Останній бій Бронзового солдата в Естонії або діалог глухих

Вранці в четвер, 27 квітня, після гарячих дискусій, що тривали протягом декількох місяців, був демонтований, розпиляний на частини і відвезений пам'ятник радянським воїнам-визволителям у центрі м. Таллінна. Рішення про знесення монумента викликало масові хвилювання і зіткнення в центрі естонської столиці, в результаті яких було арештовано понад 300, поранено близько 60 чоловік і одна людина загинула.

Реакція Росії не примусила себе чекати. Рада Федерації закликала президента негайно розірвати дипломатичні відносини з Естонією. Прихильники партії "Справедлива Росія", рухів "Наші" і "Молода гвардія" організували безстрокові акції протесту біля естонського посольства в Москві, яке, у свою чергу, 28 квітня заявило про припинення своєї роботи «до того часу, поки дипломатичній місії не буде гарантована безпека».

Перший заступник голови комітету Держдуми у міжнародних справах Леонід Слуцький заявив: «Те, що відбувається в Естонії, не вкладається в рамки якого-небудь здорового глузду». Лужков і уряд Москви закликали державні та муніципальні організації Росії до бойкоту Естонії. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров пообіцяв, що Росія "робитиме серйозні кроки" щодо Естонії.

Реакція з боку міжнародного співтовариства була менш однозначною. Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун закликав Росію та Естонію до примирення і засудив нічні безлади в Таллінні. Голова Парламентської Асамблеї Ради Європи Рене ван дер Лінден засудив демонтаж, хоча й висловив думку, що пам'ятник радянським війнам у центрі естонської столиці дійсно виглядає неоднозначно, враховуючи всю складність історичних відносин між Росією та Естонією. Координатор зовнішньої політики Європейського Союзу Хав'єр Солана негативно висловився про безлади в Таллінні і виразив свою солідарність з естонським керівництвом. Колишній канцлер ФРН Герхард Шредер дав негативну оцінку діям естонської влади. На його думку, проведення ексгумації є «поганим тоном і неповагою до пам'яті цих солдатів».

Безумовно, позиція екс-канцлера Німеччини, зокрема, чий батько загинув під час Другої світової війни на Східному фронті, і німецької влади в цілому, не може не викликати захоплення. У Німечині нікому й на думку не спадає можливість демонтажу пам'ятника воїнові-визволителеві в Трептов-парку в Берліні, а німці, до їх честі, доглядають за могилами і своїх воїнів, і загиблих в Німеччині радянських (які знаходяться в кращому стані, ніж окремі військові поховання у самій Росії). Ось у кого б слід було повчитися естонцям. І не тільки їм.

Російські офіційні особи, часто звинувачуючи західні країни в подвійних стандартах, самі поводяться так само і в своїх висловах іноді проявляють однобокість. Постійно кажучи про звільнення Червоною армією Європи від нацизму, вони навряд чи цікавляться думкою із цього приводу народів східноєвропейських країн.

Щодо цієї проблеми, варто навести уривок з листа знаменитого білого генерала Антона Денікіна, чиє добре ім'я за останні роки було відновлене, написаного в травні 1946 року полковникові Колтишеву: «Після блискучих перемог Червоної армії у багатьох людей з'явилася аберація..., якось зблякнув, відійшов на задній план той бік більшовицького нашестя і окупації сусідніх держав, який приніс їм розорення, терор, більшовизацію і поневолення... Ви знаєте мою точку зору. Совєти несуть страшне лихо народам, прагнучи до світового панування. Зухвала, провокаційна, загрозлива для колишніх союзників і збуджуюча хвилю ненависті їхня політика загрожує перетворити на прах все, що досягнуте патріотичним підйомом і кров'ю російського народу...».

Не треба забувати, що це написане людиною, яка присвятила своє життя служінню Росії, справжнім патріотом, який в роки Другої світової, знаходячись в окупованій Франції, навідріз відмовився співробітничати з німецькою владою і з болем у серці переживав поразки радянських військ на початку Великої Вітчизняної війни.

Неважко уявити, як, у такому разі, до принесеного Червоною армією «звільнення» ставляться в Естонії, де в 1940 році, а потім після війни тисячі безневинних людей постраждали від масових репресій і депортацій. Але одна згадка цього факту часто викликає зворотну реакцію ніби: «А багато хто з них за фашистів воював».

Тут треба сказати, що реальні злочини, здійснені комуністами і справді були вельми ефективно використані геббельсовською пропагандою для поповнення рядів німецької армії за рахунок громадян радянських республік, і не тільки в Прибалтиці, що, звичайно, у жодному випадку не виправдовує катів, які брали участь в каральних операціях нацистів. При цьому не треба забувати, що до кінця війни німці, як, втім, і радянське керівництво, не питали особливої згоди людей, яких мобілізували в свої армії.

Повернемося до демонтажу Бронзового солдата в Таллінні. В цій ситуації одним із рішень могло б стати запропоноване раніше перезахоронення останків солдатів в Росії. Так або інакше, для вирішення проблеми необхідно, щоб обидві сторони хоча б зробили спробу прислухатися одна до одної. Росії, замість погроз про економічні санкції, слід було б замислитися, в чому причина такого негативного до себе ставлення з боку багатьох колишніх радянських республік і східноєвропейських країн.

Президент Естонії Тоoмас Хендрік Ільвес, відповідаючи на запитання одного з читачів BBC Russian.com і російського Інтернет-порталу Rambler.ru про те, скільки часу повинно пройти, перш ніж забудуться ті неприємні моменти історії, які були між двома країнами, сказав:

«Я не знаю, скільки саме це займе часу, але знаю, що це потрібно. А для цього Росія має зробити те, що зробили естонці. Вже складений перший том, який документує багато фактів минулого, включаючи військові злочини, здійснені естонцями. У нас були не тільки естонці, яких призвали до німецької армії, але були й ті, хто скоїв військові злочини. Все це там відображено».

Естонії необхідно, у свою чергу, спробувати зрозуміти, що вчинки на зразок розгону поліцією демонстрацій, які виражають протест проти рішення уряду, не роблять честі країні, що вважає себе демократичною. А що стосується могил радянських солдатів, все ж таки непогано було б придивитися до прикладу Німеччини, про який йшлося вище.

Але поки що, на превеликий жаль, обмін думками між двома країнами залишається схожим на діалог двох глухих.