Дві тези про США та Росію, Україну та Китай
Росія не така могутня, як Сполучені Штати, за винятком ядерної зброї.
Росія не є головною загрозою для США — цією загрозою є Китай.
Ще 1985 року, під час свого візиту до Парижа, Михайло Горбачов сказав президентові Франції Франсуа Міттерану, що Радянський Союз не був досить потужним. Насправді, сказав Горбачов своєму французькому колезі, Росія — це бананова республіка з ядерною зброєю.
Безперечно, для Міттерана це стало несподіванкою. Французи щойно вигнали понад 100 радянських шпигунів, переважно через технологічне шпигунство. Крім того, Франція заручилася допомогою секретного агента в Москві Володимира Вєтрова (відомого в колах співробітників спецслужб під псевдонімом Farewell (Прощай), який передав йому масу інформації про радянський список замовлень на західні, особливо американські технології. Якщо Росія потребувала американських технологій, то напрошувався очевидний висновок: військове будівництво Росії було слабким, оскільки Радянський Союз мав низькотехнологічну промислову базу.
Американська відповідь полягала в тому, щоби ще більше затягнути гайки на радянському промисловому шпигунстві. Це дозволило Сполученим Штатам використовувати свою якісну перевагу, по суті, фактор переваги в силі проти маси бронетехніки та знарядь, зібраних Росією.
Єдиним сектором, де радянська промисловість досягла успіху, переважно завдяки достатнім інвестиціям, була ракетна промисловість, й особливо балістичні ракети далекого радіусу дії з ядерними боєголовками. У цій області росіяни процвітали, і вони, як і раніше, процвітають майже через 40 років.
Показово, що навіть сьогодні Росія стикається із серйозними технологічними вадами у своїх збройних силах. Подумайте про те, що російські танки були знищені в Україні переважно переносними протитанковими засобами. Чому? Тому що росіяни не оснастили свої танки системами активного захисту. Можна тільки здогадуватись, чому це так: або російська система активного захисту під назвою «Арена М» насправді не працює, або росіянам необхідно імпортувати технології для цієї системи, а це означає, що вони не можуть собі цього дозволити.
Слід пам’ятати, що саме Радянський Союз був одним із перших творців протитанкової зброї з дротовим наведенням. У 1973 році ізраїльські танки та бронемашини були знищені ракетами AT-3 Sagger єгипетських солдатів. У боях на Синаї Ізраїль втратив від 50 до 150 танків (переважно американські М-48, М-60, британські «Центуріони» та російські Т-55, захоплені Ізраїлем у 1967 році та модернізовані). В останні роки Росія вдосконалила свою протитанкову зброю; найновіший, 9К135 «Корнет», — це зброя з більшою дальністю стрільби та тандемною боєголовкою. Тандемні боєголовки було розроблено для поразки сучасних танків, оснащених реактивною бронею. Тандемна боєголовка підриває реактивну броню, а другий ступінь боєголовки пробиває броню танка. З кількох прикладів в Іраку ми знаємо, що «Корнет» може знищити найкращий американський танк M1 Abrams.
Якщо Росія була провідним розробником протитанкових ракет із дротовим наведенням, успішно застосовуючи їх проти своїх єгипетських і сирійських противників, і відтоді розробила досконаліші версії цих ракетних засобів знищення танків, то з цього випливає, що тактично російська армія мала бути готова до застосування такої зброї. Проте очевидно, що Росія не була готова.
Те саме стосується й російських літаків, принаймні, старих моделей, які використовувалися під час бойових дій в Україні. На цих літаках відсутні системи теленаведення, а їх захист від інфрачервоних і радіолокаційних ракет сильно застарів. Саме тому втрати російських літаків, особливо Су-25, в українській війні були такі великі. Дивно, що російські системи не йдуть у ногу з часом. Очікуваний сценарій — вивести з ладу авіацію та ППО противника, а потім використати свої винищувачі-бомбардувальники для атаки військ противника — те, що, безперечно, відомо російським військовим фахівцям, так і не реалізувався в Україні. Росіяни досягли деякого успіху проти мобільних засобів ППО України та проти українських літаків (усі з яких також є російськими), але недостатнього з огляду на втрати Росії. І знову здається, що російське обладнання не відповідає вимогам; відсутність відповідних систем самооборони для російських літаків та брак досить точної далекобійної керованої зброї для атаки військ противника.
Для Сполучених Штатів та їхніх союзників з НАТО це означає, що звичайні сили Росії набагато менш страшні щодо поразки сил НАТО, ніж передбачалося. Це не означає, що якщо війна вийде за межі України, Росія виявиться безпорадною проти НАТО чи програє війну. Можливо, Росія не зможе перемогти в загальноприйнятому значенні цього слова, але вона цілком здатна завдати великої шкоди європейським містам. На відміну від активних військових операцій, міста, склади, залізничні лінії, вузли зв’язку та аеропорти є «легкою здобиччю». Руйнування в Україні є похмурим свідченням того, якої шкоди може завдати Росія.
Міністр оборони США Ллойд Остін каже, що мета США та НАТО — послабити Росію. Але ослаблення, яке він пропагує у війні в Україні, не торкнеться ракетного потенціалу Росії далекого радіусу дії й не змінить ядерний потенціал Росії. Гірше того, якщо російські сили «програють» у звичному значенні цього слова, не виключена поява неконвенційної зброї. Фактично американська розвідка говорить Білому дому про цю небезпеку, але ні Білий дім, ні Пентагон не слухають або, якщо на те пішло, не хочуть слухати.
Найгірше те, що війна в Європі не відповідає чиїмось інтересам, особливо НАТО. НАТО може воювати, але якщо кінцевим результатом будуть масові руйнування, НАТО втратить свій авторитет, тому що не зможе захистити громадянське населення Європи або врятувати промислову інфраструктуру Європи. Усе це — ще один спосіб сказати, що сила НАТО — це стримування, а не наступ.
Одна з незрозумілих тактик американської адміністрації — уникати переговорів із Росією і прагнути відрізати її від себе дипломатично та політично, хоча ні США, ні НАТО не є сторонами в українському протистоянні. Але ця ілюзія починає розсіюватися в очах Росії й серед членів НАТО. Отже, Вашингтон та його європейські союзники ось-ось перейдуть якусь межу Рубікона й зіткнуться з розширеною війною та чималими руйнуваннями.
НАТО є альянсом для захисту членів НАТО від нападу; він ніколи не призначався для захисту інших від нападу. Розширення НАТО на територію України, яка не є членом НАТО, є новаторським та дуже ризикованим. За межами Європи НАТО не відіграє жодної ролі в Азії. Тут Сполучені Штати є головним гарантом регіональної стабільності, але роль США зараз заперечується Китаєм, країною, яка виглядає більш технологічно розвиненою, ніж Росія. На відміну від Росії, Китай має неабияку високотехнологічну промислову інфраструктуру, початково створеною Сполученими Штатами, Японією, Кореєю й навіть Тайванем. Отже, на відміну від Росії, яка не має технологій і, ймовірно, не має інвестиційних доларів, у Китаю є й те, й інше, і Китай стає дедалі агресивнішим і експансіоністським.
Якби політика США була розсудливою, вона прагнула б до дипломатичного вирішення конфлікту в Україні та Росії та знайшла б шляхи, як просили росіяни ще до вторгнення російської армії в Україну, для вирішення хоча б частини української проблеми (східна частина України — Донбас), а також для нових заходів безпеки (безперечно, включно з ядерними силами) у Східній Європі.
Той факт, що Вашингтон наполегливо прагне здобути певну перемогу над Росією, цілком може виявитися в кращому разі пірровою перемогою.
Думки, висловлені в цій статті, є думкою автора і не обов'язково відображають думку The Epoch Times.
Доктор Стівен Браєн вважається ідейним лідером у галузі політики технологічної безпеки, двічі нагороджений найвищою громадянською нагородою Міністерства оборони — медаллю "За визначну державну службу". Старший науковий співробітник Центру безпекової політики, його остання книга — "Технологічна безпека та національна влада: переможці та переможені".
За матеріалами The Epoch Times USA