Дрогобич: осяяний світлом культури

Історії значних українських міст складалися по-різному: одні міста, такі як Львів, Київ, немовби відразу й ставали столицями; інші послідовно просувалися по «кар’єрній драбині» від статусу повітового, або районного, центру до центру воєводства (губернії, області), — й потому вже міцно його утримували.

Якщо говорити про Дрогобич, то він як населений пункт розвивався непослідовно: його історія повторює те, що відбулось і з багатьма іншими славетними в минулому українськими містами. Маючи протягом деякого часу статус головного міста області, в наші часи він залишається адміністративним центром.

Тепер трохи історії: Дрогобич був заснований у 1091 році, з 1430 року став центром староства Перемишльської землі у складі Королівства Польського, в 1422 році отримав Магдебурзьке право, активно розвивався. З ХV століття місто було важливим солеварним центром, а в ХІХ столітті Дрогобич став найбільшим у Європі нафтовим центром. У часи між двома світовими війнами він був центром повіту Львівського воєводства. За радянської влади Дрогобич двічі носив статус обласного центру: в 1939—1941 роках та 1944—1959 роках. Пізніше місто стає адміністративним центром у складі Львівської області з населенням трохи більше 77 тисяч жителів.

Звичайно, статус має значний вплив на облаштування населеного пункту. Залишись Дрогобич обласним центром ще на півстоліття після того п’ятнадцятирічного повоєнного періоду, зазнав би значної реконструкції його історичний квартал.

Старовинна будівля чи не найбільшої в наші часи у Східній Галичині синагоги не перебувала б у настільки занедбаному вигляді, що й фотографії не представиш. Та й колишні маєтки, певне, зазнали б ретельнішої уваги реставраторів. Ми ж можемо тільки насолодитись дрогобицькою архітектурною, скульптурною спадщиною та витворами садово-паркового мистецтва в такому вигляді, в якому вони дійшли до наших днів.

Архітектура Дрогобича неоднорідна за стилем: схоже на те, що заможні дрогобичани різних епох, закладаючи свої маєтки, не схильні були керуватися якимись загальними директивами. Радше навпаки, намагались якнайповніше виявити особистий смак та особливості національно-культурного колориту. А якщо пригадати, що на дрогобицьких вулицях вперемішку розміщувалися обійстя українців біч-о-біч з польськими, німецькими, єврейськими маєтками, — то картина дивовижного ансамблю форм та стилів стає цілком зрозумілою.