Корупція роз'їдає Компартію Китаю

Сьогодні в КНР продовжується модернізація політичної системи. Цей процес почався вже давно, протікає плавно, але вже перейшов Рубікон і невблаганно наближається до своєї завершальної стадії.

Два досвіди

Почасти досвід китайської посткомуністичної трансформації схожий на аналогічні радянські події. Радянський Союз і КНР — дві найбільші комуністичні держави, які наче повторюють шлях один одного. Таке враження може скластися при першому розгляді питання.

Більше того, також може скластися враження, що пострадянські країни, які формально вже нібито «очистилися» від комуністичної спадщини, далеко випередили КНР у стратегії політичних реформ. Але, насправді, це не так.

Загальна ознака — і в СРСР, і в КНР політична модернізація проходила з ініціативи та при керівництві комуністів. Є також загальна причина реформ — КПРС і Компартія Китаю (КПК) остаточно закостеніли як окремі касти, що повністю відірвані від суспільства, ніяк не реагують на реальні потреби людей і безпросвітно загрузли в корупції.

Головні відмінності — в методах і підходах реформи

Радянські комуністи вважали за краще «революційний» метод. Вони вирішили, що можна відразу зруйнувати стару систему, формально заборонити Компартію, змінити партійні вивіски на демократичні, перестати студіювати марксизм-ленінізм і замість цього вставляти в лексикон нові ринкові терміни.

На практиці така «реформа» призвела до того, що «вчорашні» партноменклатурщики стали сьогоднішніми «демократами» і взагалі «новими росіянами» (українцями). Вони, між іншим, більше всіх виграли від такої «реформи», бо не тільки зберегли свій владний статус, але й легалізували капітали, отримані на корупції, а також позбулися від усякої відповідальності перед суспільством.

Китайські комуністи вважали за краще багатоступінчастий, поступовий процес, заснований на еволюції. Китайці зробили головну ставку на зміну, розкріпачення свідомості, а не на заміну вивісок. Вони стали вирощувати молоде покоління вільнодумних особистостей, спираючись на західні стандарти освіти.

Чому китайцям, на відміну від радянських комуністів, вдалося зберегти цілісність країни? Перш за все тому, що вони ніколи навіть не розглядали планів територіальної розбудови держави. Як це було у КПРС, в надрах якої народився план створення нового «союзу суверенних держав». У результаті такі небезпечні ігри з суверенітетом призвели до того, що незалежність республік проголосили, але з новим союзом так і не склалося.

Китайський досвід

Політична модернізація в Китаї почалася раніше, ніж горбачовська перебудова. Точка відліку — 1979, з якого йде широкий спектр «реформ і відкритості» Ден Сяопіна, які, щоправда, у вузьких колах китаїстів також перекладаються як «реформи могутності і нарощування». Коли говорять про реформи Дена Сяопіна, мають на увазі, перш за все, їхню економічну складову. Можливо, тому що реформи в економіці мають чітко розрізняльні результати: середньорічний приріст ВВП +9–10% і вихід економіки КНР на друге місце у світі, випередивши на різних етапах і Німеччину, і Японію.

Політична модернізація, в порівнянні з модернізацією економічною, не була настільки динамічна в часі. Навпаки, у відносно спокійному китайському суспільстві навіть складалося враження статичності, стабільності. На чолі системи, наче сфінкс, донині височіє Компартія Китаю, а багато внутрішніх процесів, на перший погляд, непомітні. Але, насправді, ця статичність виявилася оманливою.

Першим кроком у модернізації системи став початок омолодження управлінських кадрів. Омолодження системи почалося з самих низів, з нижчої і середньої ланки. До 1982 року будь-який місцевий чиновник отримував посаду довічно. Більше того, він також мав право рекомендувати свою посаду дітям. Ден Сяопін припинив цю практику. Він заохочував висування молодих кадрів, ініціативність, при виборі між старими (і досвідченими) та молодими (але без досвіду) Ден Сяопін радив довіряти останнім. До речі, як бачимо, початок політичної модернізації за Деном Сяопіном випередив горбачовську перебудову на 3–4 роки.

Отже, перший крок модернізації відкрив дорогу молодим кадрам.

Другим кроком, який прискорив модернізацію, стали події мирної демократичної революції на площі Тяньаньмень, які відбулися 4 червня 1989. Щоправда, сценарій цієї революції так і не був реалізований до кінця. Але головний результат був досягнутий — комуністична система здригнулася, запанікувала і змушена була більш чітко прислухатися до думки народу. І знову ж таки: китайська модернізація знову випередила подібні радянські події на 2–3 роки — серпневий путч 1991 року. Правда, в даному випадку потрібно віддати китайцям належне: розкручуючи модернізацію, вони змогли зберегти країну. На відміну від радянських комуністів.

Отже, події на Тяньаньмень завдали першого потужного удару по старій системі. Після цього молоді працівники виявили, що старі кадри повністю загрузли в корупції. Як результат: у посткомуністичному Китаї почалася кампанія по боротьбі з корупцією.

Третім кроком модернізації став відхід із влади екс-голови КНР Цзяна Цземіня, останнього яскраво вираженого ретрограда в китайському керівництві. У 2002 році до влади в КНР прийшла молода і заповзятлива шанхайська команда на чолі з головою Ху Цзіньтао.

Нова команда ще більш розкріпачено мислила, не прив’язуючись до застарілих комуністичних догм. А деякі, до того ж, отримали сучасну освіту в західних вузах. У перший «термін» Ху Цзіньтао спостерігалося посилення антикорупційної кампанії.

На другий «термін» в уряд прийшли міністри, які отримали освіту в країнах Заходу. Першим випускником став міністр науки і техніки Ван Ган (1978 р.н.), який у період 1985–2001 рр. спочатку вчився в технічному вузі, а потім стажувався у Німеччині. Ван був призначений у квітні 2007 року. Тоді ж молодого шефа отримав МЗС: Ян Цзечі (1950 р.н.) навчався в Лондонській школі економіки та педагогічних наук (1973–1975 рр.).

Отже, якісне оновлення і омолодження управлінських кадрів у період правління Ху Цзіньтао вийшло на міністерський рівень.

Нині китайська посткомуністична трансформація наближається до четвертої рубіжної точки — до весни 2012 року, коли має відбутися 18-й з’їзд Компартії Китаю, за підсумками якого буде обрано нового голову КНР.

На сьогодні в тому, хто стане наступником Ху Цзіньтао, вже немає жодної інтриги. Найімовірніше це буде нинішній віце-голова КНР Сі Цзіньпін. З другої половини 2008 року Сі посилено роз’їжджає з ознайомчими візитами по різних країнах світу.

Сі Цзіньпін стане представником п’ятого покоління керівників КНР.

У світлі теми, що розглядається, окремо слід відзначити кампанію виходів із Компартії Китаю, яка розпочалася з початком 21-го століття. До теперішнього часу з КПК та її організацій (піонерії і комсомолу) вже вийшло більше 79 млн. чол.

Звичайно, це неофіційна інформація, її можна ексклюзивно відслідковувати в режимі онлайн на сайті The Epoch Times. Але Компартія Китаю, дотримуючись ментальної китайської традиції, намагається підтримувати впевнений вигляд, незважаючи на бурю, що панує всередині партії. У 2006 році Компартія Китаю відзначила 85-річний ювілей, звучало багато урочистих промов, піднімалися оптимістичні тости за «розвиток» партії. Це був останній помпезний ювілей (відносно), в наступні роки партійні кадри відзначали свою дату без офіціозу.

Формально з усіх офіційних документів чисельність КПК щорічно приростає. Фактично вона вже 5 років як завмерла на 85-мільйонній позначці. Не кажучи вже про статистику виходів з Компартії Китаю, не довіряти якій ніяких підстав немає.

Тобто з урахуванням нинішньої динаміки буде зовсім не дивно, якщо до 2012 року число китайців, що вийшли з Компартії, досягне 85 млн чол. І, швидше за все, перевищить його: рух виходу з Компартії Китаю враховує статистику не тільки по партії, але і молодіжних організацій (комсомольців, піонерів і т.д.).

На завершення, підводячи підсумки, потрібно відзначити, що у всій цій схемі політичної модернізації, яка розтяглася на довгі роки, не вистачає головного фінального акорду. З одного боку, посткомуністична трансформація зараз протікає плавно, поступово, з найнижчих кіл і далі по спіралі вгору, тобто так могло б продовжуватися нескінченно. Але, з іншого боку, формально, не дивлячись на всі зміни, на вершині влади в КНР усе ще перебуває Компартія Китаю. І коли конкретно закінчиться термін «червоної династії» як і раніше сказати важко.

Очевидно, що до того, як КПК піде з політичної сцени, в китайському політичному житті повинно відбутися ще кілька проміжних подій.

На даному етапі поки що можна точно говорити про два моменти.

Перше. У КНР малоймовірний сценарій зміни влади шляхом виборів. Тим більше, шляхом чесних, демократичних і багатопартійних виборів. Не тільки в силу горезвісної китайської специфіки нинішнього посткомуністичного правлячого режиму, але й внаслідок банальних складнощів проведення такої масштабної кампанії в 1,5-мільярдному суспільстві.

Для порівняння: прямі демократичні парламентські вибори були в якості експерименту проведені в травні 2009 року в 1,1-мільярдній Індії. У підсумку ідея прямих демократичних виборів, які розтяглися в часі на цілий місяць, перетворилася на відверту профанацію. Але головний результат — правлячий на той момент Індійський національний конгрес на чолі з прем’єром Манмоханом Сінгхом ще більше зміцнив свої політичні позиції. З чого випливає: в умовах неструктурованого, малограмотного, бідного суспільства, який не пройшов через всі стадії модернізації, виборці за будь-яких розкладів будуть голосувати за владу. Це є ще одним підтвердженням, що демократія без громадянського суспільства неможлива.

Друге. У КНР малоймовірний сценарій революційної зміни влади. І події 1989 року є яскравим доказом цього. Без широкої і розгалуженої мережі громадянського суспільства, до того ж в умовах сильного поліцейського контролю, будь-які спроби ненасильницьких революцій з самого початку приречені на невдачу.

Таким чином, в умовах, коли внутрішні фактори політичної модернізації вже практично вичерпані, вирішальну роль відіграють зовнішні фактори. Тільки тоді, коли режим Компартії Китаю, остаточно роз’їдений корупцією, остаточно буде повалений, «червона династія» скінчиться, і перед світом постане Новий Китай.

Ігор Шевирьов — експерт-китаїст, Центр вивчення Китаю та Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Має блог igor-tiger.livejournal.com.