Чи дійсно у сьогоднішньому глобалізованому світі зростаюча кількість людей, які перетинають національні кордони, робить всю нинішню систему понять прав та обов’язків громадян застарілою?
Мексиканці спостерігають за прикордонниками на кордоні між Мексикою і США, пляж міста Тіхуана, штат Нижня Каліфорнія. Фото: Luis Acosta/AFP/Getty ImagesВелика частина сучасних законів щодо імміграції та громадянства відображає застарілу концепцію держави-нації. Чи не буде більш практичним і гуманним дозволити людям жити в будь-якому місці світу за умови, що вони не зазіхатимуть на права та ресурси інших?
Багаті люди завжди були громадянами світу, подорожуючи і зупиняючись там, де хочеться. Всі країни вітають людей з товстим гаманцем незалежно від їхньої національності. Останнім часом з'явився новий клас міжнародних технократів з високою освітою. Вони переміщуються по планеті, посідаючи посади професорів в університетах, консультантів з комерційних питань і фахівців галузі високих технологій.
Ця жменька привілейованих представників еліти є лише маленькою частиною людей, які переміщуються по світу, подорожуючи з Марокко до Гібралтара, з Маніли до Гонконгу, з Венесуели в Сан-Дієго, з Бангкока в Дубай і в сотні інших пунктів перетину кордонів, легально й нелегально. Більшість цих людей охоче залишають свої будинки і влаштовуються в інших країнах на будь-які види роботи, часто погоджуючись на небезпечні для здоров'я і навіть нелюдські умови.
Зараз трудова мобільність - одна з найжорстокіших реалій вільного ринку, при якій залучення найбільш дешевої і поступливої робочої сили забезпечує швидкий прибуток. Проте з часом це експлуатоване «дно» стане середнім класом, і його життєвий рівень відповідно підвищиться. Виробництво стане ефективнішим, якщо конкуренція буде більше грунтуватися на якості людських ресурсів і технологічних інноваціях, ніж на експлуатації.
Проблема імміграції стала невідкладною в США. Зараз там проходять запеклі національні дебати стосовно того, хто має право жити і працювати в країні, а хто ні. Всередині США є мільйони людей, які стали «де-факто громадянами», - іммігранти без документів, які живуть тут десятки років. Багато хто з них живе майже так само, як і громадяни, що законно проживають у країні: відправляють своїх дітей у школу, купують будинки, управляють бізнесом. Єдине, що вони не можуть, - це голосувати, виконувати функцію присяжного засідателя в суді або виставляти свою кандидатуру на виборах.
Неминучість все більшого потурання лише підтверджує те, що люди будуть продовжувати вільно перетинати кордони у відповідь на економічне стимулювання та інші можливості поліпшення якості життя. Обов'язок США та інших приймаючих країн полягає в тому, щоб ввести цих «чужоземних громадян» у цивільне лоно, використовуючи в своїх інтересах не тільки їхні руки, але й серця, розуми. Нікому не стане ліпше від того, що вони «сидітимуть в тіні».
В той час, як багато країн наполягають на застосуванні обмежувального підходу при наданні громадянства, світ стає відкритішим і рухомішим. У межах Європейського Союзу люди вільно переміщуються від білих скель Дувра до протоки Босфор, реагуючи на можливості працевлаштування і матеріального стимулювання.
США і ЄС - не єдині місця, куди прямують бідні люди з усього світу. Через швидко старіюче населення Китай незабаром буде змушений притягати мільйони нових працівників на фабрики. Зайнявши своє нове робоче місце, ці люди почнуть складний шлях, будучи спочатку просто засобом експлуатації, до активної участі в суспільному житті. Конкурентна боротьба за те, щоб бути приймаючою країною, дозволить країнам перейти на рівень компетентного управління, роблячи можливою швидку інтеграцію новоприбулих.
ЄС і США рухаються у напрямку надання мешканцям, незалежно від громадянства, права голосування на муніципальних виборах і права мати вирішальне слово в управлінні співтовариств, у яких вони живуть. Чи є перспективою майбутнього відродження античної ідеї міст-держав, сполучених із великим національно-територіальним утворенням?
При використанні робочими-іммігрантами без документів суспільних ресурсів, що перевищують податки, які вони платять, вони стають тягарем для економіки країн. Але коли їхні більш освічені діти приєднаються до робочої сили, вони стануть могутньою економічною машиною, яка швидко сплатить витрати їхніх батьків. А маленьке збільшення в податкових надходженнях від 5% найбагатшої частини населення США (яка на даний час багатша, ніж будь-коли в історії країни) зробило б значно більше, ніж просто покрило короткочасні витрати.
Підвищена мобільність населення - це реальність, яку потрібно схвалювати, а не відштовхувати. Чим більше ми подорожуватимемо за бажанням і зливатимемося з іншими культурами, тим комфортніше ми відчуватимемо себе з іншими людьми. Чим більше ми відчуватимемо «рівність», переслідуючи універсальні прагнення щастя та благополуччя, тим більше ми розділятимемо схожі цінності, і тим менше залишатиметься місця для боротьби. Це наші відмінності у сприйнятті розділили нас, будучи причиною людських конфліктів.
Автор Сем Оглесбі - дипломат у відставці і колишній чиновник ООН, що працював в Індонезії і Мексиці
