидкістю у ХХ столітті. Але автори доповіді проігнорували факт, що останнім часом ця швидкість така сама, яка була на початку ХХ століття. У той час вплив діяльності людини на довкілля був набагато меншим, ніж зараз. Така доповідь вводить людей в оману. У короткому резюме доповіді розповідається, що з середини 60-х років минулого століття теплові хвилі у США стають дедалі більш поширеним явищем. Але дані, що містяться в доповіді, свідчать про те, що частота виникнення теплових хвиль зараз приблизно така сама, як у 1900-х роках.

У «Національній оцінці клімату», складеній 2014 року урядом США, підкреслюється збільшення з 1980 року інтенсивності ураганів, але не наводяться дані за більш тривалий період. Національне управління з океанічних та атмосферних досліджень США нещодавно заявило, що не може виявити ознак будь-якого впливу людини на урагани [90].

Насправді найбільш часта поява теплових хвиль була у 30-х роках минулого століття, а не у ХХI столітті. Згідно з даними Агентства з охорони довкілля США, у 30-х роках протягом чотирьох років щорічний індекс теплових хвиль перевищував 0,45, тоді як у найспекотніший рік ХХI століття він всього лише коливався в районі 0,3 [91]. Тієї пори загальна кількість парникових газів, що викидається людиною, становила менше 10% від нинішньої [92].

Професор Майк Халм, колишній керівник британського Центру Тіндалла з досліджень у сфері змінення клімату, в одній зі своїх статей розкритикував екоактивістів за те, що вони підбурювали ЗМІ, учених і політиків спільними зусиллями вигадати загрозу виникнення катастрофи внаслідок змінення клімату: «За останні кілька років у цій країні було створено нове екологічне явище — "катастрофічне" змінення клімату. Здається, що просто "змінення клімату" не було на вигляд достатньо поганим, тому тепер воно має стати "катастрофічним", щоб бути гідним уваги. Чому не лише екоактивісти, а й політики, і вчені, які відкрито плутають мову страху, терору й катастрофи зі спостережуваною фізичною реальністю змінення клімату, активно ігнорують ретельно продумані способи зменшення ризику й можливих утрат, які пропонуються у зв’язку з науковими прогнозами?» [93]

Американський кліматолог Стівен Шнейдер, один з ініціаторів «наукового консенсусу» щодо змінення клімату, раніше був керівником другої групи експертів, що складала третій звіт організації МГЕЗК. Він відверто відповів на це запитання професора Халма: «Нам треба отримати широку підтримку, щоб захопити уяву широких мас. Звичайно, для цього треба масштабне висвітлення у ЗМІ. Тому ми мусимо згущувати фарби, робити спрощені, драматичні заяви і практично не згадувати про те, що ми можемо мати будь-які сумніви». Він уважає, що вчені мають робити моральний вибір між «ефективністю» та «чесністю», хоча й додав, що хотів би мати і перше, і друге [94].

Розкручування теми кліматичної катастрофи не лише закладає основу для створення світового уряду, а й підриває академічну етику в науковому співтоваристві. Кліматологія — це молода наука, якій лише кілька десятків років. Кліматологи приймають за факт незрілу теорію глобального потепління. ЗМІ роздмухують цю тему, приховуючи наукову невизначеність, що лежить у її основі. Держави фінансують дослідження теорії глобального потепління, зміщуючи на периферію всіх незгідних з основними постулатами цієї теорії. У процесі створення та зміцнення так званого «консенсусу» повною мірою оголилися такі комуністичні фактори, як боротьба й ненависть.

Поки вчені створюють «консенсус», ЗМІ та політики навісили на цей «консенсус» красиву табличку з написом «науково доведено». Так цей «консенсус» перетворився на незаперечну догму, яку активно просувають в усьому світі, щоб уніфікувати мислення людей у цьому питанні та прищепити їм спотворені уявлення про добро і зло.

Вищезазначені виправдувальні вироки за злочини членів організації «Грінпіс» було винесено саме на основі цього «консенсусу», згідно з яким «парникові гази призведуть до кліматичної катастрофи». Різні державні заходи й закони, які ґрунтуються на цій догмі, можуть призвести до хаосу у світі.

Знищення «старого світу» під різними приводами є одним з найбільш улюблених прийомів комуністів. Усе це вони роблять з метою прокласти шлях до створення світового уряду, до вдаваної кризи, щоб у результаті постати в образі фальшивого рятівника світу й людства.

3. Екоактивізм — ще одна форма комунізму

В останні кілька десятків років, слідом за ослабленням комуністичного табору та проявленням дедалі більшої кількості політичних й економічних проблем у комуністичних країнах екоактивізм перетворився на одну з форм комунізму і став інструментом червоної примари для реалізації її планів у масштабах усього світу.

1) Проникнення в політику і створення світового уряду

Головним засобом, яким комуністи встановлюють свій контроль, є позбавлення людей за допомогою держави їхньої власності і свободи, а також безмежне розширення державної влади. Але застосувати такий метод у західних країнах досить важко, тому на допомогу комуністам прийшов екоактивізм, який дає змогу позбавляти людей волі під слушним приводом захисту довкілля.

По-перше, ідеологія екоактивізму використовується для перерозподілу багатств. У класичних комуністичних країнах держава перерозподіляє багатства насильницьким шляхом, наприклад, за допомогою революції. Але застосовувати такі методи на Заході важко, тому екоактивісти пішли обхідним шляхом. Вони почали під приводом майбутньої світової екологічної катастрофи спонукати людей активно відмовлятися від своєї власності та особистої свободи.

Міжнародна організація «Друзі Землі» заявила: «Реакція на змінення клімату повинна мати у своїй основі перерозподіл багатств і ресурсів» [95]. Відомий еколог Майєр Хілман сказав: «Нормування — це єдиний спосіб запобігти виходу змінення клімату з-під контролю», «Неодмінно треба реалізувати нормування викидів вуглекислого газу незалежно від того, подобається це людям чи ні», «Демократичні цілі є менш важливими, ніж захист планети від загибелі життів, від загибелі всього живого на ній» [96].

У цій «битві» проти змінення клімату Велика Британія стала першою країною, яка запропонувала ввести індивідуальні купони з викидів вуглецю (вуглекислого газу). Один британський учений розцінив це як «введення другої валюти, у якій кожний має однакову частку. Це перерозподіл багатств за рахунок необхідності купувати вуглецеві кредити в когось менш забезпеченого» [97].

Люди, які жили за часів СРСР або в комуністичному Китаї, одразу скажуть, що така система нормування викидів вуглекислого газу є не чим іншим, як однією з форм диктатури. Це схоже на те, як у попередні роки КПК видавала людям купони на рослинне масло, зерно та одяг. Така форма дає змогу, з одного боку, перерозподіляти багатства, а з другого, надає центральним органам влади право безмежно розпоряджатися багатствами та свободою людей.

По-друге, ідеологія екоактивізму використовується для обмеження особистої свободи. У західних країнах з глибоко вкоріненими традиціями свободи змусити людей за своїм бажанням відмовитися від особистої свободи й погодитися з безліччю обмежень в особистому житті є дуже нелегким завданням. Але якщо змусити людей повірити в те, що наближається велика катастрофа, то ця мета стає вже не такою примарною. Отже, вибір екоактивістів припав на пропаганду «глобального потепління» та «кінця світу».

Австралійська організація Carbon Sense Coalition запропонувала наступні обмеження й податки, за допомогою яких під приводом глобального потепління можна змусити людей змінити свої моделі поведінки:

«Заборонити використовувати печі-буржуйки, лампи розжарювання, бутильовану воду, вироблені в певних регіонах особисті автомобілі, плазмові телевізори; заборонити будівництво нових аеропортів, а також розширення й реконструкцію наявних; заборонити використання режиму очікування на електрообладнанні; заборонити виробництво електроенергії шляхом спалювання вугілля; заборонити використання систем електронагріву води; заборонити їздити у відпустку на автомобілі; заборонити триденні вихідні дні; ввести податок на народження дитини, на використання лімузинів, на сміття, на другу квартиру, другий автомобіль, на рейси вихідного дня, на електроенергію для субсидування сонячної енергії, на виставкові павільйони, де представлено лімузини; ввести екологічний податок на в’їзд до міста на авто, а також на облаштування автостоянок перед супермаркетами; ввести отримання дозволів для виїзду за місто на особистому авто; скоротити асортимент електротоварів; установити для кожної людини норму з викидів вуглецю; установити стандарти ефективності використання палива; вивчити, як скоротити викиди метану норвезьким лосем; видалити на дорозі розмітку у вигляді білої лінії, щоб змусити водіїв їздити обережніше» [98].

По-третє, ідеологія екоактивізму використовується для розширення штату держави і її повноважень. У західних країнах було створено великі управління з охорони довкілля. Крім того, під приводом захисту природи створюються нові державні структури й розширюються повноваження вже наявних відділів. Кожна з цих структур має тенденцію до «самообслуговування», «саморозвитку», «саморозширення» й «самовідтворення». Не є винятком й управління з охорони довкілля. Використовуючи свої повноваження й навіть зловживаючи ними, вони поширюють у суспільстві страхітливі заяви про загрозу природної катастрофи. Робиться це з метою домогтися ще більшого фінансування з боку держави й зміцнитися в державній політичній системі. Але в підсумку оплачують усе це платники податків.

Так, у місті Сан-Франциско створено посаду «завідувача міським кліматом» із щорічним окладом у 160 тис. доларів. В адміністрації одного з найбідніших районів Лондона (Тауер-Гамлетс) є 58 посад, пов’язаних зі зміненням клімату [99]. Це великою мірою схоже на механізм роботи «різнопланових» посадовців у вишах і компаніях.

По-четверте, ідеологія екоактивізму використовується для пропагування ідеї про те, що демократична система управління вже застаріла, і в нових умовах більш ефективним буде наднаціональний або навіть світовий тоталітарний уряд. Екологи стверджують, що демократична система не може адекватно відповісти на виклики майбутньої екологічної кризи, тому треба частково або цілком використовувати механізми тоталітарної чи авторитарної системи [100].

Американська письменниця Джанет Біль дуже чітко висловила цю думку: «Екологічну кризу можна подолати лише за допомогою тоталітаризму». За її словами, «потрібна екологічна диктатура», оскільки жодне вільне суспільство не буде за своїм бажанням втілювати в життя «зелений порядок денний» [101].

Один з основоположників екоактивізму, американський учений Пауль Ерліх у своїй книзі «Як вижити: план порятунку космічного корабля під назвою Земля» закликає: «1. Надмірно розвинені країни та слаборозвинені країни обов’язково мають ввести контроль над народжуваністю. 2. Надмірно розвинені країни мусять повернутися до свого початкового стану (тобто ліквідувати свій розвиток). 3. Слаборозвинені країни мають розвиватися на повну силу. 4. Треба створити правила та процедури моніторингу й регулювання світової системи, а також невпинно прагнути підтримувати оптимальний баланс між населенням, ресурсами й довкіллям» [102]. Насправді всі ці пункти може втілити в життя лише світовий тоталітарний уряд. Тобто під прапором захисту довкілля закликають створити такий уряд.

По-п’яте, ідеологія екоактивізму використовується для пропагування переваг комуністичної системи й вихваляння комуністичного тоталітаризму загалом. Уважається, що збільшення чисельності населення призводить до збільшення споживання ресурсів, викидів вуглекислого газу та кількості сміття. У зв’язку з цим екологи закликають ввести контроль над чисельністю населення і навіть скоротити населення. Отже, політика обмеження народжуваності, що проводиться КПК, дістала позитивний відгук від захисників довкілля.

Як повідомляло інформаційне агентство «Рейтерс», починаючи з 80-х років минулого століття проведена КПК політика «одна сім’я — одна дитина» успішно утримувала чисельність населення у країні в межах 1,3 млрд людей, і якби влада не вжила цих заходів, то в Китаї вже проживало б 1,6 млрд осіб. Автори статті пишуть, що ця політика КПК має позитивний побічний ефект, який сприяв скороченню світових викидів вуглецю. Але у статті не згадується про те, що внаслідок цієї політики в Китаї було знищено сотні мільйонів ненароджених немовлят і приречено на страждання їхніх батьків.

В екологічному питанні найбільша проблема — це забруднення повітря, води тощо. Економічна модель високого споживання енергії та високого забруднення, якої дотримується влада Китаю, вже перетворила країну на місце з найбільшим забрудненням довкілля на Землі. Більшість найбільш забруднених міст у світі розташовані саме в Китаї. Вода в більшості китайських річок непридатна для побутових потреб, а китайський смог уже давно вітром «експортується» за кордон до Кореї, Японії та США. Тобто цілком логічно припустити, що захисники довкілля мають спрямувати вістря своєї критики проти Китаю. Але парадокс у тому, що багато хто з них, навпаки, невпинно звеличує КНР та правлячу там компартію і навіть бачить у Китаї надію на світовий захист довкілля.

На сайті компартії США «Народний світ» (People’s World) за останні кілька років велику кількість матеріалів було присвячено темі захисту довкілля. Але викликає подив те, що в більшості таких статей акцент зроблено на тому, як політика адміністрації президента Трампа знищує країну й навіть увесь світ, а рятівною зіркою для всього людства є КПК [103].

Колишній президент Чехії, економіст Вацлав Клаус у книзі «Блакитна планета в зелених кайданах» дуже далекоглядно зазначив: «Екоактивізм — це спроба радикально нерозважливо (зі строгими обмеженнями свободи особистості й ціною людських життів) змінити світ. Його мета — змінити людей, людську поведінку, структуру суспільства й систему цінностей — словом, змінити все!», «З кінця ХХ й початку ХХI століття найбільшою загрозою для свободи, демократії, ринкової економіки та процвітання суспільства є вже не соціалізм, а амбітна, зарозуміла, неприборкана ідеологія політичного руху екологів» [104].

Вацлав Клаус уважає, що ставлення екологів до природи цілком збігається з марксистським підходом до економіки: «І ті, і ті прагнуть замінити вільну й природну еволюцію світу та людства так званим оптимальним, централізованим, глобальним плануванням світового розвитку. Такий підхід, як і сам комунізм, утопічний, його результати різко відрізнятимуться від початкового задуму. Як і інші утопії, таку утопію ніколи не буде втілено в життя, а зусилля з її втілення можуть супроводжуватися лише обмеженнями свободи й контролем над широкими масами з боку невеликої групи людей» [105].

Клаус критикував екоактивізм, кажучи: «Ця ідеологія проповідує Землю і природу, і виступаючи під прапором захисту довкілля, подібно старим марксистам, хоче замінити вільний і природний процес еволюції людини централізованим (тепер уже глобальним) плануванням усього світу» [106]. Із цих причин Клаус рішуче виступає проти спроб використовувати захист довкілля для створення держави з великими повноваженнями чи навіть глобального уряду з метою поневолення людей.

2) Випади проти капіталізму

Однією з цілей комуністів є повалення капіталізму, а екоактивісти вважають капіталізм природним ворогом довкілля. Отже, у комуністів та екоактивістів з’явився спільний ворог — капіталізм. Тому після того як прокомуністичний рух робітників у західних країнах зазнав невдачі, комуністи, природно, підняли прапор екоактивізму, перетворивши звичайну природоохоронну діяльність людини на одну з найважливіших стратегій зі знищення капіталізму.

Комуністична доктрина малювала красиву утопію під назвою «рай на Землі», щоб спонукати бідних до революції та повалення нинішнього суспільного ладу. В аналогічний спосіб комуністи поводяться під прикриттям захисту довкілля. Але в цьому випадку вони малюють протилежну картину майбутнього — це не красива утопія, а потворна «антиутопія» у вигляді «пекла на Землі». Тобто за сто років унаслідок потепління на Землі всюди будуть зсуви й цунамі, посухи та повені, і люди зіткнуться з кризою виживання.

Цього разу комуністи провокують на активні дії не лише бідних, а й багатих, закликаючи їх відмовитися від свого нинішнього способу життя. Але хто ж за власною волею захоче змінювати спосіб життя, який йому до душі і до якого він уже звик? Це треба робити руками держави. Водночас, якщо держави буде не досить, то на допомогу має прийти ООН і світовий уряд. Якщо й цього виявиться замало, тоді треба буде посилити пропаганду майбутньої екологічної катастрофи, створити атмосферу жаху. У такий спосіб можна буде схилити владу різних країн посилити екологічну політику, знищити капіталізм і почати втілювати в життя комунізм.

Після того як фундаментальний комунізм здобув політичну владу, комуністи передусім відібрали в багатих їхнє майно, водночас бідні так і залишилися бідними, бо все відібране багатство привласнили собі партійні посадовці. Другим кроком було створення державної економіки та ліквідація системи приватної власності. Це зруйнувало національну економіку, і людям стало важко зводити кінці з кінцями.

Аналогічні цілі переслідують й екоактивісти. По-перше, вони вимагають, щоб багаті країни надавали фінансову допомогу бідним країнам, перерозподіляли свої багатства. Але водночас бідні країни так і залишаються бідними, а виділені їм як допомога кошти осідають у кишенях корупціонерів, що перебувають там у владі. По-друге, вони стимулюють надання великих повноважень державі, заміну ринкових механізмів адміністративними наказами, вжиття жорстких заходів щодо захисту довкілля, щоб зв’язати руки капіталістам. Вони спонукають підприємства закриватися або ж переміщувати свої виробництва за кордон, намагаючись у такий спосіб обвалити економіку розвинених країн та економічно послабити капіталізм. За допомогою цих методів екологічний рух прагне завдати шкоди капіталізмові. У цьому сенсі екоактивізм має явну схожість з доктринами класичного комунізму. Простіше кажучи, захист довкілля —  це не що інше, як комунізм під іншою назвою, який може призвести до хаосу в усьому світі.

Екоактивізм робить наголос на пропаганді майбутньої катастрофи, щоб за допомогою страху взяти під контроль людей та уряди. Водночас дуже багато людей, які активно сурмлять про жахи майбутнього лиха, самі ведуть розкішний спосіб життя, стимулюючи викиди парникових газів і високе споживання енергії. Вони так поводяться, бо самі не вірять у те, що це лихо, яке вони пропагують, дійсно настане в найближчому майбутньому.

Можна побачити, що екологічна криза й особливо створення спільного ворога під назвою «глобальне потепління» використовуються для об’єднання різних сил проти капіталізму. Отже, виділення й перебільшення кризи стало неминучим.

Найпростіший спосіб — це змусити людей боятися найдешевших енергоресурсів, тобто корисних копалин: нафти, вугілля, природного газу, а також ядерної енергії. Десятки років тому екологам уже вдалося змусити людей боятися ядерної енергії, і тепер вони намагаються змусити їх боятися використання корисних копалин, стверджуючи, що це призведе до катастрофічного глобального потепління.

Жорсткі природоохоронні норми та правила стали важливим засобом боротьби з капіталізмом й особливо з капіталістичною економікою, а також стали «вбивцями зайнятості». Плани «зеленого» стимулювання, плани з використання чистої енергії, нові правила для електростанцій, більш жорсткі стандарти щодо транспортних засобів, Паризька угода (2015 року) тощо — усе це робиться під приводом запобігання глобальному потеплінню. Але водночас наука про клімат насправді не визначила точно, що потепління викликано саме діяльністю людей і неодмінно призведе до катастрофи. Якщо ж це змінення клімату відбувається з природних причин, тоді всі ці заходи відіграють лише роль стримування економічного розвитку й не мають для людей жодної користі.

Під впливом руху на захист довкілля без будь-якого наукового обґрунтування невпинно посилюються норми викидів вихлопних газів автомобілів, вводяться нові заборони та обмеження на різну хімічну продукцію тощо. Усе це призводить до збільшення вартості продукції, скорочення прибутку, а також утрати робочих місць, переносу виробництв із розвинених країн до менш розвинених з метою скоротити собівартість і зберегти прибуток.

Навіть самі захисники довкілля визнають, що встановлені на 2025 рік вимоги, згідно з якими середня витрата палива має становити 4,32 л на 100 км, до 2100 року скоротить потепління клімату максимум на 0,02 градуса Цельсія [107]. Тобто результат усіх перелічених вище зусиль буде практично непомітний. Але ці обмеження призводять до того, що мільйони людей утрачають роботу, завдається великий удар по виробничому й технологічному розвитку, а також по інноваційним можливостям і міжнародній конкурентоспроможності західних країн.

Нові галузі, створені через потребу захисту довкілля, субсидуються й управляються державою, і не є продуктом ринку. Вводити продукцію в масове виробництво в ситуації, коли не було зроблено жодного прориву в науково-дослідній роботі, неефективно, і це підтверджено на практиці. Усі ці «зелені» компанії не здатні виживати і тим паче не можуть стимулювати зайнятість. На тлі глобалізації підприємства переїжджають не з одного округу до іншого, а до інших країн. З погляду держави, втрати у зайнятості — це чисті втрати.

Рух на захист довкілля активно пропагує «зелені», тобто поновлювані, джерела енергії, що допомогло зробити великий крок у бік виробництва сонячної та вітрової енергії. Але забруднення, викликане виробництвом «зеленої» енергії, було приховано або ж недооцінено.

Тетрахлорид кремнію, який є побічним продуктом виробництва сонячних панелей, є смертельною отрутою, яка завдає великої шкоди довкіллю. «Земля, на яку його звалюють або де його закопують, буде безплідною. Жодна трава чи дерева не ростимуть у цьому місці... Це схоже на динаміт, ця речовина отруйна, створює забруднення, і люди ніколи до неї не доторкнуться», — цитує газета «Вашингтон пост» китайського фахівця з матеріалознавства Жень Біняня з Індустріального університету китайської провінції Хебей [108].

Водночас у процесі виробництва сонячних панелей витрачається велика кількість традиційних енергоресурсів, включно з вугіллям і нафтою, що, своєю чергою, також створює значне забруднення. Можна сказати, що «зелена» енергетика залишає після себе не зелень, а забруднення.

Згідно з Паризькою угодою, до 2025 року розвинені країни надаватимуть країнам, що розвиваються, близько 100 млрд доларів на рік як допомогу в розвитку та вдосконаленні їхньої енергетичної інфраструктури і промислових технологій. Більш ніж зі ста країн, що підписали цю угоду, США беруть на себе 75% щорічних виплат, що становить близько 75 млрд доларів. США також зобов’язалися до 2025 року скоротити викиди парникових газів на 26–28%, що рівноцінно щорічному скороченню викидів приблизно на 1,6 млрд тонн.

Що ж до Китаю — країни, яка перегнала США, ставши найбільшим у світі джерелом забруднення, —  то Паризька угода дозволила йому досягти максимуму викидів вуглекислого газу до 2030 року [109].

В одному зі своїх виступів президент Трамп зазначив:  «Дотримання умов Паризької  угоди та обтяжливих енергетичних обмежень, які вона наклала на США, до 2025 року може коштувати Америці до 2,7 мільйона втрачених робочих місць. ...

Згідно з дослідженням, до 2040 року дотримання зобов’язань, прийнятих попередньою адміністрацією, призведе до скорочення виробництва в наступних секторах: паперової [промисловості] на 12%; цементного виробництва на 23%; виробництва заліза та сталі на 38%; вугільної промисловості на 86%; природного газу на 31%. Втрати для економіки в цей час будуть близькі до 3 трлн доларів через скорочення ВВП і 6,5 млн робочих місць у промисловості, тоді як доходи домашніх господарств будуть на 7000 доларів меншими, а в багатьох випадках навіть ще гіршими» [110 ].

Випади проти західних капіталістичних галузей промисловості, економіки й технологій з боку екоактивістів, а також ухвалення відповідних нераціональних законів і нормативних актів — усе це допомагає комуністичним країнам у протистоянні Заходові. Це також призвело до того, що США, будучи міжнародним поліцейським й останнім оплотом західного світу в боротьбі з комунізмом, стали нездатними виконувати покладену на них місію.

Ми не виступаємо проти захисту довкілля. Його потрібно захищати й оберігати. Але це має робитися заради людини. Заради тієї людини, яку створено за образом Бога і яка є вінцем творіння на Землі. Розширений і надмірний захист довкілля, в жертву якому приносяться люди, є пасткою комуністів. Сьогоднішній екоактивізм не дбає про баланс і став екстремістською ідеологією.

Немає сумнівів у тому, що в цьому надмірному, екстремальному екологічному русі є безліч активістів з добрими намірами. Але в прагненні мобілізувати й сконцентрувати ресурси держави заради своєї справи вони стають союзниками комуністів.

3) Придушення протилежної думки за допомогою ЗМІ

У червні 2008 року на телешоу «Доброго ранку, Америко» телеканалу ABC показали уявну картину майбутнього, а також передбачення про вплив глобального потепління на Землю та людство в наступному столітті. У цій програмі «експерт» стверджував, що 2015 року рівень моря швидко підвищуватиметься, що призведе до затоплення Нью-Йорка, а інший учасник програми заявив, що до того часу вируватиме «вогонь, що простягатиметься на сотні кілометрів», літр молока коштуватиме 3,4 долара, а літр бензину 2,38 долара. Ці погляди були настільки перебільшені, що ведучий шоу запитував: чи дійсно це можливо?

Насправді, можливо це чи ні, зовсім не є головним питанням, яке мають обговорювати ЗМІ. Екоактивісти використовують «відчуття кризи», щоб спонукати людей до активних дій. Але в цій концепції кризи є невизначеність, оскільки її науково не підтверджено. Як ще не підтверджені наукою речі можуть викликати відчуття кризи? Тому екоактивісти, розмахуючи прапором захисту майбутнього людства, придушують протилежну думку, а також під приводом «наукового консенсусу» стимулюють створення суспільного консенсусу.

Данський економіст та еколог Бйорн Ломборг у своїй книзі «Скептичний еколог: оцінка реального стану світу» визнав, що потепління існує і викликано діяльністю людини. Але він зауважив, що людська адаптивність і технологічний прогрес не допустять виникнення катастрофи. Але оскільки це не відповідало екологічним догматам про те, що діяльність людини призведе до катастрофічного змінення клімату, він зазнав критики й випадів з різних боків.

Голова Комісії ООН зі змінення клімату порівняв Ломборга з Гітлером. Данський комітет, що займається питаннями наукового шахрайства, провів розслідування й заявив, що Ломборг здійснює «наукове шахрайство» (але подальші урядові розслідування довели, що Ломборг невинний). Опоненти Ломборга спробували використати рішення данського комітету, щоб зняти його з посади директора Данського інституту екологічної оцінки. Дійшло до того, що на вокзалі люди не хотіли стояти на одній платформі з Ломборгом, а один еколог навіть кинув у нього пиріжком [111].

У книзі «Великий прорахунок щодо глобального потепління: як мати-природа надурила провідних учених-кліматологів світу» доктор Рой Спенсер, кліматолог і колишній експерт НАСА щодо супутників, навів список із чотирнадцятьох методів пропаганди, які використовують екологи, включно з такими, які викликають паніку та апелюють до влади. Ці методи використовують стадний інстинкт, обіцянки перемоги, особисті випади, сенсаційність і фабрикацію чуток [112].

2006 року британський журналіст Брендан О’Ніл написав статтю «Клімат цензури» (A Climate of Censorship), у якій описав придушення й висміювання, з якими стикаються люди в багатьох країнах, якщо вони насмілюються висловлювати сумніви щодо теорії змінення клімату [113]. Наприклад, один британський дипломат публічно заявив, що до тих, хто сумнівається у зміненні клімату, ЗМІ мають ставитися не інакше, як до терористів, і не потрібно надавати їм майданчик для висловлення їхніх думок.

О’Ніл зазначив, що тих, хто скептично ставиться до теорії змінення клімату, було названо «заперечниками». Серед них є як ті, хто визнає потепління, але вважає, що ми в змозі з ним упоратися, так і ті, хто цілком заперечує глобальне потепління як наукове явище. Такий ярлик має велику руйнівну силу. Чарльз Джонс, колишній професор англійської мови в Единбурзькому університеті, зазначив, що цей ярлик «заперечник» ставить скептиків на той же рівень моральної зіпсованості, на якому перебувають заперечники Голокосту. За словами О’Ніла, деякі навіть стверджують, що ті, хто сумнівається в теорії змінення клімату, є співучасниками майбутнього екоголокосту, і в майбутньому на них чекає суд, аналогічний Нюрнберзькому процесові.

Відомий письменник-еколог сказав: «Ми маємо провести щодо цих мерзотників (скептиків щодо теорії потепління) військовий трибунал — кліматичний суд, аналогічний Нюрнберзькому процесові». О’Ніл це прокоментував: «Лише в авторитарних країнах я чув, щоб людей звинувачували за їхні думки чи висловлювання. ... Від демонізації групи людей та опису їх висловлювань як отруйних і небезпечних до введення суворої цензури лише один крок» [114]. Це справді так. Обмеження права на свободу думки є одним зі способів, якими комуністи відгороджують людей від концепції добра і зла, яка базується на загальнолюдських цінностях.

Професор астрономії в Гарвардському університеті опублікував наукову статтю про роль Сонця у зміненні клімату, спираючись на дані про температуру Землі в минулому. Оскільки міркування професора поставили під сумнів догму про те, що саме люди є винуватцями змінення клімату, сайт, присвячений захистові довкілля, заявив, що професор намагається скоїти «масові вбивства». Решту тих, хто сумнівається в цій догмі, було названо «злочинцями, які скоїли тяжкі злочини» [115].

Таких прикладів дуже багато, їх не перелічити. Один керівник великої екологічної групи попередив, що ЗМІ мають двічі подумати, перш ніж транслювати погляди скептиків щодо змінення клімату, бо «допущення поширення такої дезінформації принесе шкоду» [116].

У своєму виступі державний секретар з питань довкілля, продовольства й сільського господарства Великої Британії заявила, що, оскільки терористам забороняється виступати у ЗМІ, скептики глобального потепління також не повинні мати права поширювати там свої ідеї [117]. Провідні колумністи Австралії починають розглядати питання про те, щоб звинуватити тих, хто заперечує змінення клімату у «злочинах проти людяності». На саміті, де були присутні важливі політики Австралії, включно з прем’єр-міністром, було внесено пропозиції позбавити «заперечників» їхніх громадянських прав. Одна з ідей полягала в тому, щоб проекзаменувати австралійських громадян і залишити громадянство лише тим, хто підтвердить, що вони «доброзичливі до кліматичного середовища» [118].

Деякі люди навіть намагалися використовувати юридичні інструменти, щоб придушити голоси противників теорії потепління. 2015 року двадцять академіків направили листа президентові США й генеральному прокурору з проханням використовувати закон RICO (закон про інвестування отриманих від рекету капіталів) для розслідування діяльності компаній та організацій з нестандартними поглядами на змінення клімату. Це рівносильно спробі використовувати закони з метою обмеження свободи слова [119].

2016 року генеральні прокурори кількох американських штатів сформували коаліцію з метою перевірити, чи вводять традиційні енергетичні галузі в оману інвесторів і громадськість щодо «впливу змінення клімату», і якщо так, то притягнути їх до відповідальності. Як зазначає Фонд «Спадщина», подібні звинувачення й розслідування проти тих, хто має інші погляди, порушують першу поправку до Конституції США і придушують дебати з важливих питань політичної стратегії [120].

4) Маніпулювання «цивільними» групами для розпалювання вуличної революції

Створення масових рухів є однією зі стратегій комуністів для поширення свого впливу на країни та весь світ. Найчастіше вони застосовують форму вуличних протестів. Наприклад, коли профспілки організовують масштабні страйки тощо. Багато екологічних організацій мобілізують велику кількість людей для проведення природоохоронних заходів. Вони також чинять тиск на держустанови та ООН, щоб ті ухвалювали й забезпечували виконання нераціональних угод і правил. Вони також створюють інциденти, що супроводжуються насильством, щоб змусити громадськість замовкнути.

Радикальний представник лівого крила Сол Алінський казав, що треба приховувати справжні цілі руху й мобілізовувати людей у великих масштабах, розповідаючи їм лише про цілі, які є локальними й тимчасовими, що здаються розумними й нешкідливими. Коли люди звикають до цих відносно помірних форм активізму, тоді досить легко спонукати їх діяти більш радикально. «Пам’ятайте: щойно ви згуртуєте людей довкола чогось, що зазвичай не викликає сумнівів, наприклад, забруднення, тоді ці люди починають діяти. І тоді від забруднення довкілля до політичного забруднення і забруднення Пентагону — лише один природний крок», — пояснював Алінський [121].

Під час першого святкування Дня Землі 1970 року понад 20 мільйонів американців взяли участь у вуличних акціях протесту. Вимога ввести контроль над чисельністю населення стала методом протидії деградації довкілля. Тієї пори багато лівих організацій США вирішили «йти туди, де були люди». Так вони взяли участь в екологічному русі та стали сприймати соціалізм як цілющий засіб обмеження зростання населення.

Безліч лівих груп використовують рух на захист довкілля для проведення вуличних протестів. Наприклад, у США є «Народний рух за клімат». З його назви відразу можна зрозуміти, що це продукт комуністичної партії. Залучені до нього організації: Комуністична партія США, «Соціалізм у дії», маоїстська Революційна комуністична партія, «Екологічне суспільство», «Соціалістичні робітники», «Альтернативний соціалізм», «Американський демократичний соціалізм», «Вільний соціалізм» та інші. Вони проводили «народну кліматичну ходу» й «народний кліматичний парад». Гаслами на цих мітингах були: «Інституційна реформа, а не змінення клімату», «Капіталізм убиває США», «Капіталізм руйнує довкілля», «Капіталізм руйнує планету» та «Боротьба за соціалістичне майбутнє» [122].

Паради цих груп з безліччю червоних прапорів пройшли багатьма великими містами США, включно з Вашингтоном [123]. Завдяки дедалі більшому залученню комуністичних і соціалістичних чинників, «зелений світ» уже цілком перетворився на червону революцію.

5) Нова антилюдська релігія

Крім того, що комуністи перетворили захист довкілля на політичний рух, вони зробили з нього секту, і до того ж антилюдську секту.

Письменник-фантаст, автор роману «Парк юрського періоду» Майкл Крайтон одного разу сказав, що захист довкілля —  це сьогодні одна з наймогутніших релігій у західному світі. На його думку, екоактивізм має типові риси релігії: «Існує початковий Едем, рай, стан благополуччя і єдності з природою. Шляхом куштування їжі від дерева пізнання відбувається падіння з благодаті до стану забруднення, і внаслідок наших дій для всіх нас настає судний день. Усі ми —  грішники енергії, приречені на смерть, якщо не шукатимемо порятунку, який зараз називається стійкістю [довкілля]. Стійкість — це порятунок у церкві довкілля» [124].

Крайтон уважає, що всі догми у сфері захисту довкілля стосуються віри. «Мова йде про те, будете ви грішником чи вас буде врятовано. Станете ви одним з урятованих чи загиблих. Станете ви одним з нас чи одним з них» [125].

Цей погляд визнала низка вчених. Вільям Кронон, відомий американський історик-еколог, уважає,  що екоактивізм — це нова релігія, бо він пропонує складний набір моральних вимог для оцінки поведінки людини [126].

2008 року американський журнал New York Book Review опублікував статтю відомого вченого, фізика-теоретика Фрімена Дайсона, у якій ідеться, що «всесвітня світська релігія», пов’язана з захистом довкілля, «замінила соціалізм як провідну світську релігію». Ця релігія каже, що «відходи нашого розкішного життя завдають шкоди планеті», і це гріх, а також що «шлях праведності полягає в тому, щоб жити якомога скромніше». Принципів цієї нової релігії навчають у дитячих садках, школах і вишах усього світу [127].

Багато екологів цього не приховують. Раджендра Пачаурі, колишній голова МГЕЗК, який подав у відставку після скандалу з сексуальними домаганнями, у своїй заяві про відставку написав, що екоактивізм — це його релігія [128].

Нарівні з тим, що екоактивізм стає дедалі більш ідеологічним і релігійним, він також стає дедалі більш нетерпимим до інших поглядів. Колишній президент Чехії Вацлав Клаус уважає, що нинішній рух на захист довкілля керується ідеологією, а не наукою, що це квазірелігія, спрямована на знищення нинішнього суспільства.

Ця нова релігія, як і комунізм, малює красиву утопічну картину: використання людської мудрості для планування природного середовища та порятунку світу. Цей «порятунок» базується на протистоянні нинішній цивілізації. Наприклад, голова консультативної ради Університету миру при ООН і розробник Кіотського протоколу сказав: «Хіба не є єдиною надією для планети крах промислової цивілізації?» [129]

Вацлав Клаус резюмував: «Якщо ми серйозно поставимося до міркувань екологів, то виявимо, що їхні погляди —  це антилюдська ідеологія». Він погодився з біологом Іваном Брезіним у тому, що екоактивізм не є раціональною науковою відповіддю на екологічну кризу і зводиться до повного заперечення нинішньої форми цивілізації [130].

Екоактивізм розпалює ненависть між людьми, різними способами атакуючи людей з іншими поглядами. І все це робиться в ім’я захисту довкілля. У цій ненависті та екстремізмі проявляється радикальний антигуманізм. Канадський політолог Марк Стейн каже: «На думку екологів, ми є забрудненням; рішенням є стерилізація. Найкращий спосіб залишити нашим дітям більш стійке середовище — це не мати дітей». Як приклад він наводить Тоні Вернеллі, британську жінку, яка зробила аборт і пройшла стерилізацію, бо була впевнена, що мати дітей шкідливо для довкілля [131].

Ця ідеологія вважає людину головним винуватцем руйнування природи. Вона відводить природному середовищу набагато вище місце, ніж людині. Вона навіть не виключає введення контролю над народжуваністю і позбавлення людей їхнього права на існування. Така позиція нічим не відрізняється від комуністичної й за своєю суттю є антилюдською. Ця нова релігія замінює традиційне переконання в тому, що людина є вінцем природи і господарем Землі. Таке поєднання релігійності, тоталітаризму, примусової єдності поглядів та антикапіталістичної революції не може гарантувати людству захист природи. Навпаки, воно руйнує нинішню цивілізацію, свободи й порядок, а також створює безпрецедентну паніку й хаос, які ведуть людство хибним шляхом. Такою є справжня мета, заради якої комуністи взяли під свій контроль рух на захист довкілля.

Висновок: шанувати Бога, відродити традиції й уникнути екологічної кризи

Бог створив людину і створив для неї чудову й квітучу Землю. Це середовище, у якому люди живуть і розмножуються. Люди мають право користуватися природними ресурсами, і водночас вони зобов’язані берегти природні ресурси та дбати про довкілля. Тисячоліттями люди прислухалися до заповідей, залишених Богом у стародавні часи, й жили в гармонії з природою.

Екологічні проблеми, які виникли останнім часом, загалом є наслідком зіпсованості людей. Наука й техніка ще більше прискорили моральну деградацію людини. Забруднена природа є лише зовнішнім проявом внутрішнього морального забруднення людей. Щоб очистити довкілля, треба почати з очищення душі.

Бажання захищати довкілля йде від людського інстинкту самозбереження. Хоча це цілком природне бажання, але воно стало лазівкою для примари комунізму. Примара використала його, щоб створювати велику паніку, захищати спотворені цінності, позбавити людей свободи, спробувати розширити владу держави й навіть створити світовий уряд. Якщо намагатися владнати екологічні проблеми за допомогою цієї видозміненої форми комунізму, наслідком буде поневолення, а потім і знищення людства.

Для владнання екологічних проблем не можна спиратися на примусовий політичний рух чи лише на сучасні технології. Щоб владнати ці проблеми, ми маємо глибше зрозуміти всесвіт і природу, а також відносини між людиною і природою, водночас зберігаючи високу мораль. Людство має відродити свої традиції, підвищити моральність і повернутися на шлях, указаний Богом. Так люди природним шляхом отримають мудрість і благословення від Бога. Чудовий, зелений світ, повний життя, буде відновлено. Світло та процвітання Неба й Землі вічно супроводжуватимуть людину.

Попередня | Перейти до змісту | Наступна