Нашим світом керує примара комунізму. Частина 12: Саботування освіти

Зміст

1. Примара комунізму контролює західні виші

1) Лівий ухил у викладачів

2) Змінення традиційних академічних дисциплін за допомогою комуністичної ідеології

Революційний дискурс заволодів гуманітарними науками у США

Комуністична ідеологія проникає в академічні кола

Політизація літературних досліджень

Марксистська теорія ідеології

Постмодерністський марксизм

3) Створення нових академічних галузей для ідеологічного проникнення

4) Прищеплення ліворадикальних ідей

5) Заперечення великих американських традицій

6) Боротьба проти класики західної цивілізації

7) Монополізація підручників і гуманітарних досліджень

8) Університети перевиховують, промивають мозок і псують мораль

2. Примара комунізму проникла в початкову й середню освіту

1) Отуплення студентів за допомогою освіти

2) Деструктивна природа прогресивістської освіти

• Від Руссо до Дьюї
• Потурання студентам
• Освіта, орієнтована на учня

3) Освіта псує учнів

          Прищеплення атеїзму й теорії еволюції

          Прищеплення комуністичної ідеології

4) Маніпулювання психікою

• Психологія та освіта
• Моральний релятивізм зруйнував моральні цінності учнів
• Згубний вплив освіти в питаннях смерті та профілактики наркоманії
• Непристойне сексуальне виховання
• Самоповага та егоцентризм

5) Проникнення у сферу освіти

• Узяття під контроль середньої та початкової освіти США
• Профспілки вчителів заохочують посередність і перешкоджають реформам
• Виключення впливу сім’ї на процес виховання
• Заплутана оманлива лексика в системі освіти
• Масштабне змінення дисциплін і підручників
• Реформування освіти: діалектична форма боротьби

3. Мета: знищити освіту на Сході й Заході

Висновок: Повернення до традиційної освіти

Попередня | Перейти до змісту | Наступна

* * *

Вступ

Освіта відіграє важливу роль у досягненні особистого благополуччя та самореалізації, а також у підтримці стабільності суспільства та забезпеченні майбутнього країни. Усі великі цивілізації, які були в історії людства, дуже серйозно ставилися до освіти.

Головною метою освіти є підтримка моральних норм людства і збереження переданої Богом культури. Освіта також відіграє роль передання знань і майстерності та допомагає людям соціалізуватися.

Традиційно, добре освічені люди мають повагу до Неба, вірять у Бога і прагнуть бути доброчесними. Вони мають великі знання про традиційну культуру, а також мають одну чи кілька професій. Вони віддані своїй справі і намагаються з добротою ставитися до людей. Вони є стовпами суспільства, національною елітою і хранителями цивілізації. Їхні чудові особисті якості та вчинки завойовують Божу прихильність.

Щоб знищити людство, примара комунізму прагне розірвати зв’язок між людиною й Богом. Отже, важливим кроком у цьому напрямку є руйнування традиційної освіти. Для досягнення цієї мети примара на Сході й на Заході застосувала різну тактику.

У східних країнах, де існують культурні традиції із глибоким корінням, одного лише обману людей було не досить. Тому комуністам треба систематично винищувати культурну еліту суспільства, щоб обірвати передання традиційної культури наступному поколінню. Водночас проти решти населення застосовували агресивну пропаганду.

Культура західної цивілізації відносно неглибока. Це дало змогу комуністам застосувати метод таємного проникнення і підриву освіти в західних країнах. Насправді молодь на Заході зіпсована набагато більше, ніж у Китаї.

Під час президентських виборів 2016 року в США через тривалу критику в ЗМІ щодо консервативних кандидатів, а також через так звані результати опитувань, багато хто, особливо студенти, були шоковані, коли дізналися результати виборів.

Після перемоги на виборах Дональда Трампа в університетських кампусах США можна було спостерігати дивну картину. Деякі студенти вимагали скасування лекцій і відтермінування іспитів під приводом сильного страху, психологічного виснаження чи психологічної травми, які вони дістали через вибори. Щоб допомогти студентам зняти стрес і занепокоєння, деякі великі навчальні заклади організували різні терапевтичні заходи. Ці заходи включали в себе ліплення з пластиліну, гру з конструктором, малювання, пускання мильних бульбашок тощо. Застосовували навіть зоотерапію (лікування за допомогою домашніх тварин — прим. пер.). У багатьох університетах студентам надавали психологічну консультацію і різні послуги з так званого відновлення після виборів і допомоги після виборів [1].

Абсурдність цієї ситуації, коли звичайний демократичний процес виборів став страшнішим, ніж стихійне лихо чи теракт, свідчить про повний провал американської системи освіти. Студенти, які мають бути психічно зрілими і вміти розумно ставитися до тиску, раптом стали такими нетерпимими та інфантильними, коли зіткнулися з цими негараздами.

Повний крах американської системи державної освіти є однією з найстрашніших речей, які відбулися з цією країною за останні кілька десятків років. Це також є найбільшим «успіхом» комуністів і наслідком їх агентурного проникнення та розбещення західного суспільства.

У цьому розділі на прикладі США ми проаналізуємо, як комуністи проникають у систему освіти вільних суспільств. Знаючи про це, читачі зможуть розпізнати тінь комунізму в системі освіти інших країн, оскільки там усе відбувається аналогічно.

Агентурне проникнення комуністів в американську систему освіти проявляється щонайменше у п’яти сферах:

Перше: безпосереднє пропагування комуністичної ідеології серед молоді.

Комуністична ідеологія поступово оволодіває західними науковими колами шляхом проникнення до важливих традиційних галузей освіти, а також шляхом створення нових наукових дисциплін, вразливих до її ідеологічного впливу. Література, історія, філософія, політологія, економіка, соціологія, антропологія, правознавство, мультимедіа тощо — в усі ці дисципліни проник марксизм під різними масками й замінив собою їхню провідну ідею. «Політкоректність» стала головним обмежувачем свободи думки в університетських кампусах.

Друге: скорочення впливу традиційної культури на молоде покоління. Традиційна культура, ортодоксальне мислення, справжня історія і класична література в різних формах зазнають наклепу і маргіналізації.

Третє: зниження академічних стандартів, починаючи з дитячого садка й початкової школи. Оскільки стандарти навчання поступово знижуються, здатність учнів до читання, письма та обчислень погіршується. Їхні знання стають дедалі мізернішими, а здатність критично мислити — дедалі більш обмеженою. Їм важко логічно й раціонально міркувати про ключові питання, що стосуються життя й суспільства, і ще важче розпізнавати різні хитрощі примари комунізму.

Четверте: активне прищеплення учням стійких мутованих концепцій. У міру того, як діти дорослішають, прищеплені їм концепції стають настільки сильними, що вони самі практично не здатні їх ідентифікувати й виправити.

П’яте: вирощування у студентах егоїзму, жадібності й потурання своїм слабкостям. Унаслідок такого виховання учні не визнають жодного авторитету й жодних традицій. У них надмірно роздувається его й почуття власної правоти, знижується здатність приймати й розуміти інші думки, а також погіршується здатність витримувати психологічний тиск.

Примара комунізму вже практично досягла своєї мети в усіх цих п’яти сферах. Ліва ідеологія стала провідною в американських університетах. Професорів, які мають інші думки, або усувають від викладацької діяльності, або їм забороняють висловлювати свої погляди студентам.

Після чотирьох років інтенсивного нав’язування певних цінностей і поглядів випускники вишів мають стійку схильність до лібералізму та прогресивізму. Вони без роздумів приймають атеїзм, теорію еволюції та матеріалізм. Вони перетворюються на вузьколобих «сніжинок», яким бракує здорового глузду. Такі випускники прагнуть лише задоволень, не беручи на себе відповідальності за свої вчинки. Вони мають мало знань і дуже вузький світогляд. Вони мало чи практично нічого не знають про історію США та світу. І саме вони є головною мішенню обману з боку комуністів.

В очах усього світу США досі залишаються однією з провідних країн у сфері освіти. Протягом більш ніж ста років Сполучені Штати є політичною, економічною та військовою наддержавою. США витрачають на освіту набагато більше коштів, ніж багато інших країн. Після Другої світової війни американська демократична система й добрі умови життя привабили численних талановитих людей з усього світу. Американська програма STEM-освіти і професійно-технічних шкіл не мають собі рівних.

Але за всім цим красивим фасадом ховається велика криза. Кількість іноземних студентів у STEM-освіті набагато перевищує кількість американських учнів, і цей розрив щороку зростає [2]. Це відображає ерозію початкової, середньої та вищої освіти у країні. Студентів цілеспрямовано псують і отупляють. Уже можна побачити сумні наслідки цього, але ще жахливіші наслідки будуть у майбутньому.

Згаданий у п’ятій частині цієї книги колишній агент КДБ Юрій Безменов розповів на початку 80-х років минулого століття, що проникнення комуністичної ідеології в Америку вже практично завершено: «Навіть якщо почати просто зараз, цієї ж хвилини виховувати нове покоління американців, знадобиться від п’ятнадцяти до двадцяти років, щоб змінити тенденцію і повернутися до нормального стану ідеологічного сприйняття реальності» [3].

Відтоді, як було сказано ці слова, пройшла третина століття. За ці 30 з гаком років ми стали свідками краху СРСР та інших соціалістичних режимів у Східній Європі. Але це зовсім не означає, що проникнення комунізму на Захід припинилося. Однією з головних цілей агентів примари комунізму на Заході стала система освіти. Вони взяли під свій контроль навчальні заклади на всіх рівнях, поширили свій вплив на сімейне виховання, створили й просунули свої власні теорії, а також принципи освіти й педагогіки.

Слід підкреслити, що наразі практично всі люди у світі, особливо ті, хто навчався у вишах пізніше 60-х років минулого століття, різною мірою зазнали впливу комуністичної ідеології. Найбільше цього впливу зазнали ті, хто вивчав гуманітарні й соціальні науки. Більшість людей навіть самі не розуміють, що їм промили мозок, і лише невелика кількість людей усвідомлено й навмисне просуває комуністичну ідеологію. У цьому розділі ми розкриємо цілі примари комунізму в галузі освіти, щоб люди могли їх розпізнати і дистанціюватися від них.

1. Примара комунізму контролює західні виші 

1) Лівий ухил у викладачів

Однією з найважливіших причин, з яких студенти тяжіють до соціалістичної чи комуністичної ідеології або ж зазнають впливу радикальних ідей, таких як фемінізм та екологізм (розглядатиметься далі в цій книзі), є те що значна частина викладачів вишів мають лівий ухил. Це вже давно ні для кого не є секретом.

2007 року було проведено дослідження під назвою «Соціально-політичні погляди американських професорів». Серед 1417 опитаних викладачів вишів 44,1% вважали себе лібералами, 46,1% — людьми з помірними політичними поглядами і лише 9,2% — консерваторами. Серед них частка консерваторів у муніципальних коледжах була трохи вищою (19%), а частка лібералів була дещо нижчою (37,1%). В академіях мистецтв 61% викладачів були лібералами, а консерватори становили лише 3,9%. Автори дослідження відзначили, що у віковій групі 50–64 роки 17,2% назвали себе лівими активістами. У результатах дослідження також мовилося, що більшість викладачів вишів підтримують права гомосексуалістів і право на аборт [4].

Аналогічні дослідження, проведені після 2007 року, також підтверджують тенденцію до лівого ухилу серед професорів в американських університетах, які працюють за чотирирічною програмою. 2016 року журнал Econ Journal Watch оприлюднив результати дослідження статусу зареєстрованих виборців, які працюють викладачами на кафедрах історії та соціальних наук у 40 провідних університетах США. Виявилося, що серед 7 243 професорів 3 623 є демократами і 314 республіканцями, тобто їх співвідношення становить 11,5:1. Серед п’яти кафедр, у яких проводилося дослідження, на кафедрі історії це співвідношення було найбільшим — 35,5:1. Якщо порівняти з 1968 роком, то серед професорів історії в той час співвідношення демократів до республіканців становило 2,7:1 [5].

Ще одне опитування, проведене в чотирирічних університетах, показало, що політична схильність викладачів там була нерівномірною, особливо в Новій Англії (регіон на Північному Сході США, що включає шість штатів, — прим. пер.). Згідно з опитуванням, 2014 року співвідношення ліберальних і консервативних професорів у коледжах та університетах у всій країні становило 6:1. Але в Новій Англії це співвідношення було 28:1 [6]. Дослідження, проведене 2016 року Дослідним центром Пью, показало, що 31% людей, які навчалися в аспірантурі, дотримуються ліберальних поглядів, 23% схильні до лібералізму і лише 10% уважають себе консерваторами, а 17% схильні до консерватизму. Згідно з результатами цього дослідження, з 1994 року серед людей з вищою освітою стала різко збільшуватися кількість тих, хто має ліберальні погляди [7].

Учені, які 2016 року брали участь у семінарі в Американському інституті підприємництва, сказали, що близько 18% соціологів у США вважають себе марксистами і лише 5% називають себе консерваторами [8].

Американський сенатор Тед Круз одного разу дав оцінку престижній юридичній школі, у якій він навчався: «Серед викладачів на факультеті було більше комуністів, ніж республіканців. Якби ви попросили їх проголосувати щодо питання, чи мають США стати соціалістичною країною, 80% проголосували б "за", а 10% уважали б це занадто консервативним» [9].

Комуністи почали своє агентурне проникнення в американську освіту відразу, як з’явилися у США. Починаючи з ХХ століття багато американської інтелігенції стало приймати комуністичні ідеї чи Фабіанський соціалізм [10].

Рух контркультури 60-х років породив велику кількість антитрадиційної молоді. У молоді роки, коли формується особистість людини, на цих людей значно вплинула революційна доктрина культурного марксизму й радикальні ідеї Франкфуртської школи. 1973 року, після того як президент Ніксон відкликав американські війська з В’єтнаму, студентські заворушення, пов’язані з антивоєнним рухом, стали спадати, оскільки зникла головна причина невдоволення. Але викликаний цими заворушеннями радикалізм не зник.

Багато з таких радикально налаштованих людей закінчили аспірантуру в галузі соціології та культури, включно з журналістикою, літературою, філософією, освітою, культурологією тощо. Отримавши дипломи, вони розпочали свою кар’єру в установах, які мають найбільший вплив на суспільство й культуру, таких як університети, ЗМІ, урядові установи та неурядові організації. У той час вони здебільшого керувалися теорією «тривалого маршу через інститути», запропонованої італійським марксистом Антоніо Грамші. Цей «тривалий марш» був спрямований на змінення найважливіших традицій західної цивілізації.

Філософ Франкфуртської школи Герберт Маркузе вважався «духовним хрещеним батьком» бунтівних західних студентів. 1974 року він заявив, що нові ліві не померли й «відродяться в університетах» [11]. Фактично нові ліві не лише змогли вижити, а й здійснили вкрай успішний тривалий марш інститутами. Один радикальний професор щодо цього писав:

«Після війни у ​​В’єтнамі багато хто з нас не лише заповз назад до наших літературних кабінетів; ми отримали академічні посади. Після закінчення війни ми стали непомітними, і якийсь час неуважному спостерігачеві здавалося, що ми зникли. Тепер ми маємо повноваження, і робота з перебудови університетів всерйоз почалася» [12].

Термін «довічно закріплені радикали» запропонував Роджер Кімбал у його однойменній книзі, що вийшла друком 1989 року. Цей термін стосується радикальних студентів, які були активістами в антивоєнних і феміністських рухах 60-х років, а пізніше стали викладати у вишах та отримали довічні посади. Завдяки цьому в них з’явилася можливість прищеплювати студентам свою систему політичних цінностей і вирощувати нове покоління радикалів. Деякі з цих нових радикалів у 80-х роках стали директорами вишів і керівниками кафедр. Мета їхньої наукової діяльності полягає не в тому, щоб шукати істину, а в тому, щоб використовувати виші як інструмент підриву традицій, головної ідеології і політичної системи західної цивілізації, щоб виховати більше революціонерів, таких як вони самі.

Отримавши довічні посади у сфері освіти, професори можуть брати участь у роботі різних комітетів, які проводять набір нових викладачів. Вони також визначають академічні стандарти, обирають теми для аспірантів і напрями досліджень. Вони мають можливість використовувати свою владу, щоб виключати викладачів, які не відповідають їхній ідеології. Із цієї причини викладачів, які мають традиційне мислення і проводять навчання й дослідження відповідно до традиційних концепцій, неухильно маргіналізують. Коли професори йдуть на пенсію, їм приходять на заміну здебільшого вчені з лівими поглядами, просочені комуністичними ідеями.

Грамши, який створив концепцію «тривалого маршу інститутами», розділив інтелігенцію на два табори: традиційну та органічну інтелігенцію. Перша є головною силою, яка підтримує традиційну культуру та соціальний порядок, а органічна інтелігенція, що належить до нових класів чи груп, відіграє творчу роль у боротьбі за гегемонію у своїх класах чи групах [13]. Пролетаріат використовує органічну інтелігенцію на своєму шляху до встановлення культурної і зрештою політичної гегемонії.

Багато радикалів, які працюють у системі освіти, вважають себе органічною інтелігенцією, яка виступає проти системи. Подібно до Грамши, вони слідують марксистській аксіомі: «Філософи лише різними способами інтерпретують світ. Але справа в тому, щоб його змінити» [14].

Отже, для представників лівого крила освіта полягає не в тому, щоб передавати знання і все найкраще, що є в людській цивілізації, а в тому, щоб вкладати у свідомість студентів радикальні політичні погляди, щоб вони стали активними борцями за «суспільну справедливість». Після закінчення навчання ці люди починають активно поширювати в суспільстві невдоволення системою і традиційною культурою, закликаючи до руйнівної революції.

2) Змінення традиційних академічних дисциплін за допомогою комуністичної ідеології

У комуністичних країнах керівною ідеологією для вивчення кожного предмета є марксизм-ленінізм. Своєю чергою, на Заході великий наголос робиться на академічній свободі. Тобто, крім загальних моральних цінностей та академічних норм, у системі освіти не має бути жодного ухилу в бік будь-якої ідеології. Але починаючи з 30-х років минулого століття соціалізм, комунізм, марксизм, Франкфуртська школа та інші аналогічні ідеології ввійшли до американських вишів, значною мірою змінивши гуманітарні й соціальні науки.

Революційний дискурс заволодів гуманітарними науками у США

У своїй книзі «Революція жертв: зростання вивчення ідентичності й закриття ліберального розуму» Брюс Боер запитав історика з Університету Пенсільванії Алана Чарльза Корса про те, хто були ті троє людей, які, на його думку, найглибше вплинули на гуманітарні науки у США. Корс назвав три книги: «Тюремні зошити» Антоніо Грамши, «Педагогіка пригноблених» Паулу Фрейре і «Гнані й голодні» Франца Фанона [15].

Грамши — італійський марксист, про діяльність якого ми вже розповідали в попередніх розділах книги. Паулу Фрейре — бразильський теоретик педагогіки, поважав Леніна, Мао, Кастро і Че Гевару. Його книга «Педагогіка пригноблених», видана 1968 року і перевидана англійською мовою два роки по тому, стала однією з книг для обов’язкового прочитання в педагогічних інститутах США.

Педагог Сол Стерн сказав, що книга «Педагогіка пригноблених» не зачіпає ніяких конкретних проблем у сфері викладання, а є, швидше, «утопічним політичним трактатом, що закликає до повалення капіталістичної гегемонії і створення безкласових громад» [16]. Насправді Фрейре лише повторював певний погляд, який полягає в тому, що у світі є лише два види людей: гнобителі та пригнічені. Тому пригнічені більше не повинні здобувати освіту так, як це робилося раніше, а мають усвідомити своє пригнічене становище і повстати проти нього.

Франц Фанон народився на острові Мартініка в Карибському морі, що належав Франції. Він приєднався до алжирської війни проти французького колоніального панування. Його книга «Гнані й голодні» вийшла друком 1961 року з передмовою французького екзистенціаліста й комуніста Жана-Поля Сартра. Сартр узагальнив свою теорію ось так: західні люди — колонізатори, тому вони є втіленням зла; своєю чергою, незахідні люди є благородними, адже вони зазнали колонізації та експлуатації.

Фанон закликав людей у колоніях повстати проти колонізаторів, використовуючи як головний інструмент насильство. Він заявляв, що на рівні індивідуума насильство є силою, яка очищує. «Це звільняє корінного жителя від його комплексу неповноцінності, а також від відчаю та пасивності; це робить його безстрашним і відновлює його почуття власної гідності» [17].

Сартр інтуїтивно зрозумів ідеї Фанона і написав у передмові до його книги: «У перші дні повстання ти мусиш убивати. Убити європейця — означає відразу вбити двох зайців, тобто водночас знищити гнобителя й пригніченого, залишивши труп і вільну людину. Вцілілі вперше відчують свою землю під своїми ногами» [18].

Ідеї ​​Грамши, Фрейре і Фанона — це обман, який спонукає людей аналізувати історію й суспільство з погляду класової боротьби. Щойно іскра класової ненависті входить у їхні серця, студенти починають обурюватися й чинити опір нормальній структурі суспільства і його нормальним явищам, уважаючи, що неминучим владнанням проблеми є повстання й революція.

Який конкретно теоретик найбільше вплинув на гуманітарні й соціальні науки в американських вишах — питання дискусійне. Але очевидно, що в цій сфері стали домінувати марксизм, Франкфуртська школа, теорія Фрейда і постмодернізм (який тісно співпрацював із комунізмом у руйнуванні культури й моральності).

Комуністична ідеологія проникає в академічні кола

З 60-х років ХХ століття в моделі досліджень, що здійснюються на літературних факультетах США (англійська і французька мови, порівняльне літературознавство тощо), відбулися фундаментальні зміни. Традиційно літературні критики цінували моральні та естетичні цінності класичних творів, уважаючи літературу важливим ресурсом для розширення світогляду читачів, формування їхніх моральних якостей та інтелектуального смаку. Для літературних дослідників теорія літератури є вторинною до самих літературних робіт і виступає як допоміжний засіб для розуміння та оцінки літератури.

У розпал руху контркультури в 60-х роках в академічній спільноті з’явилися різні нові літературні теорії, які надихнулися популярними тенденціями у філософії, психології та культурі. Відносини між літературною теорією і самою літературою було повністю спотворено, і літературні роботи було зведено до матеріалу для підтвердження «ефективності» сучасних літературних теорій [19].

У чому ж суть цих теорій? У сукупності вони створюють безлад у традиційних академічних дисциплінах, таких як філософія, психологія, соціологія та психоаналіз. Вони є мішаниною, яка намагається давати цілісне пояснення суспільства й культури. Як висловився теоретик літератури Джонатан Каллер: «Теорія найчастіше є несамовитою критикою щодо уявлень про здоровий глузд, і крім того, спробою показати, що те, що ми вважаємо цілком очевидним і таким, що відповідає здоровому глуздові, насправді було побудовано історично. Це має настільки природний вигляд, що ми навіть не помічаємо, що це лише теорія» [20].

Інакше кажучи, сучасні академічні теорії зменшують, перевертають з ніг на голову і руйнують розуміння правильного і хибного, добра і зла, краси й потворності, які беруть свій початок у традиційній сім’ї, релігійній вірі та етиці, замінюючи їх лихою системою цінностей, позбавленою позитивного значення.

Якщо розгорнути цю складну й заплутану академічну обгортку, то можна побачити, що ці так звані теорії — це не більше ніж безглузда суміш класичного й неомарксизму, Франкфуртської школи, психоаналізу, деконструктивізму, постструктуралізму та постмодернізму. Разом вони утворюють певний союз, спрямований на руйнування підвалин цивілізації людства. Усі ці теорії є камуфляжем для комунізму, даючи його ідеології просочитися в західні академічні кола. З 60-х років комуністи здійснили великий прорив, узявши під свій контроль гуманітарні й соціальні науки, такі сфери як література, історія та філософія.

Фактично «теорія» загалом є тим самим, що й «критична теорія». Ці теорії у великій кількості породили нові критичні дослідження у сфері права, раси, статі, суспільства, науки, медицини тощо. Широке розповсюдження цих речей є проявом успішного розширення комунізму в академічній та освітній галузях, де він своїми спотвореними теоріями розбещує молодь, прокладаючи собі дорогу для знищення людства.

Політизація літературних досліджень

З погляду марксистської літературної критики, значення класичного літературного тексту полягає не в його внутрішній цінності, а в тому, як він відображає керівну роль панівного класу, наприклад, щодо статі чи раси. Із цього випливає, що класика не має жодної внутрішньої цінності. Відомий американський літературознавець-марксист прямо заявив, що «політичний кут зору» є «абсолютним горизонтом будь-якого читання і всякого тлумачення» [21]. Тобто всі літературні твори слід вважати політичними алегоріями, і лише якщо вдалося зрозуміти в них «глибокий зміст» класового, расового чи сексуального пригнічення, то можна вважати, що глибоко розумієш твір.

Люди з комуністичних країн добре знайомі з такою догматичною літературною критикою. Китайський лідер комуністів Мао Цзедун дав таку оцінку одному з найбільших класичних китайських романів «Сон у червоному будинку»: «У романі описано чотири сім’ї, жорстоку класову боротьбу й кілька десятків людських життів».

Історія СРСР і КНР показала, що в комуністичних країнах літературний дискурс далеко не завжди обмежується цивілізованими й витонченими дебатами про «вежі зі слонової кістки» (світ високих почуттів і творчих устремлінь — прим. пер.). Іноді це може перетворитися на криваву боротьбу.

Наприклад, у відповідь на заклик Мао Цзедуна вчитися у Хай Жуя, чесного і безкомпромісного посадовця династії Мін, історик У Хань написав п’єсу «Розжалування Хай Жуя». Шанхайська газета «Веньхуей бао» 10 листопада 1965 року оприлюднила критичний огляд цієї п’єси. Авторами огляду були літературний критик Яо Веньюань, а також четверта дружина Мао Цзедуна Цзян Цін і радикальний теоретик Чжан Чуньцяо. В огляді йшлося, що п’єса є натяком на генерала Народно-визвольної армії Китаю Пен Дехуая, який зазнав переслідувань за опозицію курсові «Три червоних прапора» — три політичних напрями КПК: «нова генеральна лінія» соціалістичного будівництва, «Великий стрибок» і народні комуни (призвели до масштабного голодомору в країні). Критика п’єси «Розжалування Хай Жуя» стала детонатором, що призвів до десятирічного жаху «Культурної революції».

Грубий підхід КПК до інтерпретації всіх літературних творів з погляду класової боротьби можна протиставити набагато тоншій літературній критиці, яку застосовували в західних інституціях протягом останніх кількох десятків років.

Західна неомарксистська літературна критика схожа на вірус, який стає дедалі смертоноснішим завдяки своїй здатності до постійної мутації. Вона використовує всі нові теорії, перетворюючи їх на свою зброю, бере великі культурні твори людства — від класики Стародавньої Греції та Риму до Данте, Шекспіра і вікторіанської літератури — кладе їх на літературний операційний стіл, розчленовує і переробляє. Хоч навіть у такому типі коментарів уживається складний жаргон для додання їм деякої подібності витонченості, основні їхні аргументи зазвичай зводяться до звинувачень у забобонах, пов’язаних з пригнобленими класами, пригніченням жінок чи етнічних меншин.

Сучасні критики визначають класичні твори, що підпадають під «надбудову панівного класу». Вони заявляють, що ці роботи мають на меті ввести в оману широкий загал, щоб перешкодити виникненню в них «революційної класової свідомості». Як влучно сказав англійський філософ Роджер Скрутон: «Методи нового літературного теоретика — це справжня зброя підривної діяльності: спроба зруйнувати зсередини гуманістичне виховання людей, розірвати узи симпатії, які пов’язують нас із нашою культурою» [22].

Марксистська теорія ідеології

«Ідеологія» є основною концепцією, яка пронизує всі гуманітарні науки, орієнтовані на марксистів. Маркс уважав мораль, релігію, метафізику тощо ідеологією. Він уважав, що головною ідеологією в сучасному суспільстві є ідеологія панівного класу, і її цінності не відображають реальність, а якраз навпаки [23].

Неомарксисти ХХ століття зробили руйнування культури обов’язковим етапом революції і стали широко посилатись на поняття ідеології у своїй літературі. Угорський неомарксист Дьордь Лукач визначив ідеологію як «хибну свідомість», яка є протилежністю реальній «класовій свідомості». Французький неомарксист Луї Альтюсер запропонував концепцію «ідеологічних державних апаратів», включно з релігією, освітою, сім’єю, правом, політикою, профспілками, зв’язком, культурою тощо, які мають працювати спільно з насильницьким державним апаратом.

У концепції ідеології міститься хитра софістика. Кожне суспільство чи система має свої недоліки, які має бути сформульовано й виправлено. Але Альтюсера та інших марксистів не цікавлять конкретні проблеми соціальної системи. Натомість вони цілком відкидають цю систему на тій підставі, що вона є структурою, створеною і підтримуваною панівним класом для захисту своїх інтересів.

Важливим аспектом марксистського розуміння ідеології є те, що називають «отруєнням колодязя». Це можна побачити в ідеологічній критиці Альтюсера. Замість того щоб розглядати фактичний зміст аргументу, ідеологічний підхід базується на звинуваченні тих, хто висунув цей аргумент, у прихованих мотивах чи лихих намірах. Так само, як ніхто не може пити воду з отруєного колодязя, ніхто не віритиме людині, яку оббрехали й репутацію якої зіпсували, незалежно від того, наскільки розумними й логічними є її аргументи.

                                                    

Концепція Альтюсера про «ідеологічні державні апарати» охоплює абсолютно все. Вона відображає крайнє презирство комуністів до людського суспільства — абсолютно все треба цілком відкинути й зруйнувати. У цьому проявляється прагнення комуністів знищити культуру людства.

Марксистська концепція ідеології базується на абстрактних, узагальнених, помилкових і таких, які не мають жодної цінності, положеннях, спрямованих на те, щоб цілком зруйнувати традиційні моральні цінності. Маскуючи свої справжні наміри й відчуваючи «моральне обурення», марксисти багаторазово повторюють свою брехню, обдурюючи й ведучи за собою величезну кількість людей.

Постмодерністський марксизм

Після 60-х років минулого століття група французьких філософів створила те, що незабаром стало найпотужнішою ідеологічною зброєю марксистів і комуністів в американських академічних колах. Яскравими представниками цієї групи філософів були Жак Дерріда і Мішель Фуко. 2007 року Фуко став найбільш цитованим автором у гуманітарній сфері (цитували 2521 раз). Дерріда посів третє місце (цитували 1874 рази) [24]. Можна собі уявити, який вплив вони здійснили на гуманітаріїв. У той час висловлювалися думки про те, що постмодернізм має якийсь зв’язок із марксизмом [25]. Назвемо ці дві теорії «постмодерністським марксизмом».

Концепція деконструкції, яку створив Дерріда, — це заплутаний обман, який об’єднує атеїзм і релятивізм, що перебільшує відносність і невизначеність мови, а також відкидає те, що в текстах може бути зрозумілий і чіткий зміст.

Те, що мова має багатогранний зміст, а також що текст може мати різні інтерпретації, загальновідомо принаймні з часів Стародавньої Греції і до імператорського Китаю. Але якщо спиратися на концепцію Дерріда й відкидати відносно стійкий і зрозумілий зміст тексту, то можна потрапити в пастку релятивізму.

На відміну від традиційного атеїзму, Дерріда висловлював свої погляди мовою філософів. Його ідеї не лише руйнують уявлення про Бога, а й поняття розумності, авторитету і змісту, пов’язані з традиційними переконаннями. Теоретики, які зазнали впливу Дерріда, усі як один проводять деконструкцію цих понять. Через свою зовнішню складність і видимість інтелектуальної глибини, теорія деконструктивізму широко розповсюдилася в колах західних гуманітаріїв і стала одним з найпотужніших інструментів комуністів для знищення духовної віри, традицій і культури.

Мішель Фуко свого часу був членом Французької комуністичної партії. Суть його теорії крутиться навколо поняття про те, що немає істини, а є лише сила. Оскільки влада монополізувала право тлумачити істину, отже, будь-яка істина є фальшивою і не заслуговує на довіру. У своїй книзі «Наглядати й карати» Фуко поставив таке запитання: «Чи дивно, що в’язниці схожі на фабрики, школи, казарми й лікарні, а фабрики, школи, казарми й лікарні схожі на в’язниці?» [26] Прирівнюючи важливі соціальні інститути до в’язниць і закликаючи людей позбутися цих «в’язниць», Фуко демонструє антисуспільну природу своєї теорії.

Озброєні знаряддям деконструкції, теорією Фуко та іншими подібними критичними теоріями, учені спаплюжили традиції та мораль, роблячи відносним абсолютно все. Вони люблять повторювати, що «будь-яке тлумачення — це хибне тлумачення», «немає істини, лише розповідь» або «немає фактів, лише тлумачення». Вони зробили відносним розуміння таких основних речей, як істина, доброта, краса, справедливість тощо, а потім відкинули їх, як сміття.

Молодь, яка вступає на факультети гуманітарних наук, не наважується брати під сумнів авторитет своїх викладачів. Їй дуже складно протистояти лютому й послідовному ідеологічному бомбардуванню. Якщо молодь уже ввібрала в себе постмодерністську марксистську теорію, то буде дуже важко змінити її мислення. Це також є одним з основних засобів, за допомогою яких комуністи змогли взяти під контроль гуманітарні й соціальні науки.

3) Створення нових академічних галузей для ідеологічного проникнення

Після контркультурного руху 60-х років деякі радикали використовували свої радикальні ліві теорії для створення нових академічних галузей і стали просувати їх в університети й науково-дослідні інститути. Наприклад, деякі вчені вважають, що створення відділень, присвячених вивченню проблем чорношкірих, є не стільки нагальною потребою для розвитку академічних дисциплін, скільки наслідком політичного шантажу [27].

1967 року внаслідок студентського страйку державний коледж Сан-Франциско закрився. Під тиском Союзу чорношкірих студентів у коледжі було створено перше у США Відділення вивчення чорношкірих. Керівники цього відділу вважали, що цей проєкт передусім стане засобом заохочення студентів-чорношкірих. Так з’явилася унікальна наука про чорношкірих. Досягнення учених-чорношкірих було висунуто на перший план, а навчальні матеріали було перероблено, в них було включено більше згадок про чорношкірих. Математика, література, історія, філософія та інші предмети зазнали аналогічних перетворень.

У жовтні 1968 року 20 членів Союзу студентів-чорношкірих захопили комп’ютерний центр Каліфорнійського університету в Санта-Барбарі, унаслідок чого університетський кампус було закрито. За рік у цьому виші було створено Відділення вивчення чорношкірих і Дослідницький центр чорношкірих.

У квітні 1969 року понад 100 студентів-чорношкірих захопили адміністративну будівлю Корнельського університету. Обвішані повними патронташами, розмахуючи рушницями, вони зажадали створення Відділення вивчення чорношкірих, у якому повинні працювати лише чорношкірі. Коли викладачі спробували їх зупинити, один з лідерів студентів загрозливо заявив, що за три години університет буде знищено. Зрештою адміністрація пішла на поступки, і в Корнеллському університеті було створено третє у США Відділення вивчення чорношкірих [28].

Шелбі Стіл, що став згодом старшим науковим співробітником в Інституті Гувера Стенфордського університету, був одним з прихильників створення в університетах дослідних відділень чорношкірих. Він сказав, що керівники університетів мають таке сильне почуття «білої провини», що вони погодяться з будь-якими вимогами представників профспілок студентів-чорношкірих [29]. Водночас в американські виші ввійшли такі предмети, як вивчення жінок, вивчення латиноамериканців, вивчення гомосексуалістів тощо. Наразі у США вже існує більш ніж тисяча подібних дослідних проєктів.

Теорія, що лежить в основі вивчення жінок, полягає в тому, що статеві відмінності не мають природного характеру, а є наслідком «соціальної конструкції». У зв’язку з тим, що в історії протягом тривалого часу жінки зазнавали так званого пригнічення з боку чоловіків і патріархальної системи, місія проєкту вивчення жінок у тому, щоб дати поштовх виникненню жіночої суспільної свідомості й у такий спосіб стимулювати загальні суспільні зміни та революцію.

Одна феміністка, професор Каліфорнійського університету в Санта-Крузі, виросла у відомій сім’ї комуністів. Вона з гордістю заявила, що є комуністкою та активісткою руху лесбійок. З 80-х років минулого століття вона викладала фемінізм і вважала свою сексуальну орієнтацію якимось засобом пробудження політичної свідомості. Бажання стати професором у неї виникло після того, як один комуніст сказав їй, що це її «революційна місія». У своїй публічній заяві вона сказала, що «перетворить викладання на одну з форм політичного руху». Керуючись цією позицією, вона заснувала в Каліфорнійському університеті в Санта-Крузі факультет феміністських досліджень [30]. В одній зі своїх навчальних програм вона написала, що жіночий гомосексуалізм є «найвищою формою фемінізму» [31].

Міссурійський університет розробив спеціальні курси для студентів, щоб навчити їх аналізувати проблеми фемінізму, літератури, статі та мирного співіснування з погляду лівих. Наприклад, курс під назвою «Гендер поза законом» (Outlaw Gender) уважає стать людини «штучною категорією, створеною певною культурою», а не такою, яка виникла у природний спосіб. Студентам було прищеплено однобокі погляди, які базуються на теорії про гендерне пригнічення й дискримінацію багатогендерності [32].

Як ми вже розповідали у п’ятій частині цієї книги, агентурне проникнення комуністів стало головною причиною антивоєнного руху на Заході після Другої світової війни. В останні десятиліття в американських університетах з’явився новий предмет «Вивчення світу», який також пов’язаний з комунізмом. Учені Девід Горовіц і Джейкоб Лейксін дослідили понад 250 організацій, які мали зв’язок із цією новою академічною дисципліною. Вони дійшли висновку, що ці організації мають політичний, а не академічний характер, і їх мета — залучити студентів до антивоєнних лівих сил [33].

На прикладі підручника «Вивчення світу й конфліктів», який широко використовувався для занять за предметом «Вивчення світу», Горовіц і Лейксін виклали ідеологічні мотиви цієї дисципліни. У підручнику наводяться марксистські аргументи для пояснення проблем бідності й голоду. Автори підручника засуджують землевласників і сільськогосподарських торговців, заявляючи, що їх жадібність призвела до того, що у світі щодня голодують сотні мільйонів людей. Хоча основна ідея підручника полягає нібито в ненасильстві, є одна форма насильства, проти якої автори цього посібника не лише не мають нічого проти, а й навіть хвалять — насильство, скоєне під час пролетарської революції.

У книзі «Вивчення світу й конфліктів» говориться наступне: «Хоча Куба далека від земного раю, і деякі особисті права та громадянські свободи там ще не отримали широкої поваги, але на прикладі Куби можна побачити, що насильницькі революції іноді можуть поліпшувати умови життя народу». Водночас у книзі не згадується про жорстоку диктатуру Фіделя Кастро і про катастрофічні наслідки кубинської революції.

Оскільки цей підручник було написано після «інциденту 11 вересня» (теракт 11 вересня 2001 року проти Всесвітнього торгівельного центру та проти будівлі Пентагону з боку «Аль Каїди» — прим. пер.), у ньому було порушено й теми тероризму. Дивно, але автори підручника, схоже, настільки співчували терористам, що термін «терорист» взяли в лапки. Вони пояснили це так: «Використання лапок у слові "терорист" може здатися дивним деяким читачам, які вважають цей термін самоочевидним. Ми так зробили не для того, щоб якось пом’якшити жахливий характер таких дій, а для того, щоб послабити праведний гнів деяких людей, оскільки в очах однієї людини це "терорист", а в очах іншої — "борець за свободу"» [34].

Академічні дисципліни мають бути об’єктивними, за ними не має ховатися жодних політичних програм. Але ці нові академічні дисципліни прийняли ідеологічну позицію: професори у сфері вивчення жінок мають бути прихильниками фемінізму, а професори, які вивчають чорношкірих, мусять уважати, що політичні, економічні та культурні проблеми чорношкірих є наслідком їх дискримінації з боку білих. Мета цих дисциплін полягає не в тому, щоб дошукуватися до істини, а в тому, щоб прищеплювати у свідомості певну ідеологію.

Ці нові предмети є побічними продуктами американської «культурної революції». Створені у вишах, вони розширилися і стали вимагати виділення більшої кількості коштів з бюджету, а також збільшення кількості студентів. Підготовлені ними студенти ще більше посилюють вплив і можливості цих нових дисциплін, які вже пустили глибоке коріння в академічних колах.

Треба підкреслити, що всі ці нові академічні дисципліни було створено людьми з лихими намірами, які діють під впливом комуністичної ідеології. Їхня мета — загострювати й розширювати конфлікти між різними групами, розпалювати ненависть між людьми, готуючи ґрунт для насильницької революції. Вони мало пов’язані з людьми (чорношкірими, жінками тощо), за права яких вони нібито виступають.

4) Прищеплення ліворадикальних ідей

У своїй книзі «Однопартійний клас: як радикальні професори у кращих вишах США, налаштовуючи студентів, підривають нашу демократію» Девід Горовіц і Джейкоб Лейксін перелічили близько 150 курсів з лівим ухилом, які викладаються у 12 вишах. Ці курси маскують свої політичні цілі за допомогою наукової термінології. Деякі з них нехтують навіть базовими академічними принципами, що робить їх схожими на політичні курси, які є обов’язковими в комуністичних країнах.

Каліфорнійський університет у Санта-Крузі пропонує семінар-курс «Теорія і практика опору і соціальних рухів». В описі курсу говориться: «Мета семінару — навчитися організовувати революцію. Ми дізнаємося про те, як різні спільноти в минулому й сьогоденні протистояли, кидали виклик і скидали системи влади, включно з (але не обмежуючись) світовим капіталізмом, державним гнітом і расизмом» [35].

Білл Айєрс, який отримав звання заслуженого професора Університету штату Іллінойс у Чикаго, є радикалом епохи 60-х років. Він був лідером ліворадикальної організації «Синоптики», яку було сформовано з радикального руху «Студенти за демократичне суспільство» (SDS). 1969 року «Синоптики» пішли в підпілля і стали першою вітчизняною терористичною організацією у США. Ця організація докладала всіх зусиль для того, щоб підбурювати радикальних студентів брати участь у терористичній діяльності, спрямованій на розпалювання міжрасової ненависті.

Члени організації «Синоптики» скоювали напади на Капітолій, штаб поліції Нью-Йорка, Пентагон та офіси Національної гвардії. Найвідоміші слова Айєрса: «Убийте всіх багатих людей. Розбийте їхні машини та квартири. Приведіть революцію у свій дім, убийте своїх батьків. Саме це й називається справжньою революцією» [36]. Наукові публікації Айєрса відповідають його життєвому шляху. В одній зі своїх книг він стверджує, що треба подолати наші «забобони» щодо неповнолітніх злочинців, які скоїли насильство [37].

Ліві прогресивісти успішно завадили ФБР заарештувати Айєрса. Він знову з’явився 1980 року, і скориставшись лазівками в законодавстві, уникнув кримінальної відповідальності. Айєрс став викладачем в Університеті штату Іллінойс у Чикаго. Темою його досліджень була «освіта дітей у ранньому дитинстві». Але його політичні погляди не змінилися. Він не висловив жодного жалю щодо терактів, які він влаштовував у минулі роки, а, навіть навпаки, пишається своєю минулою діяльністю. Пізніше Айєрс став доцентом, потім професором і зрештою досяг свого нинішнього звання почесного професора. Він також отримав звання старшого наукового співробітника, найвищу винагороду вишу.

Кожне отримане Айєрсом звання є наслідком спільного рішення його колег. Це само собою відображає мовчазне визнання й підтримку університетом його терористичного минулого.

В одному з вишів Техасу доцент кафедри соціальних комунікацій відкрито заявила на сайті вишу, що вона є «активісткою зі стажем і соціалістом». Вона також є членом «міжнародної соціалістичної організації» і заявляє, що хоче створити партію більшовиків, щоб установити в США «диктатуру пролетаріату». На своїй сторінці в інтернеті вона запропонувала п’ять навчальних курсів, пов’язаних із політикою. Вона викладає «соціальні комунікації та соціальний переворот». Метою своєї діяльності вона бачить «стимулювання студентів присвятити всіх себе минулим і справжнім соціальним рухам, спрямованим на те, щоб змінити США» [38].

5) Заперечення великих американських традицій

2014 року одна студентська організація провела опитування в кампусі Техаського технологічного університету, поставивши учням три запитання: «Хто виграв Громадянську війну в США?», «Хто є нашим віцепрезидентом?» і «Ми здобули незалежність від кого?» Багато учасників опитування зовсім не знали відповідей на ці запитання, хоча вони мають бути загальновідомими. Не знаючи елементарних речей щодо політики та історії своєї країни, студенти, однак, добре знали деталі особистого життя зірок кіно і їхніх любовних стосунків [39].

2008 року Інститут міжвишівських досліджень (ISI) провів вибіркове опитування 2 508 американців і виявив, що лише половина з них може назвати всі три гілки влади у США [40]. 2014 року за результатами опитувань відповідно до програми Національне оцінювання прогресу в освіті (NAEP) було виявлено, що лише 18% американських студентів досить добре знайомі з історією США, а відповідаючи на 33 питання, відповіді на які має знати будь-який пересічний громадянин, 71% опитаних американців отримали менше 49 балів (задовільним вважається 60 балів) [41].

Вивчення історії США — це не лише процес розуміння того, як було створено цю країну, а й процес розуміння того, які цінності було покладено в основу країни, якою ціною їх захищали та зберігали. Лише знаючи все це, люди цінуватимуть те, що сьогодні мають, відстоюватимуть свої традиційні цінності й передаватимуть їх наступному поколінню.

Забути свою історію — це те ж саме, що зруйнувати традиції. Незнання своїх громадянських обов’язків створює умови, потрібні для формування тоталітарної держави. У зв’язку з цим не можна не запитати себе: що ж сталося з вивченням американської історії і з громадянською освітою? Відповідь можна знайти в підручниках, якими користуються студенти, а також у самих викладачів.

Марксист Говард Зінн є автором популярного підручника з історії під назвою «Народна історія США». Після прочитання ця книга залишає враження, що всі героїчні діяння й натхненні епізоди американської історії — це безсоромна брехня, а справжня історія США є похмурою картиною придушення, експлуатації та геноциду [42].

Один професор економіки з університету Бостона вважає, що терористи, які вороже ставляться до США, є справжніми борцями за свободу, а США є справжнім злом. У статті, оприлюдненій 2004 року, він прирівняв терористів, які скоїли теракти 11 вересня 2001 року, до американських повстанців, які 1775 року зробили перші постріли в Лексінгтоні й розпочали Війну за незалежність [43].

6) Боротьба проти класики західної цивілізації

1988 року радикальні студенти й викладачі Стенфордського університету почали протестувати проти університетського навчального курсу «Західна цивілізація». Вони скандували: «Гей-гей, хо-хо! Західна цивілізація має піти!» Університет пішов на поступки протестувальникам і замінив «Західну цивілізацію» курсом «Культура, ідеї, цінності» (CIV), які мають очевидне мультикультурне забарвлення. З нового навчального курсу не видалили деяких західних класиків, таких як Гомер, Платон, Аврелій Августин, Данте Аліг’єрі та Шекспір. Але було вирішено, що в кожному семестрі курс має включати роботи жінок, а також представників національних меншин та інших груп людей, які вважаються такими, що в історії зазнали утисків.

Тодішній міністр освіти США Вільям Беннетт засудив таку форму змінення навчального курсу й назвав її «навчальний план шляхом залякування». Але незважаючи на це, багато великих університетів зробили в себе те ж саме. Їхній приклад наслідували й численні інші виші, щоб не здаватися відсталими. Протягом кількох наступних років ліберальна освіта в американських університетах зазнала великої трансформації.

У своїй книзі «Ліберальна освіта» консервативний мислитель Дінеш Д’Суза використовував книгу «Я, Рігоберта Менчу: індіанка у Гватемалі», щоб пояснити ідеологічне спрямування нового курсу CIV у Стенфордському університеті. Ця книга розповідає про життєві перипетії молодої індіанки Рігоберти Менчу з Гватемали. Після вбивства її батьків під час різанини вона вирішила стати на шлях протистояння і поступово стала дедалі більше радикалізовуватися.

Рігоберта ототожнювала свої дії з рухом індіанців у Південній Америці за право на самовизначення, виступаючи проти європеїзації латиноамериканської культури. Спочатку вона стала феміністкою, далі соціалісткою і зрештою марксисткою. Вона почала брати участь у зборах Народного фронту в Парижі, де обговорювала такі теми, як «буржуазні підлітки» й «коктейлі Молотова». Один з розділів книги називається «Рігоберта відмовляється від шлюбу й материнства» [44].

Під приводом «політкоректності» класику було витіснено з американських вишів, що призвело до різних згубних наслідків. Деякі з них ми опишемо нижче.

По-перше, низькопробна, з неглибоким змістом, провокаційна «революційна література» або «література жертв» замінила класичні твори з їх нетлінною цінністю та глибиною.

По-друге, така література ставиться на один щабель із класикою і в такий спосіб значно збільшується її вплив на розум учнів. З другого боку, зіставлення класики з такою поверховою літературою спрощує класику, перетворюючи її цінності на відносні.

По-третє, керівна ідея класиків тепер інтерпретується з використанням критичної теорії, культурних досліджень, політики ідентичності та політкоректності. Учені з великим ентузіазмом досліджують прихований расизм і сексизм, а також статеву дискримінацію у п’єсах Шекспіра, або ж гомосексуальні зв’язки між персонажами тощо. Усе це спотворює та ображає класичні твори.

По-четверте, учні, які зазнали впливу такої ідеології, перестають вірити у благородство персонажів, велич діянь і моральні висновки, описані у класиці. Натомість вони розвивають звичку бачити все в негативному світлі й оцінювати все це з погляду циніка.

У традиційній літературній освіті головні теми класики здебільшого порушують питання загальної любові, справедливості, вірності, мужності, духу самопожертви та інших моральних цінностей. Історична освіта здебільшого пов’язана з головними подіями, що розповідають про те, як було засновано країну і як вона розвивалася, а також про її фундаментальні цінності.

Оскільки практично всю західну класику написали білі європейські чоловіки, прихильники лівого крила під приводом мультикультуралізму й фемінізму наполягають на тому, щоб люди більше читали літературні твори, написані представниками різних рас і національностей. Щодо викладання історії, у сучасній освіті історичний шлях країни описується як абсолютно похмурий, наповнений поневоленням та експлуатацією жінок і нацменшин. Історична освіта більше не нагадує про традиційну спадщину, а формує почуття провини перед жінками та нацменшинами.

Люди мають обмежену кількість часу, який вони витрачають на читання. Коли освіта навмисне стимулює людей приділяти більше уваги «політично коректній» літературі, у них практично не залишається часу на читання класики. Як наслідок, цілі покоління учнів відокремлені від витоків своєї культури й особливо від системи цінностей, яка базується на духовній вірі й передається через традиційну культуру. Культура кожної нації походить від Бога. Вона може бути різноманітною, але вона не має бути змішаною. Змішання культури означає руйнування зв’язків між расою, до якої належить ця культура, і Богом, який створив цю расу.

7) Монополізація підручників і гуманітарних досліджень

Економіст Пол Самуельсон розповів про велику роль підручників: «Якщо підручники з економіки в цій країні писатиму я, то мені байдуже, хто ухвалює закони країни чи укладає договори» [45]. Підручники публікуються великими тиражами, вони мають високий авторитет, тому мають величезний вплив на студентів. Той, хто пише підручники, має можливість формувати спосіб мислення молоді.

Після того як ліворадикальні вчені та професори отримали довічні посади в системі освіти й завоювали певну репутацію, вони взяли під свій контроль університетські видавництва й різні комітети. Використовуючи свої повноваження, вони наповнили навчальні матеріали своєю ідеологією і стали в такий спосіб прищеплювати її своїм студентам. У деяких академічних галузях обрані професорами підручники й література для обов’язкового прочитання містять більше робіт марксистів, ніж дисциплін інших сфер. Вищезазначена книга «Народна історія США» Говарда Зінна є обов’язковою для прочитання на кафедрах історії, економіки, літератури, вивчення жінок тощо в багатьох вишах.

Щонйо ліве крило набуде достатньої сили, воно зможе застосовувати механізм рецензування в наукових колах США, щоб придушувати інші думки. Тобто наукові роботи, які кидають виклик ідеології лівого крила, буде відкинуто лівими та їхніми колегами.

Багато журналів, що спеціалізуються на гуманітарних науках, керуються критичною теорією і наповнені важкими для розуміння термінами. Головною ідеєю опублікованих ними статей є відкидання Бога і традиційної культури. Вони підбурюють до революції, до повалення нинішнього суспільного, політичного та економічного ладу. Є така категорія наукових робіт, мета яких — довести, що всі традиційні звичаї та стандарти, включно навіть із науковими стандартами, є суспільними конструкціями, мета яких — захистити владу панівного класу шляхом нав’язування цих стандартів усьому суспільству.

1996 року професор фізики Нью-Йоркського університету Алан Сокал опублікував статтю в академічному журналі «Соціальний текст» під заголовком «Переходячи кордони: Щодо трансформативної герменевтики квантової гравітації». У статті з посиланням на 109 приміток і 219 джерел заявлялося, що «квантову гравітацію» було створено «суспільством і мовою» [46].

Потім в іншому науковому журналі «Лінгва франка» Сокал опублікував ще одну статтю, у якій ішлося, що його перша стаття була іронією. Він пояснив, що його стаття в «Соціальному тексті» була «експериментом фізика у вивченні культури» [47].

Під час інтерв’ю в радіопрограмі «Всі речі враховано» Сокал сказав, що він так учинив під впливом книги «Вище марновірство» (1994). У цій книзі йдеться, що наукові журнали, які спеціалізуються на гуманітарних науках, публікуватимуть усе, що завгодно, якщо це містить «правильну ліву думку» і цитати відомих мислителів лівого крила. Сокал перевірив це на практиці, наповнивши свою статтю лівою ідеологією, безглуздими цитатами й повною нісенітницею [48].

Пізніше Сокал написав: «Результати мого невеликого експерименту продемонстрували, що деякі модні сектори в наукових колах американського лівого крила стали інтелектуально лінивими. Редакторам "Соціального тексту" сподобалася моя стаття, бо їм сподобався її висновок: "зміст і методологія постмодерністської науки забезпечують потужну інтелектуальну підтримку прогресивному політичному проєкту". Мабуть, вони не вважали за потрібне проаналізувати якість наведених у статті доказів і переконливість аргументів чи навіть значимість цих аргументів для так званого висновку» [49]. Сатиричний підхід Сокала підтвердив, що в багатьох так званих академічних успіхах у галузі критичної теорії та вивчення культури абсолютно відсутня науковість і переконливість.

Якщо подивитися на теми наукових робіт, які відбираються на щорічних зборах великих академічних асоціацій США, то можна зрозуміти, наскільки масштабно і глибоко комуністична ідеологія проникла в соціальні науки за останні кілька десятків років. Асоціація сучасної мови є однією з найбільших громад учених у США. У ній налічується 25 тисяч членів, серед яких здебільшого професори і вчені, які займаються викладанням та історичними дослідженнями сучасних мов. На щорічних конференціях цієї асоціації присутні більш ніж 10 тисяч людей.

Якщо почитати звіт про ці збори, який публікується на сайті асоціації, то можна побачити, що більшість обговорюваних там наукових статей написано в ідеологічних межах марксизму, Франкфуртської школи, деконструкції, постструктуралізму та інших подібних теорій. У них також використовуються ідеї фемінізму, дослідження гомосексуалізму, політика ідентичності та інші радикальні ідеології. В інших аналогічних організаціях, включно з Американською соціологічною асоціацією, спостерігаються такі ж самі тенденції, хоча й різною мірою.

Американські університети мають традицію гуманітарної освіти, і деякі гуманітарні курси треба проходити незалежно від того, за якою спеціальністю навчається студент. Сьогодні ці обов’язкові курси здебільшого запровадили професори кафедр літератури, історії, філософії та соціальних наук. Американський учений Томас Соуелл зазначив, що, як випливає з терміна «обов’язкові курси», це предмети, від яких студенти не можуть відмовитися, і саме ці курси часто дають професорам змогу прищеплювати студентам свою ліву ідеологію. Професори за допомогою оцінок стимулюють учнів приймати їхні погляди. Студенти, які насмілюються висловити незгоду з поглядами професора, караються низькими оцінками [50]. Марксистські погляди професорів гуманітарних і соціальних наук не лише забруднюють студентів, які навчаються на цих кафедрах, а й впливають практично на всіх студентів вишу.

Студенти хочуть, щоб їх поважали як дорослих, але їхній життєвий досвід і знання обмежені. Перебуваючи у відносно закритому середовищі вишу, вони навіть не підозрюють, що шановані ними професори користуються їхньою наївністю і довірливістю, щоб прищепити їм абсолютно хибні й руйнівні цінності та ідеологію. Батьки платять чималі гроші за навчання своїх дітей, сподіваючись, що діти набудуть знань і навичок, на базі яких вони потім шукатимуть своє місце в суспільстві. Вони навіть не уявляють, що безцінні роки їхніх дітей, коли треба здобувати освіту, витрачаються даремно, що у вишах їхніх дітей перетворюють на послідовників радикальних ідей, які вплинуть на все їхнє подальше життя.

Покоління за поколінням молодь проходить через систему освіти, у яку глибоко проникла примара комунізму. Вони вивчають підручники, написані агентами примари, приймаючи мутовані теорії і прискорюючи тим самим занепад культури й моралі суспільства, що якраз наближає примару до її кінцевої мети — знищення людства.

8) Університети перевиховують, промивають мозок і псують мораль

Слідом за широким поширенням марксистської ідеології в усіх вишах починаючи з 80-х років минулого століття університетська політика дедалі більше фокусується на запобіганні «образливим» висловлюванням, особливо щодо жінок та етнічних меншин. За даними американського професора політології Дональда Олександра Даунса, у період з 1987 до 1992 року близько 300 вишів США провадили політику регулювання висловлювань, створивши напів’юридичну систему заборони висловлювань щодо певних груп або тих, які вважаються образливими [51].

Тими, хто підтримує ці заборони, можливо, керують добрі наміри, але такі дії призводять до безглуздих наслідків — дедалі більше людей заявляє про своє право не зазнавати образ від таких висловлювань. Фактично офіційно такого права немає, але широке поширення культурного марксизму дає змогу будь-якій людині заявити про свою приналежність до груп, які зазнають утисків, пославшись на такі причини, як культура, походження, колір шкіри, стать, сексуальна орієнтація тощо. Адміністрації університетів постійно надають різні привілеї тим, хто заявляє, що постраждав від утисків.

За марксистською логікою, пригнічені завжди морально праві, за будь-яких обставин, тому ніхто не наважується ставити під сумнів факт утисків цих людей. Така абсурдна логіка базується на спотворених умовах моралі. У міру того, як дедалі більше людей із цим погоджуються, і такі їхні настрої стають дедалі сильнішими (ленінізм і сталінізм називають це «високим рівнем класової свідомості»), вони несвідомо починають відкидати традиційні стандарти добра і зла, замінюючи їх груповим мисленням. Це найбільш яскраво проявилося в тоталітарних комуністичних країнах, де «пригноблений» пролетаріат здобув право довільно вбивати поміщиків і капіталістів як «гнобителів».

Тенденції довільно називати себе «ображеними» створили учені-марксисти, які вигадали низку нових концепцій, щоб розширити значення поняття «дискримінація». Серед таких концепцій — «мікроагрессія», «попередження про триггер», «безпечний простір» тощо. Слідом за цим адміністрації вишів запровадили відповідні покарання та обов’язкове навчання з таких питань, як «міра чутливості», «різноманітність» тощо.

Мікроагрессія — це неявна невербальна образа когось, із чим кожний може зіткнутися в повсякденному житті. Водночас так звані кривдники часто навіть самі не знають про те, що когось образили, і вони навіть зовсім не мали такого наміру. Такі їхні ненавмисні дії називають «низькою чутливістю» (ленінізм чи сталінізм називають це «низькою суспільною свідомістю»). Отже, навчання чутливості стало важливим аспектом акліматизації першокурсників. Студентам розповідають, що не можна казати, який одяг можна носити, щоб вони не вчиняли мікроагресію і не порушували університетських правил.

У деяких кампусах не можна казати фразу «ласкаво просимо до Америки», оскільки вона може бути дискримінацією і перетворитися на мікроагресію. Уважається, що така фраза може образити представників етнічних груп, які в історії зазнавали несправедливого ставлення з боку США, таких як індіанці, африканці, японці й китайці. Така фраза може викликати в них болючі спогади про приниження та страждання їхніх предків.

Каліфорнійський університет опублікував довгий перелік фраз, які вважаються мікроагресією. Серед них: «США — це великий плавильний казан» (расова дискримінація), «США — це країна можливостей», «Чоловіки й жінки мають однакові шанси на успіх» (заперечення гендерної або етнічної нерівності) тощо [52]. Мікроагресія є причиною адміністративних покарань тих, хто провинився, оскільки вони перешкоджають створенню у вишах так званого безпечного простору.

Типовий випадок мікроагресії стався в кампусі університету Пердью в Індіанаполісі. Один білий студент порушив правило про расову дискримінацію лише тому, що читав книгу «Нотр-Дам проти Клану: Як ірландці перемогли Ку-клукс-клан». Виявилося, що фотографія на обкладинці книги, на якій зображено збори членів Ку-клукс-клану, образила іншого студента. Адміністрація вишу вирішила, що студент порушив правило, але пізніше, після студентських протестів і втручання інших груп, вона змінила свою думку і визнала студента невинним [53].

Навчання питань чутливості і різноманітності за своєю природою можна порівняти з програмами перевиховання, які застосовувалися в колишньому СРСР і застосовуються в КНР. Мета такого перевиховання — зміцнити класову позицію: «буржуазія» і «клас поміщиків» (на Заході це чоловіки й білі люди) мають визнати, що вони з самого початку є представниками «класу гнобителів». Своєю чергою, так звані пригнічені групи мають добре розуміти всю «фальшивість» «буржуазної культури», очиститися від «внутрішнього пригнічення» та усвідомити своє пригнічене становище. Це схоже на те, як феміністки вчать жінок того, що традиційне становище жінки в суспільстві є міфом, спеціально створеним традиційною культурою і базується на концепції патріархату.

Щоб змінити світогляд людей і змусити їх думати й діяти цілком у відповідності до марксистської ідеології, за всі слова й дії, які заперечують класовий гніт чи класову боротьбу, суворо карають. Навчання питань чутливості проводиться для того, щоб люди повною мірою усвідомлювали «соціальну несправедливість», і щоб їхні слова та вчинки ґрунтувалися на позиції «пригнічених» груп (жінок, етнічних меншин, гомосексуалістів тощо).

Наприклад, 2013 року Північно-Західний університет США зажадав, щоб усі студенти пройшли курс з питання різноманітності, і лише після цього вони могли отримати дипломи. Згідно з інструкцією вишу, після завершення цього курсу студенти зможуть «розширити свою здатність критично мислити» (тобто зможуть навчитися класифікувати суспільні класи), «усвідомити своє місце в несправедливій системі» (тобто розпізнати свою класову належність), і «переосмислити свої повноваження та привілеї» (тобто стати на позицію «пригнобленого» класу) [54].

Іншим типовим прикладом є ідеологічна програма перевиховання, яка почалася 2007 року в Делаверському університеті. Цю програму, яка стала обов’язковою для 7000 учнів, назвали «Лікування неправильних поглядів і переконань студентів». Її заявлена ​​мета полягала в тому, щоб змусити учнів прийняти певні погляди в таких питаннях як політика, раса, стать та екологізм.

Помічники адміністраторів студентських гуртожитків університету мали обійти всіх студентів і провести серед них опитування на тему раси та гендерної належності. Наприклад, їх запитували, із представниками яких рас і статей вони хотіли б зустрічатися тощо. Мета була в тому, щоб зробити студентів більш відкритими в цих питаннях. Одна студентка на запитання про те, коли вона усвідомила свою гендерну ідентичність (відмінну від біологічної статі), сказала помічнику адміністратора, що це не його справа. Як наслідок, про це було повідомлено адміністрації університету [55].

Таке масове політичне перевиховання у вишах не лише спотворило критерії оцінки моральних цінностей, а й значно посилило у студентів егоїзм та індивідуалізм. У цьому вкрай політизованому середовищі студенти можуть навчитися лише тому, як використовувати «почуття групи» (політика ідентичності), щоб переслідувати свої власні цілі. Досить легко заявити про свою належність до так званої «пригнобленої групи» і можна довільно звинувачувати інших, погрожувати іншим або ж використовувати це для досягнення особистих вигід. Коли думка інших не відповідає твоїй власній, то можна поскаржитися в університет, заявивши, що тебе образили, і в такий спосіб обмежити право цих людей на свободу висловлювань. Якщо комусь не подобаються ідеї, висловлені в консервативних студентських газетах, то вони можуть навіть вимагати, щоб ці газети було спалено.

Відчуття образи є суб’єктивним почуттям, але зараз навіть такі почуття можуть уважатися об’єктивними доказами. Дійшло навіть до того, що університетські професори через найменшу необережність можуть накликати на себе серйозні неприємності. У багатьох вишах студенти стали вимагати від викладачів, щоб перед використанням будь-яких матеріалів вони робили так звані тригерні попередження, оскільки деякі теми чи інформація можуть викликати в деяких студентів «негативну емоційну реакцію». В останні кілька років навіть такі твори, як «Венеційський купець» Шекспіра і «Метаморфози» Овідія, потрапили до списку літератури, для якої потрібні тригерні попередження. Деякі виші рекомендують зовсім не використовувати роботи, що, як важається, можуть викликати в деяких студентів негативні емоції [56].

У великої частини молоді, яка росте в такій атмосфері, невпинно посилюється его, вони цілком поглинені тим, щоб ніхто не образив їхні почуття. Групова свідомість (тобто інша форма комуністичної «класової свідомості»), яку активно просувають в університетських кампусах, робить учнів нездатними до самостійного мислення і взяття на себе особистої відповідальності. Подібно до радикальних студентів 60-х років, які нині стали викладачами, ці учні також виступають проти традицій. Вони загрузли в сексуальній розбещеності, зловживанні наркотиками та алкоголем. Їхня мова наповнена лайками. Але за всім їхнім зовнішнім цинізмом ховається дуже тендітна душа, нездатна витримати ні найменшого удару чи невдачі, не кажучи вже про те, щоб узяти на себе реальну відповідальність.

Традиційна освіта виховує в людині самостримування, незалежне мислення, почуття відповідальності та здатність вибачливо і з розумінням ставитися до інших. Примара комунізму хоче, щоб наступне покоління було якомога більш морально зіпсованим, щоб його можна було використовувати як інструмент для захоплення повної влади над світом.

2. Примара комунізму проникла в початкову й середню освіту

Хоча найбільший вплив комунізм здійснив на виші, він також зачепив початкову й середню шкільну освіту. Його вплив зіпсував дітей, підірвав їхній інтелектуальний розвиток, зробивши їх більш сприйнятливими до лівих поглядів. Як наслідок, школярі, покоління за поколінням, стають менш освіченими, їхня здатність до аналізу і критичного мислення невпинно погіршується. Цей процес триває вже понад сто років. Біля його витоків стояв лідер прогресивної освіти Джон Дьюї. Усі наступні реформи у сфері освіти загалом відбувалися, не виходячи за межі прогресивізму.

Крім того, що початкова й середня освіта у США прищеплює учням атеїзм, теорію еволюції та комуністичну ідеологію, вона також великою мірою зачіпає і психологічний аспект виховання, руйнуючи традиційні переконання й моральність учнів. Вона прищеплює дітям моральний релятивізм і різні сучасні концепції, які містять спотворене ставлення до життя. Це відбувається в усіх сферах освіти. Водночас використовується настільки складний і заплутаний обман, що для учнів і всього суспільства практично неможливо йому протистояти.

1) Отуплення студентів за допомогою освіти

США є демократичною країною. Від президентів до конгресменів, а також мерів міст і членів ради шкільних округів — усі ці посади є виборними, і кандидатів на них призначають шляхом голосування, у якому беруть участь виборці. Щоб демократична політика дійсно була вигідною для всіх, це залежить не лише від морального рівня виборців, а й від рівня їхніх знань і розуміння питання. Якщо виборці не знаються на історії, політичних та економічних системах, а також проблемах суспільства, їм буде важко розумно обрати посадовців, які дбатимуть про довгострокові й фундаментальні інтереси країни та суспільства. Тобто непоінформованість і низький рівень знань виборців можуть створити в країні небезпечне становище.

На замовлення Міністерства освіти США 1983 року група експертів після 18-місячних досліджень підготувала звіт під назвою «Країна під загрозою». У звіті серед іншого йшлося про таке:

«Щоб наша країна функціонувала, громадяни мають досягти загального розуміння складних питань, часто в короткі терміни й на основі суперечливих чи неповних доказів. Освіта допомагає сформувати це загальне розуміння. Саме на це дуже давно вказав Томас Джефферсон у своєму відомому вислові: "Я не знаю більш безпечного сховища найвищої влади суспільства, ніж самі люди; і якщо ми вважаємо, що вони не досить освічені, щоб розумно й розсудливо здійснювати свій контроль, то вихід не в тому, щоб позбавити їх цього права, а в тому, щоб зробити їх більш освіченими"».

Люди з невеликими знаннями й поганими навичками критичного мислення не можуть розпізнавати брехню та обман. Примара комунізму добре розуміє, яку велику роль відіграє освіта. Саме тому вона проникла в усі рівні системи освіти, роблячи учнів дурними й неосвіченими, а отже, вразливими для маніпуляцій.

У звіті «Країна під загрозою» також ідеться: «Основи освіти нашого суспільства наразі підриває дедалі більша хвиля посередності, яка вже є загрозою майбутньому нашої країни й нашому народові», «Якби нинішній прояв посередності в освіті намагалася нам нав’язувати якась недружня країна, то ми цілком могли б уважати це актом агресії», «Ми не лише не змогли зберегти прогрес в успішності учнів, який проявився після виклику, кинутого СРСР [запустив у космос перший штучний супутник], ми навіть позбулися основи тієї системи, яка дала нам змогу створити цей прогрес. Фактично ми здійснюємо акт бездумного одностороннього роззброєння в галузі освіти».

Автори звіту процитували аналітика Пола Коппермана, який сказав: «Уперше в історії нашої країни освітні навички одного покоління не перевершать, не будуть рівними і навіть не наблизяться до рівня їхніх батьків» [57].

У звіті наводяться приголомшливі дані: крім часто найнижчих оцінок американських студентів на міжнародних іспитах, 23 мільйони дорослих американців функціонально неграмотні, тобто мають лише базові навички читання й письма, і нездатні задовольнити більш складні вимоги життя й роботи; співвідношення функціональної неграмотності становить 13% серед 17-річних і може сягати 40% серед тих, хто молодше 17 років; з 1963 до 1980 року оцінки «Академічного оціночного тесту» (SAT) неухильно сповзали вниз, водночас середній бал з мови та літератури зменшився більш ніж на 50 пунктів, а середній бал з математики — майже на 40 пунктів; багато 17-річних підлітків не мають інтелектуальних навичок більш високого порядку, майже 40% не можуть робити висновки на підставі письмового матеріалу; лише 1/5 може написати переконливий твір і лише 1/3 може розв’язати завдання, яке вимагає кількох кроків» [58].

Після 80-х років минулого століття фахівці, які вивчають американську освіту, почали кампанію «Назад до основ». Але чи допомогло це зупинити занепад освіти у США? 2008 року професор англійської мови в Університеті Еморі Марк Бауерлейн випустив книгу «Найтупіше покоління» (The Dumbest Generation). У першому розділі книги він навів результати іспитів та опитувань, проведених Міністерством освіти й неурядовими організаціями, які показують серйозні прогалини у знаннях американських студентів у таких предметах як історія, громадянськість, математика, природничі науки, образотворче мистецтво тощо. На іспиті з історії відповідно до програми «Оцінка прогресу в галузі освіти» (NEAP) 2001 року 57% студентів отримали оцінку «незадовільно» і лише 1% отримали «відмінно». Дивно, що на запитання, яка країна була союзником США у Другій світовій війні, 52% екзаменованих замість СРСР назвали Німеччину, Японію та Італію. Результати з інших предметів також розчарували [59].

Зниження якості освіти у США є очевидним фактом. З 90-х років минулого століття термін «отуплення» з’явився в багатьох книгах з американської освіти і став якоюсь концепцією, яку не можуть обійти ті, хто вивчає педагогіку. Джон Тейлор Гатто, нью-йоркський викладач і дослідник у сфері педагогіки, писав: «Візьміть підручники 1850 року для п’ятого класу з математики чи риторики, і побачите, що їх зміст рівнозначний рівневі нинішнього коледжу» [60].

Щоб оцінки абітурієнтів у системі освіти у США не здавалися занадто поганими, Службі освітнього тестування (ETS) довелося 1994 року переглянути стандарти вступних іспитів SAT. 1941 року на іспитах SAT почали застосовувати сучасні стандарти. Середня оцінка іспиту з мови та літератури на той час становила 500 балів (максимальна — 800 балів). У 90-х роках середній бал упав до 424. У зв’язку з цим ETS вирішила, що 424 бали прирівнюватимуться до 500 балів [61].

Зниження якості освіти проявляється не лише у зниженні рівня грамотності учнів. Через відсутність базових знань в американських студентів різко знизилася здатність до критичного мислення. У 90-х роках минулого століття американський учений Томас Соуелл указав: «Справа не лише в тому, що Джонні не вміє читати, і навіть не в тому, що Джонні не вміє думати. Джонні навіть не знає, що таке мислення, бо в багатьох державних школах мислення часто змішують з відчуттями» [62].

Лідери бунтівних студентів 60-х років були красномовними. Але нинішня молодь, яка брала участь у вуличних протестах і яку опитали тележурналісти, рідко могла чітко висловити свої вимоги. Їй не вистачає базових знань і здатності мислення.

Причина зниження успішності учнів не в тому, що сьогоднішні студенти не такі розумні, як раніше, а в тому, що примара комунізму проводить безшумну війну проти молодого покоління, використовуючи як зброю систему освіти. Шарлотта Томсон Ізербіт, автор книги «Умисне отуплення Америки: хронологічний журнал», а також колишній радник з політичних питань Міністерства освіти США, сказала: «Причина, з якої американці не розуміють цю війну, полягає в тому, що вона відбувається таємно у школах нашої країни, націлюючись на наших дітей, які перебувають у полоні класних кімнат» [63].

2) Деструктивна природа прогресивістської освіти

Масштабне відхилення від традицій в американських початкових і середніх школах почалося з руху прогресивної освіти на початку ХХ століття. Наступні покоління прогресивних педагогів сфабрикували низку хибних теорій і дискурсів, за допомогою яких було змінено навчальні плани, скорочено навчальні матеріали та введено більш низькі академічні стандарти. Усе це завдало величезної шкоди традиційній освіті.

Від Руссо до Дьюї

Джон Дьюї — батько прогресивної освіти у США, на якого великий вплив здійснили ідеї французького філософа XVIII століття Жан-Жака Руссо.

Руссо вважав, що люди за своєю природою добрі, а моральний занепад спричинено проблемами в суспільстві. Він вважав, що, коли народжуються, всі люди вільні й рівні, і в природному середовищі кожний насолоджуватиметься отриманими від народження правами. Він казав, що нерівність, привілейованість, експлуатація, а отже, втрата природної доброти людини — це продукти цивілізації. Руссо виступав за так зване природне виховання дітей, яке дало б їм змогу зберегти свої природні схильності. Таке виховання не має спиратися на релігійні, моральні чи культурні концепції.

Але в людській природі одночасно існує добре й лихе начало. Якщо під час виховання посилювати в людині природну доброту й не обмежувати зло, то лиха сторона людської природи почне переважати до такої міри, що люди стануть дозволяти собі коїти будь-які злодіяння. Своєю витонченою риторикою Руссо ввів в оману багатьох людей, які стали послідовниками його ідей. Згубний вплив його педагогічної теорії на західну освіту важко переоцінити.

Приблизно за сто років Дьюї зробив великий крок уперед, продовживши руйнівну справу Руссо. Дьюї, на якого також вплинула теорія еволюції Дарвіна, вважав, що дітей треба захищати від впливу батьків, релігії та культури, дозволяючи їм вільно розвиватися та адаптуватися до свого середовища. Дьюї був прагматиком і моральним релятивістом. Він уважав, що не існує вищої й незмінної моралі, і кожна людина вільна чинити так, як уважає за потрібне. Моральний релятивізм є першим кроком до руйнування моральних норм, визначених Богом, і вкрай важливим кроком у цьому напрямку.

Дьюї був одним з 33 осіб, які підписали свої імена в «гуманістичному маніфесті», написаному 1933 року. На відміну від гуманістів епохи Відродження, гуманізм ХХ століття є своєрідною світською релігією, що базується на атеїзмі. Його було створено на таких сучасних концепціях, як матеріалізм і теорія еволюції. Людина в ньому вважається машиною чи сукупністю біохімічних процесів.

Отже, метою освіти є формування і спрямування людини відповідно до уявлень педагога, що практично не відрізняється від марксистського створення «нової соціалістичної людини». Сам Дьюї був демократичним соціалістом.

Американський філософ Сідні Гук сказав: «Дьюї надав марксизму епістемологію та соціальну філософію, половину якої Маркс сам смутно усвідомлював, а половину накидав у своїх ранніх роботах, але ніколи чітко не викладав» [64].

1921 року, коли в СРСР вирувала громадянська війна, радянська влада все ж знайшла час для видання 62-сторінкової брошури з витягами з книги Дьюї «Демократія та освіта». 1929 року ректор Другого Московського державного університету Альберт Пінкевич писав: «Дьюї нескінченно наближається до Маркса та російських комуністів» [65]. Біограф Алан Райан написав, що Дьюї «дав інтелектуальну зброю соціал-демократії і нетоталітарному марксизмові» [66].

Прогресивні викладачі не приховують своєї мети — змінити ставлення студентів до життя. Для досягнення цієї мети вони цілком змінили програму навчання, зміст навчальних матеріалів, методи навчання, а також відносини між викладачами та учнями. Прогресивна освіта фокусується на учнях (чи дітях), а не на педагогах; на особистому досвіді, а не на знаннях, отриманих з книг; на проєктах і заходах, а не на лекціях тощо.

Консервативний американський журнал Human Events поставив книгу Дьюї «Демократія та освіта» на п’яте місце у списку десяти найшкідливіших книг ХIХ і ХХ століть. Журнал зазначив, що Дьюї зневажливо ставився до традиційного шкільного навчання і передання знань, а робив акцент лише на так званій здатності мислити, не спираючись на базові знання [67].

На початку свого зародження прогресивізм зазнавав критики з боку деяких проникливих і далекоглядних людей. Книга «Божевільне викладання: Погляд дилетанта на освіту в державних школах», що вийшла 1949 року, дала коротке і всебічне спростування основних принципів прогресивної освіти [68]. Але прогресивні педагоги відкинули аргументи своїх критиків, назвавши їх «реакціонерами», і вживали різних заходів для їх придушення чи ігнорування.

Дьюї понад 50 років був професором Колумбійського університету. У період, коли він очолював коледж учителів, принаймні 1/5 всіх викладачів початкових і середніх шкіл США пройшли підготовку чи отримали вчені ступені в цьому університеті [69]. Відтоді прогресивна освіта набула значного поширення за межами США.

На відміну від таких фігур, як Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін чи Мао Цзедун, Дьюї не прагнув стати вождем революції чи захопити світ. Він був лише вченим і професором, але створена ним система освіти стала одним з найпотужніших інструментів комуністів.

Потурання студентам

Відповідно до створеної Руссо теорії освіти, люди народжуються добрими й вільними, але потім суспільство робить їх поганими. Отже, найкращий спосіб навчання — махнути на все рукою і дозволити дітям вільно розвиватися.

Під впливом ідей Руссо прогресивні просвітителі з часів Дьюї часто висловлювали такі ідеї: не можна нав’язувати дітям цінності батьків чи вчителів; треба дозволити дітям вирости, самим ухвалювати свої власні рішення і робити свій власний вибір. Англійський поет Семюел Тейлор Кольридж одного разу витончено спростував подібні погляди. Він сказав:

«Джон Телволл (британський радикальний оратор, — прим. пер.) уважав дуже несправедливим впливати на розум дитини й нав’язувати їй будь-які думки, перш ніж вона подорослішає і буде здатна сама робити свій вибір. Я показав йому свій сад і сказав, що це мій ботанічний сад. "Як це? — запитав він, — адже тут всюди одні бур’яни". "О, — відповів я, — це лише тому, що він ще не досяг віку, коли може сам ухвалювати рішення й робити свій вибір. Бачиш, бур’яни самі природно ростуть, і я подумав, що буде несправедливо, якщо дозволити ґрунтові віддавати перевагу трояндам і полуниці"» [70].

Винахідливий поет просто використав порівняння, щоб наочно продемонструвати своєму другові принцип: чесноти й мудрість треба ретельно вирощувати, і якщо цього не робити, то виростуть одні бур’яни. Відмовитися від виховання дітей рівнозначно тому, що віддати їх всюдисущим силам зла. Це вкрай безвідповідальний учинок. У людській природі одночасно існують добро і зло. Хоча діти в порівнянні з дорослими є більш простими й чистими, вони також мають схильності до ліні, ревнощів, агресії, егоїзму та інших негативних речей. Суспільство є великим фарбувальним чаном. Якщо помістити в цей чан дітей з їхніми природними поганими схильностями, то на той час, коли вони досягнуть віку, щоб «самим робити свій вибір», вони вже будуть дуже забруднені поганими думками та шкідливими звичками. Виховувати їх тоді буде вже занадто пізно.

Таке потурання у вихованні досягло свого піку 1960 року, коли було опубліковано педагогічну літературну роботу «Школа Саммерхілл: радикальний підхід до освіти». Автор цієї книги А. С. Нілл 1921 року заснував у Великій Британії приватний навчальний заклад «Школа Саммерхілл», куди приймали дітей віком від 6 до 16 років. Особливість цієї школи була в тому, що там дітям давали повну свободу. Вони самі вирішували, чи йти на уроки, і які саме уроки вони хочуть відвідувати. На ідеї Нілла в питаннях освіти значний вплив здійснив теоретик Франкфуртської школи та активний прихильник сексуальної свободи Вільгельм Райх, із яким Нілл підтримував постійний зв’язок через листування.

Школа Саммерхілл значною мірою потурала учням у питаннях моралі, дисципліни й відносинах між чоловіком і жінкою, в такий спосіб заохочуючи антитрадиційні уявлення. Хлопчики й дівчинки могли зустрічатися одне з одним і навіть жити разом. Школа не лише ігнорувала це, а й навіть надавала для цього різні зручності. Нілл дозволяв співробітникам школи та учням плавати голяка разом у відкритому басейні. Його 35-річний пасинок викладав у школі мистецтво кераміки й часто жив разом зі старшокласницями [71].

У своїй книзі Ніл пише: «Кожний учень старшого віку в Саммерхілл знає від мене особисто і з моїх книг, що я схвалюю сексуальне життя для всіх, незалежно від їхнього віку» [72]. Він навіть натякнув, що, якби це не було заборонено законом, він дозволив би хлопчикам і дівчинкам спати разом [73]. Коли його книга про школу Саммерхілл вийшла друком, то швидко стала бестселером. Лише в 60-х роках минулого століття було продано понад 3 мільйони її примірників. Ця книга практично стала «класикою» для обов’язкового прочитання вчителів у коледжах.

Є давнє китайське прислів’я: «Суворі вчителі мають видатних учнів». Обізнані люди на Заході теж виявили, що в суворих викладачів успішність учнів вище. Вони також здійснюють більш позитивний вплив і на поведінку своїх учнів [74].

На жаль, у США та інших західних країнах під впливом прогресивістського потурання в освіті було ухвалено закони, що обмежують права батьків і вчителів у вихованні дітей. Як наслідок, учителі тепер бояться проявляти суворість до студентів. Погані звички учнів своєчасно не виправляються, що призводить до різкого зниження рівня моралі та успішності.

Освіта, орієнтована на учня

Однією з важливих функцій освіти є збереження і передання традиційної культури людства. У процесі навчання вчителі мають відігравати роль продовжувачів традицій. Є таке китайське прислів’я: «Учитель має наставляти, освічувати й пояснювати незрозуміле». Прогресивістська ідеологія освіти, яку створив Дьюї, позбавила вчителів їхнього авторитету і знизила їхню роль в освітньому процесі. Позиція Дьюї є антиінтелектуальною, суперечить здоровому глуздові й самій суті освіти.

Прогресивні пропагандисти в галузі освіти заявляють, що освіта має бути спрямована цілком на студентів, і треба дозволяти студентам самостійно аналізувати й самим знаходити відповіді. Традиційні підручники містять знання й досвід, накопичені за тисячі років цивілізації людства. Як усе це може самостійно засвоїти молодий і неосвічений учень за такий короткий термін навчання? Справжня мета прогресивної освіти в тому, щоб розірвати зв’язок студентів із традиційною культурою. Заперечення авторитету вчителів у процесі навчання є запереченням їхньої ролі в переданні знань про цивілізацію. У цьому й полягає підступний задум примари комунізму.

У книзі «Сім міфів про освіту» педагога Дейзі Христодулу проаналізовано й розвінчано сім найпоширеніших помилок, серед яких: твердження про те, що факти перешкоджають розумінню; роль учителя в освітньому процесі має бути пасивною; проєкти й заходи — це кращий спосіб учитися; викладання знань рівносильно насадженню ідеології тощо [75]. Більшість цих міфів залишилися від прогресивної освіти, але після того, як їх було передано кільком поколінням, вони пустили коріння й перетворилися на небезпечну хронічну хворобу системи освіти. Дейзі Христодулу — англійка, тому здебільшого у своїх роботах вона наводить приклади з Великої Британії, з яких видно, що прогресивна освіта вже завдала великої шкоди всьому світу.

Візьмемо для прикладу перший міф. Сучасна американська освіта принизила роль традиційних методів, у яких велика увага приділялася заучуванню напам’ять і читанню вголос, назвавши їх «зубрінням», «механічним заучуванням» і «багаторазовим повторенням до смерті». Напевно, багатьом добре знайомі ці фрази. У своїй педагогічній роботі «Еміль, або про виховання» Руссо різко розкритикував заучування напам’ять та усні уроки, а потім прогресивні педагоги, які були після Дьюї, широко розвинули ці ідеї.

1955 року американський психолог і педагог Бенджамін Блум створив свою знамениту таксономію Блума, яка розділяє людське пізнання на шість рівнів, від низького до високого: запам’ятовування, розуміння, застосування, аналіз, оцінка і створення. Останні три вважаються мисленням вищого порядку, оскільки ці здібності включають в себе всебічний аналіз. Не розглядатимемо сильні й слабкі сторони класифікації Блума, а просто зазначимо, що після появи цієї системи класифікації прогресивні педагоги під приводом культивування «мислення вищого порядку» почали послаблювати передання знань у школах.

Будь-яка розсудлива людина знає, що наявність базових знань є основою для розв’язання інтелектуальних завдань. Без певного запасу знань так зване мислення вищого порядку, критичне і творче мислення є обманом себе та інших. Система класифікації Блума надала певне наукове виправдання прогресивним педагогам, безвідповідальним викладачам і недбайливим студентам.

Використання теорії навчання, орієнтованого на учня, має на увазі те, що учні у відповідності до своїх інтересів та вподобань самі обирають те, що вони хочуть вивчати, а чого не хочуть. Відповідно до цієї теорії, викладачі мають навчати студентів лише того, що їм цікаво. Зовні це здається привабливим, але фактично може призвести до сумних наслідків. Звичайно, кожний викладач хотів би, щоб учні вчилися із задоволенням, і щоб їм це подобалося. Але діти мають мало знань та обмежений світогляд, тому не можуть адекватно оцінити, що їм важливо вивчати, а що — ні. Учителі мають брати на себе відповідальність навчати учнів, щоб вони могли невпинно поглиблювати свої знання та розширювати світогляд. Якщо просто задовольняти примітивні інтереси учнів, це лише призведе до їх невпинної інфантилізації (затримка дозрівання особистості — прим. пер.). Підтримуючи орієнтоване на учнів навчання, викладачі в такий спосіб обманюють учнів і батьків, що є безвідповідальним до суспільства.

Дослідження показують, що в американському суспільстві є тенденція до інфантилізації повнолітніх людей. Американська Національна академія наук 2002 року встановила період підліткового віку з 12 до 30 років. Фонд Макартурів пішов ще далі, намагаючись стверджувати, що людину можна вважати дорослою лише по досягненні нею 34-річного віку [76]. За встановлення такого тривалого періоду підліткового віку в країні відповідальність має понести система освіти та ЗМІ.

Одним з виправдань прогресивної освіти у зниженні вимог до навчання є те, що слідом за популяризацією освіти дедалі більше людей вступають до середніх і вищих навчальних закладів, тому середній рівень їхніх знань не може бути таким високим, як у минулому. Це хибне розуміння. Адаптація освіти до демократичного суспільства — це можливість здобути освіту для тих, хто раніше такої можливості не мав, а не зниження стандартів навчання, щоб усі здобували однакову низькоякісну освіту.

Прогресивісти заявляють, що треба замінити марну класичну програму навчання, до якої входять грецька й латинська мови, більш сучасними курсами. Але зрештою більшість шкіл практично не вводять високоякісних курсів, які були б корисними в сучасному житті, такі як поглиблене вивчення математики, економіки, сучасної історії тощо. Натомість прогресивні педагоги сприяють проведенню занять з водіння, приготування їжі, макіяжу, техніки безпеки тощо, які не мають жодного стосунку до науки. Красива обгортка реформи навчальних програм і методів викладання, пропагованих прогресивними педагогами, вводить в оману недосвідчених учнів, а також батьків, які покладаються на авторитет шкіл, учителів і так званих експертів.

Якщо розглядати деякі прогресивістські методи освіти окремо, то вони не є зовсім марними, коли застосовуються до деяких предметів та галузей навчання. Але, якщо подивитися на прогресивну освіту загалом, на те, що за нею стоїть і на її результати, то стане зрозуміло, що вона ставить себе в опозицію до традиційної освіти, тим самим спотворюючи освітній процес і зрештою його руйнуючи.

3) Освіта псує учнів

Двоє учнів вищої школи «Колумбайн» в американському штаті Колорадо 20 квітня 1999 року ретельно спланували напад, унаслідок якого було вбито понад десять їхніх однокласників та одного викладача, а також поранено понад двадцять людей. Нападники також почали перестрілку з поліцією, а потім наклали на себе руки. Ця трагедія шокувала всю країну. Люди дивувалися, чому двоє учнів скоїли такий холоднокровний антисоціальний учинок, убивши своїх однокласників і вчителя, яких вони знали багато років.

За допомогою порівняння суспільних явищ у різні історичні періоди співробітники сфери освіти виявили, що до 60-х років минулого століття проблеми з дисципліною студентів у США були незначними, вони здебільшого обмежувалися запізненням на уроки, розмовами у класі без дозволу, жуванням жувальної гумки тощо. Але після 80-х років уже виникли такі проблеми, як зловживання алкоголем і наркотиками, дошлюбний секс, вагітність, самогубства, злочинні угруповання й навіть випадки безладної стрілянини. Ця нездорова тенденція бентежила тих, хто помічав: щось відбувається не так. Але мало хто розумів причини всіх цих страшних змін, і тим паче ніхто не знав, як це виправити.

Падіння моральних норм американської молоді не було випадковістю.

Прищеплення атеїзму й теорії еволюції

Австралійський лікар Фредерік Чарльз Шварц, автор книги «Можете вірити комуністам» і піонер антикомуністичного руху в США, сказав: «Три основних принципи комунізму — це атеїзм, еволюція та економічний детермінізм (теорія, згідно з якою в основі всіх суспільних механізмів лежать економічні відносини — прим. пер.). Три основних принципи американських державних шкіл — це атеїзм, еволюція та економічний детермінізм» [77]. Тобто він уважав, що в американських державних школах було прийнято ключові елементи комуністичної ідеології.

Бог створив людей і визначив для них норми моралі, які регулюють людські відносини. Основою моральності є віра в Бога, яка також є й гарантією існування людського суспільства. Комуністи насильно насаджують учням у школах атеїзм і теорію еволюції, щоб зруйнувати норми моралі. Насильницьку форму прищеплення цих речей можна побачити в комуністичних країнах, наприклад, у Китаї та колишньому Радянському Союзі. Але така ж форма застосовується і в США.

Під приводом розділення церкви й держави представники лівих сил США виступали проти викладання в державних школах креаціонізму (концепція, згідно з якою світ і людство створив Творець, Бог — прим. пер.) і за викладання теорії еволюції. Як наслідок, тепер державні школи не наважуються виходити за встановлені ним межі атеїзму. Така освіта неминуче призводить до того, що кількість вірян неухильно знижується. Дітям насаджують ідею про те, що теорія еволюції є «науковою істиною», яка не підлягає сумніву.

З 60-х років минулого століття в багатьох регіонах США суди витіснили з державних шкіл вивчення Біблії. Робилося це також під приводом розділення церкви й держави. Наприклад, один суд ухвалив, що студенти користуються свободою слова та преси, якщо тема не стосується релігії, інакше їхні висловлювання є неконституційними.

1987 року студентам у державних школах Аляски заборонили вживати слово «Різдво» (Christmas), бо в ньому міститься згадування про Ісуса Христа. 1987 року Федеральний суд штату Вірджинія постановив, що газети, які пишуть про гомосексуалізм, можна поширювати в кампусах середніх шкіл, але релігійні газети там поширювати заборонено. 1993 року вчителеві музики в початковій школі міста Колорадо-Спрінгс заборонили вчити студентів співати різдвяні гімни через так зване порушення принципу розділення церкви й держави [78].

Під впливом атеїзму й десятиліть політкоректності викладацькі та екзаменаційні матеріали у США зазнали безглуздо суворої перевірки. 1997 року фахівець у галузі освіти Діана Равич брала участь у перевірці змісту тестів в одній установі, підвідомчій Міністерству освіти США. На своє велике здивування, вона виявила там відому фразу «Бог допомагає тим, хто сам собі допомагає». Оскільки в цій фразі була згадка про Бога, її замінили на «Якщо є така можливість, людина має сама докладати зусиль, щоб владнувати свої проблеми» [79].

З одного боку, американська система державної освіти витіснила зі шкіл віру в Бога під приводом розділення церкви й держави. З другого, під приводом «науковості» наївним дітям активно насаджують теорію еволюції, яку, незважаючи на відсутність наукових доказів, позиціонують як непорушну істину. Усім відомо, що зазвичай діти схильні довіряти своїм учителям.

Батьки, які вірять у Бога, вчать своїх дітей поважати інших й особливо викладачів. Але, просочившись теорією еволюції, діти починають чинити опір релігійному вихованню, яке дають їм батьки. Щонайменше, вони перестають серйозно ставитися до релігійних настанов батьків. Як наслідок, школа віддаляє дітей від батьків, які мають релігійні погляди. Це найсерйозніша проблема, з якою стикаються сім’ї вірян, коли мова йде про освіту їхніх дітей. Це також найбільш лихий аспект шкільної атеїстичної освіти.

Прищеплення комуністичної ідеології

У п’ятій частині цієї книги ми вже розповідали про природу політкоректності. Вона є своєрідною поліцією мислення примари комунізму і використовує спотворені політичні стандарти для заміни ними традиційних моральних норм. Починаючи з 30-х років ХХ століття комунізм поступово увійшов в американські школи. Відтоді політкоректність відіграє керівну роль в американській системі освіти. У своєму практичному застосуванні вона набуває різних форм, деякі з яких надзвичайно оманливі.

Едвард Меррілл Рут, автор виданої у 50-х роках книги «Промивання мозку у вищих школах», дослідив 11 навчальних посібників з історії, які використовувалися у школах штату Іллінойс у період з 1950 до 1952 року. Він виявив, що ці посібники характеризують історію США як історію боротьби за владу між багатими й бідними, а також між привілейованим і безправним класом. Саме це і є центром марксистського економічного детермінізму. Такі навчальні матеріали сприяють створенню світового уряду, який має ставити проблеми світу вище інтересів будь-якої окремої людини, і зрештою привести суспільство до світового соціалізму [80].

2013 року шкільний округ у Міннесоті запровадив проєкт під назвою «Все для всіх», у якому основну увагу приділено викладанню расової рівності. Під рівністю тут мається на увазі політика расової ідентичності. Згідно з її ідеологією, погана домашня робота, зроблена учнем, який є представником етнічної меншини, є наслідком системної расової дискримінації, тому треба докладати зусиль для ліквідації «привілеїв білих людей». Відповідно до цього проєкту всі навчальні заходи мають ґрунтуватися на позиції расової рівності, а наймати на роботу можна лише тих викладачів та адміністраторів, які добре розуміють важливість її дотримання.

Цей проєкт почав втілюватися в життя починаючи з дитячих садків. Уроки англійської мови в 10-х класах було зосереджено на питаннях колонізації та міграції, а також суспільних конструкціях раси, класу і статі. В основних положеннях навчального курсу 11-го класу було заявлено: «До кінця навчального року учні навчаться застосовувати марксистські, феміністські, постколоніальні та психологічні методи для аналізу літературних творів» [81].

У липні 2016 року в Каліфорнії було ухвалено нову програму з викладання історії та соціальних наук для початкових і середніх шкіл. Тобто початкова програма з лівим ухилом цілком перетворилася на ідеологічну пропаганду лівого крила. Зміст, який має бути у програмі історії та соціальних наук, наприклад, основний дух США, а також історія воєнних кампаній, політики, дипломатії тощо, було або навмисне розбавлено, або цілком проігноровано. Натомість рух контркультури 60-х років було особливо виділено та представлено практично як нову основну ідею країни.

Ця нова навчальна програма також чітко позначила свою антитрадиційну позицію в питаннях сім’ї та статі. Для прикладу візьмемо програму 11-го класу. Там заявлено, що основну увагу в цій програмі приділено рухові за рівноправність рас, національностей, релігій, а також статей і людей з різною сексуальною орієнтацією. Насправді релігії в ній згадувалися рідко, але багато місця займав зміст про сексуальні меншини. Зокрема вперше до курсу історії 11-го класу було включено зміст про ЛГБТ-спільноти з акцентом на «сексуальну свободу», і він зайняв там центральне місце. Наприклад, у частині програми, присвяченій СНІДу, говориться, що страх людей перед ВІЛ призвів до ослаблення руху за сексуальну свободу [82].

Зміст про секс у програмі навчання займає велике місце, витіснивши інший, важливіший для молоді зміст. Наприклад, учні навряд чи дізнаються, що під час Першої світової війни армія США відіграла вирішальну роль. Натомість вони дізнаються, що американські солдати виявили цікаві сексуальні звичаї європейців [83]. Ця лівацька програма просякнута перекручуванням фактів та упередженим ставленням до них. Вона викликає в учнів ненависть до своєї країни. Незважаючи на те, що цю програму було ухвалено в Каліфорнії, вона здійснила негативний вплив у загальнонаціональному масштабі [84].

4) Маніпулювання психікою

Ще одним важливим інструментом, за допомогою якого морально псують студентів, є масштабне введення в освіту психологічної обробки — насадження студентам морального релятивізму.

У березні 1984 року сотні батьків і вчителів узяли участь у слуханнях, що стосувалися поправки до закону про захист прав учнів. Вони проходили в семи містах, включно з Вашингтоном, Сіетлом, Піттсбургом та іншими. Висловлені під час слухань думки було записано більш ніж на 1300 сторінках. Консервативна активістка Філліс Шлафлі включила деякі з них до своєї книги «Погане ставлення до дітей у класі», яка вийшла друком у серпні 1984 року.

Шлафлі узагальнила порушені на слуханнях проблеми, назвавши їх «освітньою терапією». На відміну від традиційної освіти, метою якої є поширення знань, освітня терапія фокусується на зміненні емоцій і настроїв учнів. За такої форми освіти використовуються психологічні ігри. Наприклад, учням пропонують заповнювати різні анкети з особистими питаннями або ж змушують дітей ухвалювати рішення з таких дорослих питань, як самогубство, вбивство, шлюб і розлучення, аборти та всиновлення [85].

Фактично такі навчальні курси не було створено для підтримки психічного здоров’я учнів. Їх мета в тому, щоб за допомогою психологічного маніпулювання змінити цінності учнів.

Психологія та освіта

Сучасна освіта значною мірою базується на філософії та психології. Окрім прогресивної освіти Джона Дьюї, значний вплив на систему освіти США здійснили психоаналіз Зигмунда Фрейда, гуманістична психологія Карла Роджерса і критична теорія Франкфуртської школи, яка, своєю чергою, об’єднує теорії Маркса та Фрейда. Теоретик Франкфуртської школи Герберт Маркузе закликав до усунення всіх заборон, щоб молодь могла вивільнити свої природні інстинкти й потурала своїм бажанням [86]. Саме така позиція стимулювала виникнення руху контркультури в 60-х роках минулого століття.

Зазнавши глибокого впливу вищенаведених психологічних течій, перший генеральний директор Всесвітньої організації охорони здоров’я, канадський психіатр Брок Чісхольм в одному зі своїх виступів 1946 року сказав:

«У кожної цивілізації можна знайти психологічні спотворення ... Це якась сила, яка перешкоджає людям бачити й визнавати очевидні факти ... яка викликає почуття власної неповноцінності, почуття провини та страху. ... Єдиний психологічний фактор, здатний створити такі спотворення, — це мораль та уявлення про правильне й хибне. ... [Це] штучно нав’язане почуття неповноцінності, провини та страху, широко відоме як "гріх", ... воно створює так багато соціальної незадоволеності і нещасть у світі. ... Свобода від моралі означає свободу спостерігати, мислити і поводитися розумно. ... Якщо треба звільнити людство від тягаря добра і зла, що його калічить, то по-первах відповідальність за виконання цього мають узяти на себе психіатри» [87].

Ґрунтуючись на хибних теоріях, Чісхольм запропонував страшну ідею, згідно з якою, щоб звільнити людину від душевних страждань, треба знищити мораль і концепцію правильного й хибного. Почати війну з мораллю, на думку Чісхольма, мають психіатри. Можливо, перебуваючи під впливом Чісхольма, гуманістичний психолог Карл Роджерс і запропонував курс «Осмислення цінностей», мета якого — викорінити традиційні моральні цінності й поняття про правильне й хибне.

У такий спосіб моральний релятивізм Дьюї, пропагований Франкфуртською школою, відмовлення від заборон і психологічні теорії Чісхольма, разом почали атакувати й підривати традиційні цінності. Вони знищили моральні засади державних шкіл у США.

Моральний релятивізм зруйнував моральні цінності учнів

Американці, які відвідували школи наприкінці 70-х років минулого століття, пам’ятають, що вчителі часто пропонували їм уявити таку ситуацію: сталася загибель корабля, і в рятувальній шлюпці виявилися: капітан, кілька дітей, вагітна жінка й гомосексуаліст. Оскільки рятувальна шлюпка була перевантажена, потрібно було, щоб одна людина стрибнула за борт і втратила можливість урятуватися. Далі вчитель пропонував студентам обговорити й вирішити, хто має покинути рятувальну шлюпку й загинути. Водночас учитель казав, що не критикуватиме нічиї думки, і всі можуть щиро висловлюватися.

Ця історія часто використовувалася на уроках «осмислення цінностей» у 70-х роках. На подібних уроках, крім роз’яснення цінностей, також навчали ухвалення рішень, використовували методи афективної освіти, квести, програму профілактики наркозалежності та статеве виховання.

Вільям Кілпатрік, автор книги «Чому Джонні не може відрізнити правильне від хибного», описав такі дискусії на уроках, як безглузді вільні розмови, у яких просто висловлюються різні думки, але ніколи не робляться висновки.

«Це призвело до того, що викладачі стали виступати в ролі ведучих ток-шоу, пропонуючи для дебатів такі теми, як обмін дружинами, канібалізм, дитяча мастурбація тощо. Для учнів це означало повний хаос щодо моральних цінностей. Вони вчилися сумніватися в цінностях, які ледь встигли набути, забувати цінності, прищеплені в сім’ї, і робити висновки про те, що правильність і хибність чогось завжди є просто суб’єктивною думкою. Це створило покоління морально безграмотних людей: учні, які знають лише свої почуття, але не знають своєї культури» [88].

Американський учений Томас Соуелл виявив, що на таких уроках використовувалися ті ж методи, що й у тоталітарних країнах для промивання людям мозку. До таких методів входять: «Емоційний стрес, шок чи десенсибілізація, щоб зруйнувати як інтелектуальний, так і емоційний опір; ізоляція, чи то фізична, чи емоційна, від знайомих джерел емоційної підтримки під час опору; перехресне дослідження цінностей, що існували раніше, часто за допомогою тиску з боку однолітків; позбавлення індивіда здатності до нормального захисту, наприклад здатності до стриманості, до самоповаги, відчуття недоторканності приватного життя чи здатності відмовитися від участі; винагорода за прийняття нових поглядів, цінностей і переконань» [89].

Соуелл зазначає, що на таких уроках студентів спонукають відмовитися від традиційних моральних цінностей, які передаються в сім’ї та суспільстві. Заняття на цих уроках проводяться в нейтральній чи «несуб’єктивній» манері. Інакше кажучи, учитель не поділяє думки на правильні й хибні, а шукає, які відчуття є добрими для індивіда. Ці уроки зосереджено на почуттях індивіда, а не на правилах суспільства чи вимогах розумності [90].

Згубний вплив освіти в питаннях смерті та профілактики наркоманії

У вересні 1990 року на телеканалі ABC показали програму, яка привернула велику увагу глядачів. Якась школа повела учнів на екскурсію до моргу відповідно до своєї нової програми «Освіта з питань смерті». Під час екскурсії учні розглядали й чіпали трупи [91].

До методів навчання в питаннях, що стосуються смерті, також входить написання учнями своїх епітафій, вибір собі труни, облаштування власного похорону і написання свого некролога. В анкеті з питань смерті, яку використовували на цих уроках, були наступні запитання:

«Як ти помреш?»

«Коли ти помреш?»

«Чи були серед твоїх знайомих ті, хто помер насильницькою смертю?»

«Коли ти востаннє за кимось сумував? Це проявляється в плачі чи в мовчазному болі? Ти сумував на самоті чи разом із кимось?»

«Чи віриш ти в життя після смерті?» [92]

Ці запитання явно не мають жодного стосунку до навчання. Вони спрямовані на те, щоб вивчити погляди студентів на життя, їхні релігійні переконання та особисті якості. Деякі з запитань спрямовані на те, щоб викликати конкретну реакцію, і можуть негативно впливати на підлітків.

Кажуть, що навчання питань про смерть може допомогти учням установити правильне ставлення до смерті. Але в усій країні сталося багато самогубств підлітків, які відвідували такі уроки. Незважаючи на те, що не було явних доказів безпосереднього зв’язку суїцидів із цими уроками, батьки все ж мають усі підстави думати, що, якщо психічно незрілим дітям занадто багато розповідати про смерть, самогубства тощо, то в них може виникнути схильність до депресії та розчарування в житті, що, своєю чергою, може стати причиною самогубства.

У школах також стала дуже популярною просвіта з теми профілактики зловживання наркотиками. 1976 року доктор Річард Блум зі Стенфордського університету провів чотирирічне дослідження серед учасників курсу з профілактики наркоманії, який називався «Вирішити». Виявилося, що студенти, які проходили цей курс, мали слабшу здатність протистояти наркотикам, ніж студенти, які курс не відвідували [93].

У період з 1978 до 1985 року професор Стівен Юрс провів дослідження, порівнявши відсоток студентів-курців і наркоманів, які пройшли курс з профілактики наркоманії під назвою «Квест», і тих, хто цей курс не проходив. Зрештою виявилося, що серед тих, хто не відвідував цей курс, на відміну від іншої групи, відсоток курців і наркоманів був стабільним чи спостерігалася тенденція до зниження [94].

Отже, просвіта в питаннях смерті та профілактики наркоманії не принесла очікуваних результатів. То яка ж була реальна мета цих курсів? Зіпсувати дітей. Діти схильні до цікавості, але не мають твердої моральної основи. Нові й дивні уроки їх зацікавлюють і можуть привести їх до морального псування. Водночас така освіта, як правило, робить учнів байдужими, унаслідок чого вони спокійно ставляться до насильства, порнографії, терору й морального занепаду, які панують у суспільстві, вважаючи все це нормальним і буденним. Також зростає і їхня терпимість до зла. У цьому випадку примара діє так само, як і у сфері мистецтва, яке вона наповнює насильством і непристойностями, щоб привести людей до морального занепаду.

Непристойне сексуальне виховання

Традиційно як на Сході, так і на Заході тема сексу є забороненою для публічного обговорення. Згідно зі встановленими Богом традиціями, статеве життя має бути лише у шлюбі між подружжям. Усі інші форми сексуальної поведінки вважаються розпустою і гріхом, які порушують визначені Богом норми моралі. Тобто традиційно секс і шлюб є ​​невіддільними один від одного, і в суспільстві, яке правильно функціонує, секс не може бути предметом публічного обговорення. У традиційному суспільстві молодь здобувала освіту лише у сфері фізіології, і не було потреби в сексуальному вихованні, яке викладається сьогодні.

Сучасну концепцію сексуального виховання вперше запропонував ​​неомарксист, засновник Франкфуртської школи Дьєрдь Лукач. Мета була в тому, щоб підірвати традиційні західні цінності. 1919 року Лукач був наркомом просвіти Угорської Радянської Республіки, яка проіснувала лише кілька місяців. Він розробив радикальну програму сексуального виховання, яка розповідала студентам про «вільне кохання і статеві стосунки» [95].

Сексуальна революція 60-х років минулого століття знищила традиційні західні цінності, які пов’язані зі стосунками між чоловіком і жінкою. Почалося стрімке поширення хвороб, які передаються статевим шляхом, а також зростання підліткової вагітності. У таких умовах ті, хто хотів владнати ці суспільні проблеми, пропонували запровадити сексуальне виховання. Але в системі освіти, яка вже відхилилася від традиційних моральних цінностей, сексуальне виховання було зосереджено на «безпечному сексі» (запобіганні хворобам і вагітності) і було цілком відокремленим від шлюбу. У такий спосіб було відтворено модель сексуального виховання, запропоновану Лукачем, у якій цілком ігноруються моральні аспекти.

Таке сексуальне виховання стало інструментом для морального псування молоді. Молодим людям насаджують концепції про те, що позашлюбний секс, гомосексуалізм тощо є нормальною поведінкою. Як наслідок, молоде покоління почало потурати тому, що на їхню думку є свободою, але насправді є шляхом, який веде людей геть від норм поведінки, які визначив Бог. Таке сексуальне виховання, яке починається з початкової школи, із самого раннього віку руйнує традиційні сімейні цінності, поняття індивідуальної відповідальності, любові, цнотливості, почуття сорому, самоконтролю, чесності тощо.

Запропонована Джоном Дьюї концепція прогресивної освіти, так зване навчання на практиці, якраз є зручним інструментом для примари комунізму. Програма сексуального виховання «Сфокусуватися на дітях», яку широко пропагують Центри з контролю і профілактики захворювань (CDC), пропонує вчителям організовувати студентів для участі у «змаганні з надягання презервативів». Під час змагання кожний студент має надягнути презерватив на іграшку для дорослих, а потім його зняти. Той, хто зробить це швидше, той і переміг [96].

«Пишайся! Будь відповідальним!» — це ще один курс програми сексуального виховання, схвалений CDC і який просувається Федерацією планування сім’ї та іншими освітніми організаціями. У цьому курсі використовуються рольові ігри. Наприклад, дві дівчини-студентки обговорюють, як безпечніше займатися сексом. «Навчання, зосереджене на студентах» — це ще одна ідея прогресивістів. У програмі такого навчання вчителю пропонується попросити учнів провести мозковий штурм на тему форм близькості із сексуальними партнерами [97]. Для більшості людей, у серці яких усе ще зберігаються традиційні цінності, важко відрізнити цю так звану освіту від дитячої порнографії.

Головний прихильник вищеописаної програми сексуального виховання — Американська федерація планування сім’ї, є найбільшим у країні постачальником курсів і книг із цієї теми. Вона має філії у 12 країнах. Вона також виступає за право на аборт. Раніше ця федерація була відома як Американська ліга контролю над народжуваністю. Її засновниця Маргарет Сенгер була прогресивною соціалісткою, шанувала сталінську Росію і їздила туди висловити свою повагу. Вона також була затятою прихильницею руху за сексуальну свободу. Сенгер заявляла, що позашлюбні зв’язки дійсно її «звільнили». Вона вважала, що жінки мають право стати матерями поза шлюбом. У листах вона спонукала свою 16-річну онучку вести статеве життя, кажучи, що «займатися сексом три рази на день є нормальним». Вона заснувала Лігу контролю над народжуваністю, бо це відповідало її розпусному способу життя. У сучасних курсах сексуального виховання, які пропонує ця організація, неважко побачити, що концепція сексуальної свободи бере свій початок у комунізмі.

«Це абсолютно нормально» — так називається підручник із сексуального виховання, який було перекладено на 30 мов і видано мільйонним тиражем у різних країнах. У цій книзі використовується близько 100 ілюстрацій у стилі ню, щоб описати різні нормальні й ненормальні рухи, почуття і фізичні відчуття під час мастурбації, сексуальних актів між протилежними статями і гомосексуалістами, а також методи контрацепції та аборти. Автор підручника стверджує, що діти мають право знати всю цю інформацію [98]. Основна тема підручника в тому, що різноманітна сексуальна поведінка є «абсолютно нормальною», і що нікого не можна за це морально осуджувати.

В одному популярному навчальному посібнику для учнів середньої школи дітям розповідається, що деякі релігії вважають позашлюбний секс гріхом, і говориться: «Ви самі маєте вирішити, наскільки важлива для вас ця інформація» [99]. Одним словом, цей прищеплюваний школярам світогляд зводиться до того, що всі цінності відносні, і вони самі мають вирішувати, що правильно, а що хибно.

У сьогоднішніх американських загальноосвітніх школах викладаються два основних види курсів сексуального виховання. Один з них, який активно пропагують освітні організації, було описано вище: повна навчальна програма сексуального виховання, до якої входить навчання сексуальної поведінки, контрацепції, профілактики венеричних захворювань тощо. Другий навчає молодь контролювати своє сексуальне бажання. Він не стосується питання контрацепції і стимулює студентів утримуватися від сексуальних контактів до вступу в шлюб.

Не можна заперечувати, що суспільна мораль, особливо в питанні ставлення до сексу, дуже відхилилася від традиційних концепцій, які базуються на духовній вірі. ЗМІ та інтернет рясніють порнографічним змістом, щодня підштовхуючи дітей дедалі ближче до краю прірви.

Сучасна система освіти керується атеїзмом. Більшість державних шкіл дотримуються так званого нейтралітету в питанні цінностей і не хочуть або не наважуються вчити дітей того, що секс поза шлюбом є ганебним та аморальним. Вони не вчать дітей відрізняти правильне від хибного на основі традиційних моральних принципів. Навіть коли дітей учать утримуватися від ранніх статевих контактів, їм розповідають лише про шкоду для їхнього здоров’я, про небезпеку заразитися хворобами, що передаються статевим шляхом, і неприємні речі, пов’язані з ранньою вагітністю, водночас цілком уникаючи питань моральності. Тому ефект від такого виховання дуже обмежений.

Наразі сексуальне виховання все ще є актуальною темою в західному суспільстві. У різних сферах суспільства обговорюють це питання, говорячи здебільшого про так звану безпеку, тобто про те, як знизити підліткову вагітність і поширення венеричних хвороб. Але саме в школах підлітків учать сексуальної поведінки у відриві від шлюбу, що само собою призводить до зростання позашлюбних сексуальних зв’язків і порушення традиційної моралі в питаннях статевих стосунків. Навіть якщо в якийсь спосіб скоротиться підліткова вагітність і поширення венеричних хвороб, чи буде це означати, що все добре, якщо підлітки й далі вестимуть розпусний спосіб життя?

Але у Європі, де люди ще більш «вільні» в питаннях сексу, ніж у США, рівень підліткової вагітності удвічі нижчий. Уважають, що це завдяки ефективному сексуальному вихованню. Деякі люди від цього в захваті, а інші, навпаки, відчувають тривогу. Не будемо вдаватися в ці подробиці. Хай там як, а примара все-таки досягла своєї мети руйнування людської моралі.

Самоповага та егоцентризм

Починаючи з 60-х років минулого століття у сфері освіти у США виникла і стала активно просуватися нова догма, яка відіграла велику роль у зниженні якості освітнього процесу. Це так званий культ «самоповаги».

Буквально самоповага означає своєрідне почуття впевненості в собі, яке виникає через наявність у людини будь-яких здібностей і досягнень. Але самоповага, яку просувають в американських школах, є чимось зовсім іншим. У своїй книзі «Гарна навчальна програма: отуплення дітей Америки в ім’я самоповаги» Морін Стаут, педагог і доктор філософії, описує дуже поширене явище в сучасних американських школах: учнів турбують лише їхні оцінки, і зовсім не турбує те, чи дізналися вони щось нове, і скільки зусиль доклали. Щоб задовольнити прагнення студентів до гарних оцінок, учителі змушені спрощувати іспити й вимоги до учнів. Але це лише призводить до того, що студенти стають ще менш старанними в навчанні. Колеги Морін Стаут до цього вже звикли і навіть уважають, що школу має бути ізольовано від зовнішнього світу, щоб учні могли отримувати емоційний комфорт, а не інтелектуальний розвиток. Тобто основна увага приділяється відчуттям учнів, а не їхньому розвитку [100].

Як зазначали багато фахівців, догма самоповаги міняє місцями причину й наслідок. Самоповага — результат зусиль, а не попередня умова для досягнення успіху. Інакше кажучи, успіх досягається не тому, що з’явилися приємні відчуття, а, навпаки, приємні відчуття виникають після досягнення успіху.

Таке хибне розуміння самоповаги є побічним продуктом психотерапевтичного методу виховання, який використовується з 60-х років і вже виростив безліч молоді з почуттям уседозволеності й відчуттям себе як жертви. Доктор Стаут так описує цей стан: «Я хочу робити те, що хочу, як хочу і коли хочу, і ніщо й ніхто мене не зупинить» [101].

Під приводом нібито наповненої теплом і любов’ю самоповаги, американська освіта перебільшує ідеї свободи та егоцентризму. Такий підхід в освіті створює покоління молоді, яка не цінує мораль і не бере на себе відповідальності. Людей, які дбають лише про свої почуття, і яких не цікавить, що відчувають інші. Людей, які прагнуть насолод, але водночас не хочуть докладати до цього зусиль і терпіти заради цього негаразди. Усе це вже завдало значної шкоди моральності американського суспільства.

5) Проникнення у сферу освіти

Узяття під контроль середньої та початкової освіти США

Протягом тривалого часу після заснування США федеральний уряд не втручався у сферу освіти. Освітою опікувалася церква й місцева влада штатів. 1979 року федеральний уряд заснував Міністерство освіти. Відтоді юрисдикція цього міністерства невпинно розширюється. Наразі контроль міністерства над освітньою політикою та фінансуванням освіти став набагато сильнішим, ніж минулих років. Батьки, шкільні округи та влада штатів, які раніше мали право голосу щодо функціонування системи освіти, зараз дедалі частіше змушені підкорятися розпорядженням посадовців федерального уряду. Батьки та шкільні округи поступово втратили право вирішувати, чого і як навчати дітей у школах.

За своєю природою влада має нейтральний характер. Ті, хто її має, можуть за допомогою неї здійснювати як добрі, так і погані справи. Централізація влади — це само собою не обов’язково погано. Питання лише в тому, як людина чи установа використовують свою владу, і які їхні цілі. Але централізація влади в американській освіті є серйозною проблемою, оскільки всі урядові установи й особливо вищі ешелони влади вже давно просякнуті марксизмом. У такій ситуації, якщо ухвалюється хибне рішення, то його вплив стає дуже великим. І якщо лише кілька людей бачать серйозність виниклої проблеми, вони не можуть нічого виправити.

Як пояснила педагог і письменник Беверлі Ікмен, однією з проблем централізації влади в американській освіті є те, що посадовці, які відповідають за освіту, не можуть за короткий період часу побачити, як розвиваються їхні освітні стратегії, і наскільки великий вплив вони можуть здійснити в довгостроковій перспективі. Багато людей є вузькопрофільними фахівцями, більшість із них не має часу, енергії, ресурсів чи мужності, щоб знайти коріння проблеми, навіть якщо якісь речі викликають у них сумніви. Навіть у разі, якщо вони помітили проблеми в якійсь політичній стратегії, вони не мають усіх частин цього пазлу, вони можуть лише підкорятися тому, що їм кажуть їхні керівники [102]. Отже, кожний стає частиною гігантської машини. Їм важко зрозуміти наслідки своїх рішень для студентів і суспільства, і, як наслідок, їхня моральна відповідальність знижується. Комуністи можуть скористатися недоліками цієї системи і зламати захист суспільства.

Педагогічні коледжі, видавництва, органи, що проводять акредитацію в системі освіти тощо, мають значний вплив на освіту. Саме тому всі ці органи стають об’єктами агентурного проникнення примари комунізму.

Профспілки вчителів заохочують посередність і перешкоджають реформам

У дев’ятій частині цієї книги ми вже розповідали про те, як комуністи маніпулюють профспілками і використовують їх. Профспілки вчителів стали однією з основних причин провалу американської освіти. Ці профспілки не дбають про підвищення якості освіти. Вони перетворилися на професійні організації, які заохочують невдачі, захищають некомпетентність і приносять у жертву сумлінних учителів, які дійсно присвячують себе навчанню студентів.

Трейсі Бейлі — викладач природних наук у старшій школі штату Флорида, а також лауреат президентської премії «Національний учитель року (1993)». Тодішній керівник Американської федерації вчителів (друга за величиною профспілка вчителів США — прим. пер.) сказав, що був радий, коли члену профспілки надали таку честь. Але правда була в тому, що Бейлі тоді вже не був членом цієї федерації. Бейлі вважав, що великі профспілки вчителів є ключовою причиною провалу американської освіти й частиною проблеми, а не способом її владнання. Він уважав, що профспілки — це лише група особливих інтересів, якась опора, що захищає нинішню систему, яка винагороджує посередність і некомпетентність [103].

Великі американські профспілки вчителів мають досить коштів і величезний вплив. Вони вважаються однією з найважливіших політичних лобістських груп у країні. Профспілки вчителів стали основною перешкодою для позитивних реформ у системі освіти. Наведемо як приклад Каліфорнійську асоціацію вчителів. Ця профспілка має величезні кошти, які вона може використовувати для пожертвувань у законодавчій і політичній сфері, щоб просувати свою позицію. 1991 року Каліфорнія хотіла внести до конституції штату пропозицію №174, згідно з якою сім’ї можуть використовувати шкільні ваучери, що надаються владою штату, щоб самим обирати школи для своїх дітей. Але Каліфорнійська асоціація вчителів заблокувала цю пропозицію і навіть змусила школу анулювати комерційний контракт з мережею ресторанів швидкого харчування, яка пожертвувала 25 тисяч доларів на пропозицію №174 [104].

Виключення впливу сім’ї на процес виховання

                                          

Іншою ключовою метою комуністів — відірвати дитину від її батьків, щойно вона народиться, щоб її виховувала громада чи держава за єдиною програмою. Це нелегко здійснити, але все поступово рухається в цьому напрямку.

У комуністичних країнах школярів стимулюють розривати відносини з батьками з буржуазного класу. Крім того, час, який учні проводять у школі, збільшується за допомогою екзаменаційної форми навчання, щоб зменшити вплив батьків на дітей. У західних країнах для досягнення цієї мети використовуються інші підходи. Наприклад, різними способами подовжується навчальний час, знижуються вимоги до мінімального віку для школярів, учням забороняється брати додому підручники й навчальні матеріали, а також не заохочується, щоб учні ділилися з батьками спірними питаннями, які вони вивчали на уроках.

Такі курси, як «Осмислення цінностей» і їм подібні, якраз і спрямовано на те, щоб відокремити учнів від їхніх батьків. Батько одного студента, який відвідував курс «Квест», прокоментував це так: «Схоже, батьків там завжди представляють у поганому світлі. Наприклад, якщо розповідь про батька й сина, то батько завжди буде владним, надто суворим і несправедливим». Часто підтекст таких курсів у тому, що батьки тебе не розуміють, а ми розуміємо [105].

Іноді через встановлені законом вимоги школярі мають отримати згоду батьків на участь у деяких заходах. У таких випадках учителі чи адміністрація школи часто вживають оманливі та двозначні слова, щоб батьки не зрозуміли, на що їм треба дати згоду. Якщо батьки скаржаться, то адміністрації шкіл чи шкільних округів відтягують розгляд їхніх скарг, ухиляються від цього або ж роблять це недбало. Наприклад, вони можуть заявити, що батьки не мають професійних знань про освіту, що інші шкільні округи роблять те ж саме, що лише одна ваша сім’я скаржиться тощо.

Зазвичай батьки не мають часу чи ресурсів на тривале обговорення цих проблем зі школами чи шкільними округами. До того ж за кілька років їхня дитина виросте й покине школу. Тому батьки зазвичай уважають за краще поступитися й не загострювати конфлікт. Отже, їхня дитина стає заручником школи, і вони не наважуються конфліктувати зі шкільною адміністрацією. Коли батьки протестують проти якихось дій школи, шкільна адміністрація може повісити на них ярлик «екстреміст», «порушник спокою», «релігійний фанатик», «фашист» тощо. Роблячи так, школи залякують інших батьків, і, як наслідок, більше ніхто не наважується висловлювати їм свої заперечення [106].

Заплутана оманлива лексика в системі освіти

Раніше ми вже наводили цитату з книги Шарлотти Томсон Ізербіт «Умисне отуплення Америки». На самому початку цієї книги говориться:

«Причина, з якої американці не розуміють цю війну, в тому, що вона відбувається таємно у школах нашої країни, націлюючись на наших дітей, які перебувають у полоні класних кімнат. У цій війні використовуються дуже складні та ефективні інструменти:

• Гегелівська діалектика (спільна основа, консенсус і компроміс)

• Поступовість (два кроки вперед, один назад)

• Семантичний обман (перегляд понять для досягнення згоди без розуміння)».

Філліс Шлефлі також зауважила це явище. У передмові до своєї книги «Погане поводження з дітьми у класі» вона написала, що на уроках, які проводяться у формі психотерапії, вживають низку спецтермінів, щоб батьки не могли зрозуміти справжню мету й методи цих курсів. Серед таких термінів «зміна поведінки», «критичне мислення вищого порядку», «моральне мислення» тощо [107].

Протягом десятків років американські викладачі створили багатий набір термінів, таких як: конструктивізм, кооперативне навчання, експериментальне навчання, глибоке розуміння, владнання проблем, навчання на основі запитів і результатів, персоналізоване навчання, концептуальне розуміння, процедурні навички, невпинна освіта, інтерактивне навчання тощо. Їх дуже багато. З одного боку, деякі з цих концепцій здаються розумними, але якщо вивчити їх контекст, то можна зрозуміти, що їх метою є дискредитація традиційної освіти та сприяння отупленню дітей за допомогою освіти. Вони є прикладами езопівської чи орвелівської мови, причому ключем до тлумачення цієї мови є перевертання значень шкереберть [108].

Масштабне змінення дисциплін і підручників

В опублікованій у 60-х роках ХХ століття роботі під назвою «Ніхто не наважився назвати це зрадою» наводиться аналіз проведеної у 30-х роках у США реформи навчальних матеріалів. Унаслідок цієї реформи в підручниках було об’єднано зміст навчального матеріалу з різних дисциплін, таких як: історія, географія, соціологія, економіка, політологія тощо. Ці нові підручники відкинули зміст, систему цінностей і спосіб створення традиційних підручників. У них принижувались американські герої і Конституція США, проявлялася антирелігійна упередженість і звеличувався соціалістичний контроль над життям людей [109].

Ці нові навчальні матеріали були дуже великими й не підпадали під рамки будь-якої традиційної науки. Тому експерти з різних дисциплін не звертали на них особливої ​​уваги. Але багато років по тому, коли громадськість усвідомила проблему й почала їй протидіяти, на цих підручниках уже було виховано 5 мільйонів учнів. Наразі в початкових і середніх школах США історія, географія, суспільствознавство тощо належать до категорії «соціальних досліджень», і ідея, що стоїть за ними, така сама.

Якби зміни в підручниках робилися прозоро і в межах початкових дисциплін, вони б викликали сумніви та опір з боку експертів і батьків. Коли в підручниках було об’єднано кілька предметів, вони перестали належати до будь-якої конкретної традиційної дисципліни. Експертам важко оцінити їх зміст, оскільки він виходить за межі їхньої професії, що значно полегшує процес розгляду та прийняття цих підручників шкільними округами й суспільством загалом.

За десять чи двадцять років деякі люди, можливо, зможуть побачити в появі цих підручників прихований задум. Але коли вони почнуть про це висловлюватися, учні вже виростуть, а вчителі вже звикнуть до нових підручників і нових методів викладання. Тоді вже буде неможливо повернути підручники назад до їх традиційної форми. Навіть якщо невелика кількість людей усвідомить серйозні вади цих підручників, їхній голос ніхто не почує, і вони тим паче не зможуть вплинути на процес ухвалення рішень з питань освіти. Якщо голоси протесту ставатимуть дедалі голоснішими, це може стимулювати початок наступного раунду реформ, які ще більше розбавлять традиційний зміст і привнесуть ліві ідеї. Після кількох таких раундів нове покоління учнів уже буде цілком відокремлено від традиційних цінностей, і шлях назад до традицій буде цілком відрізано.

Оновлення в американських підручниках було зроблено дуже швидко. Деякі пояснюють це тим, що знання змінюються дуже швидко. Але насправді базові знання, яких треба набути в початковій і середній школі, практично не змінилися. Навіщо ж тоді було видано й перевидано так багато різних підручників? Поверхова причина полягає в конкуренції між видавцями. З погляду отримання прибутку, їм невигідно, щоб учні використовували один і той самий набір підручників протягом багатьох років. Але глибша причина полягає в бажанні спотворити навчальні матеріали, щоб наступні покоління невпинно деградували.

Реформа освіти: діалектична форма боротьби

З 50-х і 60-х років минулого століття в американській системі освіти було проведено низку реформ. Але ці реформи не принесли очікуваного поліпшення якості освіти. 1981 року оцінки студентів на іспиті SAT досягли рекордного мінімуму, що призвело до оприлюднення звіту «Країна під загрозою» і початку освітнього руху «Назад до основ». Щоб змінити цю неприємну картину, починаючи з 90-х років уряд США став послідовно проводити масштабні реформи системи освіти. Але їх ефект був невеликим. Мало того, що вони не допомогли владнати проблему, вони ще більше її ускладнили [110].

Ми думаємо, що більшість людей, які беруть участь у реформі освіти, щиро хочуть зробити щось добре для учнів і суспільства. Але через вплив різних хибних уявлень їхні дії часто мають неприємні наслідки. Багато таких реформ зрештою сприяють впровадженню комуністичних ідей. Подібно до так званих реформ, що проводяться в інших сферах, проникнення примари комунізму через реформу освіти не має на увазі повну перемогу одним махом. Успіх реформи не є її метою. Фактично кожна реформа з часу її проєктування приречена на провал, щоб дати привід для проведення наступної реформи. Кожна реформа — це більш глибоке відхилення, це ще один крок до відчуження від традицій. Це діалектична форма боротьби — один крок назад, а потім два кроки вперед. За такого підходу люди не шкодуватимуть про втрачені традиції. Якщо ти порушиш це питання, вони щиро запитають: «Традиція? Що це слово означає?»

3. Мета: знищити освіту на Сході й Заході

Щоб зруйнувати освіту на Заході, комуністи терпляче чекали понад сто років і поступово досягли своєї мети за допомогою прогресивної освіти, пройшовши кілька поколінь. Китай має 5000-літні глибокі культурні традиції. Але комуністи скористалися певними історичними умовами того часу, які сформували в китайців схильність до отримання швидкого результату й захопили владу. Вони спонукали китайців прийняти їхні радикальні засоби й протягом лише кількох десятків років цілком відокремили їх від традицій. Так примара комунізму досягла своєї мети в Китаї.

На початку ХХ століття, коли прогресивна освіта Дьюї почала роз’їдати США, його китайські послідовники повернулися до Китаю і стали піонерами сучасної китайської освіти. Британські гармати знищили самоповагу китайського народу, і китайська інтелігенція кинулася шукати спосіб зміцнити країну. Комуністи використали ці умови для того, щоб створити так званий «Рух за нову культуру», який люто відкидав традиції Китаю.

Фактично це був рух з руйнування культури, який став репетицією «Культурної революції» 60-х років. «Рух за нову культуру» мав трьох основних представників: Ху Ши (учень Дьюї), Чень Дусю (один із засновників КПК) і Лу Сюнь, якого пізніше Мао Цзедун назвав «головним командиром культурної революції в Китаї». Лі Дачжао, ще один засновник КПК, також відіграв важливу роль у культурному русі більш пізнього періоду.

Критикуючи недоліки традиційного шляху розвитку Китаю, новий культурний рух просував концепцію про те, що слабкість Китаю за останні 100 років виникла через традиційну конфуціанську культуру, і пропонував знищити конфуціанство. Традиційну культуру вважали «старою культурою», а всю західну культуру вважали «новою». Традиційні вірування зазнали критики за те, що вони не відповідали ідеям науки й демократії. Цей культурний рух створив умови для ще радикальнішого «Руху 4 травня» (антиімперіалістичний рух у Китаї 1919 року — прим. пер.) і початок першої хвилі повного руйнування традиційних моральних цінностей. Він також заклав основу для проникнення в Китай західного марксизму і дав йому змогу вкоренитися, прорости та зміцніти.

Найбільшим збитком, який приніс освіті «Рух за нову культуру», є рух з просування «байхуа» (спрощена чи розмовна китайська мова — прим. пер.). З ініціативи Ху Ши мовна освіта в початкових школах стала цілком проходити спрощеною мовою «байхуа» замість класичної мови «веньянь». Як наслідок, більшість китайців нового покоління практично не розуміють текстів класичної літератури. Отже, такі традиційні книги, як «Книга змін» («Чжоу-ї»), «Весни та осені» («Чуньцю»), «Дао Де Цзін», «Внутрішній канон Жовтого імператора» («Хуанді нейцзін») тощо стали недоступними для більшості учнів. Зміст цих книг стали вважати езотерикою, призначеною для спеціалізованого дослідження вченими. 5000 років блискучої цивілізації Китаю перетворилися просто на декорацію.

У розвитку китайської культури Бог запланував так, щоб письмову класичну китайську мову (веньянь) було відділено від розмовної мови. У Китаї протягом усієї історії було безліч великих асиміляцій різних етнічних груп і багаторазові переміщення культурного центру країни, тому розмовна мова постійно змінювалася. Але оскільки розмовну мову було відділено від письмової, то класична письмова форма мови здебільшого залишалася незмінною. Учні династії Цін могли читати й розуміти класику династій Сун і Тан і навіть доціньскої епохи. Це давало змогу невпинно передавати традиційну китайську культуру й літературу протягом тисяч років.

Але примара комунізму обманом змусила китайців шляхом зміни мови розірвати зв’язок зі своїм культурним корінням. Водночас за допомогою створеної мови «байхуа», яка є сумішшю класичної та розмовної мови, стало легше вводити в ужиток неналежні слова і фрази, тим самим ще далі відводячи китайців від їхніх традицій.

Під час рухів за ліквідацію неписьменності і популяризацію культури в початковій освіті, які проводила КПК до і після захоплення влади, застосовувалося пряме та очевидне промивання мозку. Наприклад, кілька перших фраз, які вивчають учні класів з ліквідації неписьменності і першого класу початкової школи, були очевидною пропагандою: «Хай живе керівник Мао», «ненависне старе суспільство» і «ненависний американський імперіалізм». У цих фразах повною мірою проявляється класова позиція, яку вимагала партія.

Це схоже на прогресивну освіту, за якої в дитячих книгах використовуються різні зіпсовані ідеї (наприклад, «Хезер має двох мам»). Хоча методи їх разюче відрізняються, але фактично вони нав’язують певну ідеологію. Китайські діти, які здобули освіту в такій формі, виростаючи, починають за власною ініціативою захищати тиранічний режим КПК, очорняти й атакувати людей, які кажуть про універсальні цінності. Діти, які здобули освіту в західному суспільстві, починають під приводом «дискримінації» перешкоджати людям говорити про традиційні цінності.

Незабаром після того як КПК прийшла до влади, вона почала рух з ідеологічного перевиховання інтелігенції, зосередившись на університетських кампусах і середніх школах. Основна мета цього руху була в тому, щоб змінити світогляд представників інтелігенції, змусити їх відмовитися від традиційних моральних принципів, відкинути традиційні уявлення про духовне самовдосконалювання, порядок у сім’ї, правління державою, світ тощо. Натомість насаджувався марксистський класовий аналіз та уявлення про світ і життя з погляду пролетаріату.

Так, професорам «старого покоління» доводилося неодноразово критикувати себе, каятися й зазнавати викриття й критики на свою адресу з боку колег та учнів. Їм навіть треба було визнати й знищити «контрреволюційні думки» у своїй підсвідомості, які вважалися агресією до пролетаріату. Звичайно, це відбувалося набагато інтенсивніше, ніж сьогоднішнє західне «навчання чутливості». Деякі з таких професорів не змогли винести приниження й тиску і наклали на себе руки [111].

Потім КПК почала «перебудову інститутів і факультетів» в університетах, скорочуючи, об’єднуючи чи ліквідуючи факультети таких дисциплін, як філософія, соціологія та гуманітарні науки. Як наслідок, у багатьох загальноосвітніх вишах залишилися лише науково-технічні факультети радянського зразка. Гуманітарні факультети в середовищі академічної свободи часів Китайської Республіки виховували професорів і студентів з незалежними поглядами щодо політичних і суспільних проблем. КПК бачила в цьому загрозу своєму деспотичному правлінню і не могла цього терпіти. Водночас марксистська політика й філософія були обов’язковими для всіх студентів. Увесь цей процес перетворень було завершено протягом 2–3 років. Водночас на Заході комуністам знадобилося ціле покоління, щоб створити нові дисципліни з метою ідеологічного виховання і насадження марксизму в університетах. Хоча швидкість цих двох процесів дуже відрізнялася, вони досягли схожих результатів.

1958 року КПК почала «освітню революцію», у якій виділялися такі особливості: передусім підкреслювалося, що освіта має бути політичним інструментом пролетаріату, і треба зруйнувати всі ілюзії щодо фахівців із буржуазного класу. Далі під керівництвом парткому, студентів організовували для підготовки навчальних програм і матеріалів. Наприклад, на кафедрі китайської мови в Пекінському університеті 60 студентів протягом 30 днів писали трактат об’ємом 700 тис. ієрогліфів під назвою «Історія китайської літератури» [112].

Це схоже на прогресивну освіту, у якій підкреслюється, що методи навчання мають бути «орієнтовані на учнів», має використовуватися «дослідне навчання» і «спільне навчання». Тобто самі учні мають обговорювати й вирішувати, що і як їм учити. Мета такого підходу очевидна — усунення «ілюзій» щодо авторитетних фахівців (фактично це є прищепленням антитрадиційних концепцій), роздування зарозумілості учнів і закладання основи для майбутньої культурної революції.

Ще однією особливістю цієї освітньої революції було поєднання освіти й продуктивної праці. Кожна школа мала свою фабрику. У розпал руху «Великий стрибок» учителі та студенти плавили сталь та орали цілину. Навіть Китайський народний університет, який раніше був орієнтований на соціальні дисципліни, керував 108 фабриками. Це називалося «вчитися на практиці». Але насправді студенти нічому там не вчилися.

Коли почалася «Культурна революція», учнів мобілізували на знищення культурної спадщини (докладніше про це можна прочитати в частині 6 цієї книги). Це перегукується із західним рухом контркультури. Мао Цзедун уважав, що панівне становище «буржуазної інтелігенції» у школах має припинитися. 13 червня 1966 року КПК оприлюднила заяву про реформу системи набору студентів у виші й розпочала «рух щодо коригування викривлень». Було скасовано вступні іспити до вишів і зараховано велику кількість студентів із сімей робітників, селян і солдатів.

Знятий під час «Культурної революції» фільм «Розрив зі старими ідеями» відбив причину цієї реформи: «Молода людина, яка виросла в сім’ї бідних селян, не досить грамотна, але мозолі на її руках від важкої роботи дають їй право на зарахування до вищого навчального закладу». Директор однієї школи сказав: «Хіба можна звинувачувати нас у тому, що вони мають низький рівень грамотності? Ні! У цьому винні Гоміньдан, землевласники й капіталісти [гнобителі]!»

Один сучасний західний професор написав статтю, у якій заявив, що іспити з математики можуть призвести до расової дискримінації (оскільки учні з деяких груп нацменшин мають нижчі оцінки з математики, ніж білі учні) [113]. У статті іншого професора йдеться, що якщо встановлювати загальні для всіх математичні стандарти на основі більш високих показників студентів-чоловіків, це призведе до дискримінації жінок за ознакою статі [114]. Зарахування до вишів на основі трудових мозолів і звинувачення нижчих оцінок у расовій і гендерній дискримінації — це все методи, які використовує примара комунізму для отуплення студентів.

Після закінчення «Культурної революції» в Китаї відновили вступні іспити до вишів. Відтоді єдиний державний іспит для вступу до вишів став важливою частиною системи освіти й головною метою шкільної освіти. Відповідно до цієї утилітарної системи освіти багато учнів стали схожими на роботів, яких навчили лише того, як складати іспити, і які не мають здатності самостійно мислити чи відрізняти правильне від хибного. Водночас марксистська філософія, політика та економіка залишилися обов’язковими екзаменаційними предметами.

У свідомості студентів, яких відокремили від традицій, правильне й хибне, добро і зло — все це оцінюється за комуністичними стандартами. Саме з цієї причини багато китайських студентів раділи, коли у США стався теракт 11 вересня. Саме з цієї причини учні початкової школи прямо заявляють, що коли виростуть, хочуть стати корупціонерами, а студентки вишів у гонитві за грошима займаються проституцією і стають сурогатними матерями. Комуністи викрали наше молоде покоління.

Висновок: повернення до традиційної освіти

Від освіти залежить майбутнє країни, нації і всієї цивілізації людства. Її вплив простягається на століття й навіть тисячоліття. Якщо озирнутися назад на минуле століття, стає зрозуміло, що американську систему освіти вже цілком зруйновано агентурним проникненням і впливом комуністичної ідеології. У батьків і вчителів зв’язано руки, і вони не можуть дати дітям гарне виховання. Школи, які мають розвивати таланти учнів, натомість збивають їх із правильного шляху. Усе суспільство глибоко стурбоване низьким рівнем моральності учнів, низькою кваліфікацією, тендітною психікою і шкідливими звичками, а також хаотичними, антитрадиційними та антисоціальними схильностями дітей. Примара комунізму пожирає нащадків людства й майбутнє людей.

Серед 45 цілей компартії, перелічених у книзі 1958 року «Голий комуніст», є й мета щодо освіти: «Здобудьте контроль над школами. Використовуйте їх як конвеєрну стрічку для поширення соціалізму й комуністичної пропаганди. Пом’якшіть навчальну програму. Здобудьте контроль над профспілками вчителів. Внесіть лінію Партії до підручників» [115].

Якщо поглянути на нинішню американську систему освіти, то можна побачити, що цієї мети не лише досягнуто, а й те, що ситуація стала ще гіршою. Через політичну та економічну потужність США, американська культура є для багатьох країн предметом захоплення й наслідування. Більшість країн проводять реформу освіти за американським зразком. Американські принципи навчання, навчальні матеріали, методи навчання й форма управління школами вплинули на багато країн. Тому певною мірою змінення американської освіти рівносильне зміненню освіти в усьому світі.

На початку створення світу, і коли цивілізація людства зіпсувалася, з’являються Пробуджені чи Святі. Їх називають «учителями». Наприклад, засновник давньогрецької цивілізації Сократ був педагогом. У Євангеліях Ісус також називав себе вчителем. Будда Шак’ямуні мав десять імен, одне з яких «учитель Неба й людей». Конфуцій був педагогом, а Лаоцзи був учителем Конфуція. Вони розповідали людям, як бути людьми, як поважати Бога, як ладити з іншими й підвищувати мораль.

Ці Пробуджені й Святі є найбільшими просвітниками людства. На основі їхніх висловлювань було створено наймогутніші цивілізації. Їхні вчення стали фундаментальною класикою всіх великих цивілізацій. Цінності й методи підвищення моральності, яких вони вчили, є для кожної людини шляхом до досягнення духовної чистоти та фізичного здоров’я. Фізично й духовно здорові люди мають величезне значення для здоров’я всього суспільства. Не дивно, що ці найбільші просвітники дійшли одного й того ж висновку: мета освіти — виховання в людях чеснот.

Східна й західна класична освіта протягом тисяч років успадковували культуру, передану людям Богом, а також зберігали безліч дорогоцінного досвіду й ресурсів. Згідно з принципами класичної освіти, важливими критеріями оцінки успіху освіти є міра поєднання в людині таланту й високої моралі. У процесі відродження традиційної освіти скарби класичної освіти гідні того, щоб їх невпинно розкривали і вивчали.

Люди з високими моральними цінностями здатні до самоврядування. Це модель суспільства, про яку мріяли американські батьки-засновники. Люди з високою мораллю можуть отримати Боже благословення, а завдяки працьовитості й мудрості можуть набути матеріального достатку й духовного задоволення. Ще важливіше те, що люди з високою мораллю принесуть суспільству примноження та процвітання протягом багатьох поколінь. Це одкровення Пробуджених і Святих — найбільших просвітників людства — про те, як сьогоднішні люди можуть повернутися до традиційної освіти.

Попередня | Перейти до змісту | Наступна