Укріплення середньовічної фортеці надихнули на створення «ідеального замку» (ФОТО)
Оборонні укріплення середньовіччя, безсумнівно, надихнули багатьох юних ботаніків на створення «ідеального замку» — з мурами, парапетами, баштами, стрільницями, фортецею і, звісно ж, отворами для вбивств.
Однак, як і всі технології, включаючи замкові укріплення, вони мають тенденцію застарівати разом з новими розробками. З появою чорного пороху в ранньомодерній Європі, починаючи з 15 століття, середньовічна фортеця стала застарілою, оскільки на сцену вийшли гармати.
Кам’яні стіни середньовічних замків руйнувалися від гарматних пострілів. Їхні високі стіни та квадратна конструкція при перпендикулярному влучанні робили їх надзвичайно вразливими мішенями. Так народилося нове досягнення в оборонній війні, а саме: бастіонна фортеця, яку також називають зоряною фортецею.
В Італії все почалося з оборони Пізи в 1500 році. Атаковані флорентійською та французькою арміями, пізанці зрозуміли, що, підкріпивши свою куртину земляним валом, вплив гарматного вогню пом’якшується і поглинається. У 1509 році, під час облоги Падуї, монах-інженер Фра Джокондо наказав зруйнувати середньовічну зовнішню стіну міста і вирити широкий рів з виступами, що простягалися в ньому, в яких розміщувалися гарматні порти. З них можна було вести прямий і нищівний фланговий вогонь по атакуючим загонам. Обложники отримували відсіч, стікали кров’ю і врешті-решт відступали.
Таке застосування призвело до появи нового типу фортеці — нижчої й більшої, ніж попередні споруди, яка займала більшу площу. Італійських інженерів, які розробили її, шукали по всій Європі протягом 1530-1540-х років, тому вона також отримала назву «trace italienne», або «італійський контур» французькою мовою. Фортеця-зірка народилася і продовжувала розвиватися протягом трьох століть, врешті-решт бувши доведеною до логічного завершення наприкінці 17 століття військовими архітекторами під керівництвом Людовика XIV.
Прикладом такої архітектури є форт Мак-Генрі в Балтиморі, штат Меріленд, зведений у 1798 році, який надихнув Френсіса Скотта Кі на написання «Зоряно-смугастого прапора», національного гімну Америки, що став гімном після війни 1812 року.
Подібно до башт і брам середньовічного замку, у зоряній фортеці з’явився цілий набір нових реалізацій і стратегій.
Високу, квадратну, кам’яну стіну, яку колись легко розбивали гармати, замінили цеглою і землею — або просто землею, — яка могла поглинути удар таких знарядь. Стіна тепер мала нижчий профіль, щоб стати меншою мішенню, а рів, відповідно, був виритий нижче, щоб ворог не зміг перелізти на більш міцну стіну. Рів також був розширений, щоб піхота була більш вразливою до оборонних атак зверху.
Крім того, земляний схил, який називався гласис, що спускався назовні від зовнішнього боку рову, послаблював артилерійський вогонь впритул, спрямований всередину. Чим менший кут нахилу гласису, тим більшою була його зупиняюча сила.
Звичайно, найприкметнішою особливістю зоряної фортеці є її вежі — довгі ромбоподібні бастіони, розташовані через різні проміжки, що оточують її внутрішню структуру. Вони утворюють великі кутові поверхні, які представляють менше перпендикулярних мішеней для ворога. Гарматне ядро з більшою ймовірністю відбивалося від них або поглиналося, тоді як перпендикулярні середньовічні куртини були дуже вразливими для прямих атак.
Ці гостроверхі бастіони також якнайкраще використовували своє розташування, щоб обійти ворога з флангу, який намагався штурмувати зовнішню стіну, що була дуже вразливою для гармат, якщо вони займали гласис. Вони також усували «мертві зони» — ділянки, де нападники були відносно приховані від вогню завдяки геометрії оборонних споруд. Наприклад, захисники старих замків не могли вести вогонь навколо вигнутих веж, тому їх розширювали, утворюючи точки, таким чином усуваючи будь-яке прикриття для військ, що нападали.
Заглиблення, так звані анфілади, в основі кожної точки на зірці дозволяли оборонним гарматам вести чіткий вогонь по краю в напрямку сусідніх точок. Війська, які пробиралися в рів, намагаючись прорвати зовнішню стіну, опинялися в «убивчих зонах» (як у середньовіччі), де нападники залишалися без прикриття, часто наражаючись на вогонь з кількох фронтів.
Згодом зіркоподібна фортеця досягла свого апогею: бастіони були розширені та перетворені на ще більш складні рогаті стіни, коронні стіни або навіть окремі фортеці, повністю відокремлені від центральної споруди.
Бастіонні фортеці використовували складні форми з переплетеними вогняними полями, щоб зрештою усунути багато недоліків середньовічної фортеці в нову епоху війни.
Проте, з появою нових технологій, таких як бризантні вибухові речовини й міномети, зоряні фортеці також почали застарівати. З появою занурювального вогню та осколково-фугасних снарядів вони ставали все більш неактуальними й були замінені простішими, але міцнішими багатокутними базами. Багато з них з часом були перетворені на туристичні пам’ятки та музеї, як, наприклад, Форт Вуд у Верхній Нью-Йоркській затоці, який став основою для Статуї Свободи на Острові Свободи.
Дійсно, сама війна еволюціонувала, стаючи більш мобільною і менш залежною від статичних оборонних споруд і укріплень. Так само як лампові телевізори, відеокасети VHS і середньовічні замки втратили свою практичність, і все ще вражаюча зоряна фортеця також пережила свій розквіт.
