Українське громадянське суспільство досі страждає від рабської свідомості
Велика Епоха
Багато десятиліть Україна зазнавала ідеологічних та політичних перетворень, котрі так наполегливо впроваджувала радянська влада. Комуністична партія прагнула одного - щоб люди постійно відчували страх. Психологічні твори того часу стверджували, що в основі будь-якого почуття лежить саме відчуття страху, яке є потужним рушійним фактором для виникнення цього почуття.
Такою психологією зачитувався і сам засновник пролетарської системи правління. Це і не дивно, тому що керувати та здійснювати повний контроль над свідомістю людини набагато легше тоді, коли вона відчуває саме страх. Страх робить людину слухняною та байдужою. Це пояснює той факт, що за часів «масових політичних чисток» була зафіксована величезна кількість доносів. Покірність та бездіяльність щодо політики радянської влади стали гарантом спокійного життя.
Тож, що ми маємо на сьогоднішній день? Спробуйте запитати в кого-небудь: «Чи хвилюють вас проблеми в інших країнах? Наприклад, голод в Африці чи порушення прав людини в Китаї, чи насилля та дискримінація жінок в Саудівській Аравії?» Вісім з десяти опитуваних дадуть відповідь, що їм це байдуже, аби тільки в Україні було все гаразд. Але така суспільна позиція і розв’язує руки нашим урядовцям. Яка б демократична влада у нас не була, якщо українці і надалі не будуть виявляти громадянську активну свідомість, то поступово знову виникнуть «Сталіни» та «Берії». Якщо виникла проблема в іншій країні – ми мовчимо, але тоді, коли виникне проблема в Україні – ми теж будемо мовчати, бо ми не звикли швидко та цілеспрямовано діяти. Згадалися слова відомого німецького протестантського пастора Мартіна Немюллера(1892 – 1984) про фашистську навалу: «Спочатку вони прийшли за комуністами, і я промовчав, бо я не комуніст. Потім вони прийшли за євреями, і я промовчав, бо я не єврей. Потім вони прийшли за членами профспілок, і я промовчав, бо я не був членом профспілки. Після того вони прийшли за католиками, і я промовчав, бо я не католик. А коли вони прийшли за мною, то не залишилось нікого, хто б міг за мене замовити слово».
Отже, ані в Україні, ані в Росії чи Білорусії, як в пострадянських країнах, важко побачити людей, які б виступали проти геноциду в Китаї чи проти відсутності права жінки в Афганістані подати до суду на ґвалтівника. Мабуть цим займаються тільки міжнародні правозахисні організації, такі, наприклад, як Міжнародна Амністія. В потужних демократичних країнах люди реагують на будь-яку катастрофу в інших державах, чи то політичну, чи то ідеологічну. Як тільки вони дізнаються про проблему, вони відразу говорять: «Чим я можу допомогти?» Тож, не важко зрозуміти, що саме така громадянська свідомість не дає уряду сваволити, розуміючи, що будь-яке порушення прав людини призведе до десятибальної хвилі протистояння владі.
Сьогодні Україна будує вільну, самостійну та демократичну країну. Поряд з економічним та науковим розвитком завжди має стояти розвиток духовний. Рабське, покірливе та байдуже серце не притаманне для українця, це відгомін нав’язаної радянської ідеології. Тож, будемо пам’ятати вислів відомого американського священика і борця за громадянські права Мартіна Лютера Кінга молодшого: «Несправедливість будь-де загрожує справедливості повсюди».