Віталій Безруков: «Моя спина не гнеться з дитинства ні перед ким»

Віталій Безруков — артист, драматург, режисер, сценарист, письменник і, на мій погляд, — дуже цікавий чоловік. Можу сказати, що унікальна слава сина Сергія Безрукова аніскільки не затінює заслуги, талант і популярність його батька.

У своїх інтерв’ю Сергій Безруков неодноразово говорив: «Мій сенсей — батя». Зауважте, не вчитель, не педагог, а саме сенсей — вчитель у професії, житті. З поняттям «учитель у професії» все зрозуміло: батько викладав у школі МХАТу, вчив професійному ремеслу, а от що таке «учитель життя»? Коли я поставила це запитання самому сенсею Віталію Сергійовичу, він відповів: «Дуже просто: роби як я, чини як я. У це поняття входить виховання моральності, фізичної культури і загальнолюдської, що можна визначити поняттям особистості».

Можливо, саме завдяки безкомпромісному характерові, який не дозволив Віталію Сергійовичу повністю реалізувати себе, зараз у нас є можливість дивитися на сцені театру і кіно геніального актора Сергія Безрукова, у виховання якого батько вклав усю свою душу. І як сказав один з журналістів у назві своєї статті про Віталія Сергійовича: «Життя батька, подароване синові».

— Справа в тому, що в мене є один фізичний недолік: моя спина не гнеться з дитинства ні перед ким. У мене немає урядових нагород, але мене нагородило життя величезною любов’ю моїх близьких, нагородило нескінченно талановитим учнем — моїм сином. Якщо немає у мене звання «Заслуженого артиста», одразу приходять такі слова Чацького: «Служити б радий, прислужуватися гидко». У мене є звання — це Безруков. Це звання на всю Росію, ближнього і далекого зарубіжжя. Я спокійно сплю зі своєю совістю. Може бути, я відчуваю, що десь програв. Може, треба було поступитися принципами, змиритися. Але що робити? Тим я і відрізняюся, що не зраджую собі. Найбільший гріх — зрадити своїй совісті. І як показало життя і час: сміється той, хто сміється останнім. І я з позиції прожитих років сміюся, що в мене ще були сумніви у правильності обраного шляху. Це ж можу сказати і про мого сина. Він увірував у цей принцип життя, і все його творче життя, громадянська позиція говорить про те, що він гідний учень свого сенсея.

Утім я спокійний і знаю, що з мене буде брати приклад мій син. Граючи Єсеніна, Пушкіна, Христа і після цього прогинатися, як інші, в ім’я якогось матеріального добробуту, цьому навіть спротивився б кримінальний авторитет Саша Білий. І все тому, що батя у нього такий. Я поклав на стіл свій партквиток на знак протесту, і тому завернули всі звання. Настільки дістала комуністична партія своєю брехнею, своєю гниллю, своєю потрійною мораллю: одна для них, інша для народу й елітарна мораль. Соромно було дивитися в очі маленького сина, беручи участь у пропаганді та ідеології їх моралі.

— Після таких пишномовних, хоча я вірю, що щирих слів, хочу запитати: як конкретно відбувалося виховання?

— Виховував сина в дусі російської культури. Я з ним пройшов Золоте кільце (туристичний маршрут, що проходить по стародавнім російським містам), побувавши у селі Константинові, батьківщині С.А. Єсеніна, відвідавши його музей. Сергійку ще хлопчиком пощастило доторкнутися до пасма волосся поета. Пройшли Михайлівське, Пригорське, Тригорське з палицею з ліщини, яку я витисав і вирізав на ній усі ці три назви і рік відвідування, вона досі зберігається в «музеї» Сергія Безрукова, який я організував, і де можна побачити реквізит, окремі костюми, пов’язані з його творчістю, зокрема гармонь, балалайку, бурку і папаху з «Сергія Єсеніна», шпагу з «Сірано де Бержерака», лицарський шолом з фільму «Канікули суворого режиму», афіші вистав та кіно, які вже пішли в історію і багато, багато іншого, на що можна за бажанням подивитися.

Коли народився син, я кинув пити і курити, щоб син не перейняв ці погані звички, які багато талантів згубили на Русі, та й не тільки на Русі. А не так, як буває: сам, худобина, п’є, а синові каже, що не добре так робити. У мене є такий афоризм: «Життя належить тим, хто вдало вибрав собі батьків». Я так само, як і мій син, вибрав вдало собі батьків: мій батько офіцер держбезпеки, він мені з генами передав почуття власної гідності, чоловіче начало. І вважаю, що Серьожі пощастило, бо я передав йому все те найкраще, що потрібно чоловікові у житті, особливо людині мистецтва.

— Акторську професію можна порівняти з хворобою, якою можна заразитися, що дуже часто відбувається в акторських сім’ях, що й сталося з моїм сином. Акторські діти, як правило, не досягають успіху в точних науках і тому їм один шлях — на сцену. Серьожа виняток, він добре вчився по всім предметам, гідно закінчив загальноосвітню школу, до речі, паралельно закінчив з відзнакою музичну школу по класу гітари. А вже потім не без моєї допомоги підтвердив аксіому: людина середньої обдарованості при інтенсивній праці над собою стає талановитою, а талановита людина в результаті самовідданої праці досягає вершин геніальності. Ось він і виростив у собі генія, він талановитий з дитинства. Моє тверде кредо: терпінням і працую всього добудеш. Ось це кредо і дало свій результат. Роби що повинен, а історія розсудить.

— Ви стільки років разом зі своєю дружиною. Як вдалося прожити і зберегти сім’ю?

— 23 грудня буде 40 років, і ніяких секретів. Усе природно, як у природі, якщо воно є — воно є. Любов або є, або її немає. Штучно не полюбиш, а від того, що поруч разом живеш, звичка, повага, але любові не буде. Мій перший шлюб з акторкою-однокурсницею був невдалим. А актори… Не дарма є такий вираз: «Актором або ідіотом треба народитися». І тому в моєму випадку: моя прекрасна дружина 40 років з такою людиною. Сім’я для мене — це святе, і штучно нічого не збережеш. Після невдалого першого шлюбу тривалу паузу перервала моя мама, яка була надзвичайною людиною, вона сказала: «Синку, тобі треба женитися. Я знаю тебе. Тобі потрібна родина, діти». І поїхала на батьківщину. А повернувшись через місяць-півтора, поклала переді мною фотографію, з якої на мене дивилася чарівна дівчина з чистими очима оленяти. «Хто це?» — запитав я. — «Це Наташа Сурова, твоя троюрідна племінниця. Вона обожнює тебе з дитинства. Ти її кумир, вона стежить за твоєю творчістю».

Мама запропонувала засватати — я погодився, ми списалися, я приїхав і сказав:

— Наташа, ти підеш за мене заміж?

— Піду, — зі сльозами на очах відповіла вона.

Без роздумів подали заяву. Спочатку було фізичне захоплення і зачарування її молодістю. А потім це виросло в її безмежну відданість, що рідко зустрічається у людей творчої професії, де є корисливість.

І навіть за весільним столом, коли ми сиділи, я запитав: «Народиш мені сина Сергійку?» Вона відповіла згодою. І через десять місяців, коли я її зустрічав з пологового будинку, вийшла і сказала: «Я обіцяла — ось».

Фізична любов переросла в духовну. Справжня любов приходить тоді, коли пристрасті вгамувалися. Ось це і є у мене з моєю дружиною.

— З гумором відповім на це: я голова, але дружина — шия, куди шия поверне, туди голова і дивиться. Наташа погоджується, говорить, що сперечатися зі мною марно, але потім…

— Спочатку був спектакль, який ішов сім років у театрі ім. Єрмолової «Життя моє, чи ти приснилося мені?», що був поставлений до 100-річчя С. Єсеніна. До речі, шлях п’єси про Сергія Єсеніна був досить тернистим — і цим все сказано. На одну з вистав прийшов слідчий з особливо важливих справ, полковник з Петрівки Хлисталов, і ми з ним подружилися. Він мені передав свою багаторічну працю — розслідування вбивства Єсеніна — 13 кримінальних справ. Де Хлисталов з позиції сучасної криміналістики довів, що Єсеніна вбили. Я все це вивчив, перейнявся і моя заслуга тільки в тому, що я художньо все це осмислив, і це вилилося у великий твір, ім’я якому роман «Єсенін». Саме Хлисталов провів розслідування і назвав замовника і виконавця. По роману незабаром був знятий багатосерійний фільм «Сергій Єсенін», який підірвав усі стереотипи про життя і творчість поета.

Єсенін — це моя релігія. У молодості зіграв Єсеніна у фільмі-опері «Ганна Снєгіна». Тоді я приміряв слова Єсеніна на себе. А «заразився» Єсеніним ще в школі, коли моя вчителька літератури дала від руки написаний вірш. І на вечорі в дев’ятому класі я прочитав його, тоді директор ще підійшов і запитав, де я його взяв. «Так у дворі мені дали вірш», — відповів я, на що директор сказав: «Нікому не кажи, хто тобі його дав».

З часом і Серьожі я передав цю любов до Єсеніна.

— Найбільша пристрасть — це та, яка не задоволена. Я мріяв, і мені не довелось зіграти Арбеніна в драмі «Маскарад» М. Ю. Лермонтова. Зараз уже пізно, я вважаю, що це трагічна роль, яку я бачив у виконанні великих акторів. Там є все, чим може жити чоловік, — це, перш за все, божевільна любов і ревнощі.

А на сьогодні — це роль полковника в моєму новому проекті «Моя прекрасна й нещасна леді» в театрі Сергія Безрукова. Серьожа прийняв цей проект, але за умови, що полковника Пікерінга (герой вистави «Моя прекрасна й нещасна леді») зіграю я.

— Мерзенна зараз доля акторів мого віку: грати «папіків», яким зраджують їх молоді дружини, або крутих мафіозі. Таке пропонують, але це огидно, — на таке не погоджувався, а заради грошей поки потреби в цьому немає.

Мені доля довірила грати хірурга-священика, який пройшов усі кола Дантового пекла починаючи з 1917 року і якого зарахували до лику святих. Прочитавши сценарій про історичну особу, мене зацікавив цей проект і особливо доля головного героя. Він не здригнувся і не зрікся віри своєї. Він оперував і не відмовляв у медичній допомозі жодному з нужденних, оперував і білих, і червоних.

Я вірю, що майбутній фільм знайде відгук у наших глядачів, які люблять наше кіно та історію, що переживають за наше сьогодення і майбутнє.